Засоби масової дисертації

Система заохочень згубно діяла на радянську науку, але академіки проти надбавок не заперечували

70 років тому, наприкінці 1936 року, остаточно сформувалася радянська система оплати праці вчених: були встановлені особливі надбавки для членів АН СРСР. Відтоді вченим платили не стільки за наукові результати, скільки за вміння отримати те чи інше звання і ступінь. Історію стимулювання радянської науки вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«Підлабузницькими методами добився присудження ступеня»

Багато років тому, в часи, коли соціалізм ще називали розвинутим, мені довелося стати свідком забавної сцени. У партію обробки інформації, як іменувався обчислювальний центр геофізичного тресту, що займався розвідкою нафти, приїхав маститий учений, професор, завідувач кафедри геофізики нафтового вузу.
Гостеві показували новітні на ті часи радянські ЕОМ, але не приховували, що багато нескладних розрахунків поки що робляться вручну.
Несподівано професор затримався біля дівчини, яка активно барабанила пальцями по клавішах калькулятора, і попросив її розказати, чим же таким вона тут займається. Коли дівчина розповіла, професор остовпів: «Адже як усе чудово просто! Я обов’язково включу цей метод у нове видання свого підручника!» Начальник партії, котрий стояв поряд зі мною, тихо шепнув: «А ми користуємося цим методом уже 12 років».
Нічого дивного в цій історії не було. Відрив науки від практики почався ще в середині 1940-х, після закінчення війни, хоча відправною точкою можна вважати й 1934 рік, коли в СРСР відновили дореволюційну практику захисту дисертацій. Відділяти зерна від полови — тих, хто здатний виразно висловити на папері результати своїх досліджень, від тих, хто цього зробити не може, — безумовно, було необхідно. Але на той момент влада вже більше ніж десять років робила все, щоб очистити студентські ряди від соціально чужих елементів. Отже, товариші, котрі вступали в аспірантуру, вирізнялися не стільки здібностями, скільки робітничо-селянським походженням і комсомольсько-партійним гартом.
Упевненість у тому, що не боги горщики обпалюють, поєднувалась у них із суто селянською кмітливістю. На заводах або в установах у 1936 році в середньому одержували 180—220 крб. у місяць. А рядові технічні співробітники в лабораторіях Академії наук СРСР — 250 — 400. На наступній сходинці академічної кар’єри молодші наукові співробітники заробляли вже 400 — 600 крб., а старші наукові співробітники, котрі захистили кандидатські дисертації, — 600 — 800. Керівникам лабораторій і відділів платили до 1500 крб. Директорам інститутів — від 1500 до 2000.
Особливо турбувалася  партія та уряд проявили про членів Академії наук СРСР. Члени-кореспонденти одержували додатково до посадових окладів по 500 крб. у місяць, а академіки — 1000. Але найбільше одержували академіки-бюрократи, котрі керували роботою АН, — 3000 крб. щомісячно.
Немає сумнівів у тому, що величезними зарплатами радянське керівництво купувало лояльність старої професури. А професура стримувала натиск рвонулих до вершин науки і матеріального благополуччя здобувачів учених ступенів. Тож радянська система оплати й атестації учених спершу виглядала цілком продуманою і збалансованою. Але вже в передвоєнні роки почали відбуватися дивні речі.
Документи свідчать про те, що вчені ради за вказівкою партії почали перетворювати на кандидатів наук інженерів, котрі досягли високих результатів на виробництві. Причому навіть без представлення дисертації. Про втручання першого секретаря азербайджанського ЦК Мір-Джафара Багірова в наукову кар’єру відомого бакинського нафтовика А.Якубова незадоволені колеги-вчені повідомляли в Москву: «В 1940 году он представил к защите кандидатскую диссертацию, но при помощи Багирова и различными подхалимскими методами добился присуждения ему ученой степени доктора наук». (Тут і далі синтаксис і стилістичні особливості документів збережено. — Прим. ред.)
Натхнені прикладом партійних бонз, самі вчені також не гребували відступами від правил. Найчастіше слабкі й зроблені нашвидкоруч дисертації допускали до захисту і присуджували ступінь без зайвих питань і причіпок. Але робилося це з гарною метою — щоб поповнити поріділі під час репресій ряди наукових шкіл. До того ж, поки були живі професори старого гарту, до відверто халтурних дисертацій справа доходила головним чином у сільськогосподарських науках, де всім заправляв народний академік Трохим Лисенко.
Ситуація різко змінилася на кінець війни. Евакуйовані до Середньої Азії старі академіки погано переносили спеку, хворіли і вмирали. А їхні місця в академії наук, керівництві інститутів і вузів займали ті, хто зробив кар’єру за допомогою «правильного» походження і партквитка.

«Інститутська газета в байці сповістила, що дисертація є плагіатом»

До середини 1950-х потік наукової халтури зріс настільки, що став помітним навіть далеким від науки людям. До ЦК КПРС, Радміну, Президії Верховної ради і, звичайно, в газети пішли листи громадян, які просили пояснити, на що йдуть держкошти, виділені на науку. Матеріал для аналізу був під рукою в кожного — оголошення про майбутні захисти друкували в регіональних газетах.
«Если внимательно присмотреться к темам, — писав у 1954 році в «Правду» співробітник «Ленриби» О.Бондаренко, — объявляемым различными институтами, по которым защищаются диссертации, становится досадным, что в объявлениях часто встречаются темы, которые вызывают недоумение. Некоторые из них ничего общего не имеют с тем, чтобы по ним можно было присуждать степень кандидатов и докторов наук... Рассмотрим несколько примеров из газеты «Вечерняя Москва» за первое июня этого года:
1 тема: «Влияние ровности покрытий автомобильных дорог на расход горючего». У кого может возникнуть сомнение, что ровность дорог определенным образом влияет на расход горючего? Наконец, если диссертантом будет «доказано» отрицательное влияние неровности дорог на расход горючего, то что практически из этого последует? Какой смысл постановки такой темы?
2 тема: «Методика обучения пунктуации сложносочиненного предложения в 7-м классе средней школы». Нам кажется, что тема взята из списка образцовых уроков бывших учительских семинарий и в лучшем случае — для разработки практикантами педагогических институтов.
3 тема: «Изменение кислотности дерново-подзолистой почвы в результате известкования». Нет никакого сомнения в том, что при известковании почв действительная кислотность почвы уменьшается. Да для этого оно и проводится.
Мы не представляем себе, что темы «Значение государственного страхования в СССР» и «Роль местных советов депутатов трудящихся в осуществлении крупных гидротехнических сооружений» должны непременно относиться к разряду таких научных тем, по которым должны присуждаться научные степени. Создается впечатление, что многие защищаемые диссертации создаются ради самих диссертаций, а не ради разработки действительно актуальных проблем, в которых нуждаются научно-исследовательские кадры и наши организации».
Але ще більш цікаві повідомлення надходили в ЦК КПРС із самого наукового середовища. «В Ленинградском государственном педагогическом институте, — писав у 1954 році його співробітник Панкратов, — аспиранты нередко представляют, а иногда и защищают диссертации явно несостоятельные, содержащие плагиат... Аспирант исторического факультета т.Лейберов представил диссертацию, которую защитил на ученом совете института. Вскоре институтская газета «За педагогические кадры» в басне «Про щенка» известила, что диссертация Лейберова является плагиатом. Руководство института решило вначале замять это дело. Но скрыть плагиат Лейберова не удалось. Дирекция и партбюро института под давлением фактов вынуждены были создать комиссию. Факт плагиата в диссертации т.Лейберова был доказан. Ученый совет отменил присвоение степени кандидата наук Лейберову».
Проте в більшості випадків подібні історії закінчувалися чварами, що затягувалися на багато років. Той же автор повідомляв: «Аспирант кафедры философии т.Чистяков представил на кафедру недоброкачественную диссертацию по философии. При обсуждении диссертации было установлено, что диссертация построена на материалах, опубликованных в журналах. Диссертант заимствовал мысли авторов этих статей, высказывания классиков марксизма-ленинизма и использовал фактический материал журнальных статей.
Научная недобросовестность диссертанта также проявилась в фактах прямого плагиата, что доказано в рецензиях тт.Красина и Голубева. В диссертации не разрешены те вопросы, которые следовало бы решить по самому замыслу и теме диссертации. Вместо признания своей ошибки т.Чистяков обвинил членов кафедры в тенденциозности и пошел по пути создания склоки против заведующего кафедрой философии, в чем был поддержан дирекцией и партийным бюро института».

«Роздування інститутів, наукових установ»

Створена система матеріального стимулювання вчених давала все нові збої. Перевірки показали, що чимала частина наукових установ, по суті, не працювала, оскільки їхні керівники та провідні фахівці влаштовувалися на роботу відразу в два-три НДІ або вуз, але, скрізь одержуючи зарплату, в кращому разі лише іноді з’являлися на лекціях або в лабораторіях.
Завідувач відділу науки і культури ЦК КП України Степан Червоненко в листопаді 1954 року доповідав у Москву: «Работа центрального научного учреждения республики — академии наук — серьезно страдает от непомерно развитого совместительства. Большинство руководящих работников и ведущих специалистов перегружены работой по совместительству. Так, в Институте математики из 20 научных сотрудников 13 работают по совместительству, в лаборатории металлофизики из 16 совмещает 9, в лаборатории почвоведения (г.Харьков) все 5 научных сотрудников, имеющих ученую степень, работают в этой лаборатории по совместительству... Руководящие работники президиума академии тт.Палладин, Булаховский, Власюк, Белодед, Хренов и другие занимают по три штатных должности — две в академии и заведуют кафедрами в вузах...
В некоторых случаях совместительство принимает уродливые формы. Член-корреспондент АН УССР т.Мовчан заведует отделом Института гидробиологии АН УССР, получая 4500 руб. в месяц (середня зарплата в СРСР в 1954 році — 699 руб. — Прим. ред.), одновременно работает заведующим кафедрой Киевского государственного университета, получает полную ставку — 6000 руб. Кроме этого он занимает должность технического работника — заведующего лабораторией — и получает 490 руб. в месяц.
Заведующий кафедрой истории Киевского пединститута т.Голобуцкий, получая в институте 6000 руб., работает еще старшим научным сотрудником Института истории АН УССР на полставки (1750 руб.). Кроме этого т.Голобуцкий несколько лет занимал должность профессора кафедры истории СССР Черновицкого государственного университета с оплатой 2750 руб. Курс лекций по историографии СССР, который должен был читать т.Голобуцкий, в нарушение учебного плана был перенесен с декабря на май и в конечном итоге был прочитан другим преподавателем...
Такое положение приводит к тому, что значительные средства, отпускаемые государством на развитие науки, тратятся впустую, без какой-либо отдачи. В то же время излишнее совместительство преследует цель только искусственного увеличения заработной платы, которая у отдельных ученых составляет 11—19 тыс. руб. в месяц».
Перевірка, проведена в інших регіонах, показала, що така сама картина спостерігається практично скрізь. У Москві були люди, які керували кафедрами у двох-трьох вузах. Були й абсолютно екзотичні випадки: професор Л.Верещагін, котрий працював у Москві на дві ставки, був ще і старшим науковим співробітником у Свердловську, а економіст С.Славін трудився одночасно в Москві та Якутську.
Але ще більш цікавими виявилися результати перевірки Академії наук Грузії. Там повального сумісництва не спостерігалось унаслідок надлишку кандидатів і докторів наук. Тому, як доповідали в ЦК члени комісії академіка Сергія Християновича, грузинські вчені вимагали додаткового фінансування: «На основании ознакомления с научной работой в Грузии видно, что там имеет место неправильная тенденция в небольшой республике иметь все институты, что и в Москве. Во всех институтах требуют увеличить штаты. Там нет трезвого учета того, что у них налицо непомерно разросшаяся надстройка над сравнительно небольшим производственным базисом... Раздувание институтов, научных учреждений, стремление иметь все у себя, создание новых и новых должностей без учета потребностей — это нездоровое явление.
В этой связи примечательно выступление председателя отделения с/х наук академика Н.Кецховели. Он на заседании президиума Академии наук Грузинской ССР, требуя увеличения штатов, средств и оборудования, заявил: «Мы просим не как бедные родственники. Сельское хозяйство дает стране 4 миллиарда рублей дохода только по чаю. Мы вправе требовать дополнительно какие-то 20—30 миллионов рублей для учреждений отделения с/х наук...» Форма, тон, тенденция, содержавшиеся в этом выступлении, были местнические, не государственные».
Боротьба за розширення республіканських академій і чвари за місця в них були повсюдним явищем. В Академії наук Азербайджанської РСР, наприклад, довго не стихав скандал довкола згадуваного вже А.Якубова. Його покровитель, глава республіки М.-Д.Багіров, у 1949 році в обхід усіх правил і статутів наказав зробити А.Якубова академіком, а потім академіком-секретарем АН АзРСР. А в 1952 році так само наказав вигнати колишнього протеже з лав академіків. Рік потому проти відновлення А.Якубова в колишньому званні виступала чи не половина академії, і сварка періодично спалахувала протягом ще багатьох років.
Про боротьбу за бажані вакансії академіків Академії наук Киргизької СРСР у 1965 році писав на Стару площу секретар ЦК КП Киргизії Турдакун Усубалієв: «ЦК КП Киргизии оказывал большое доверие т.Ахунбаеву, он в свое время работал директором Киргизского медицинского института, президентом Академии наук, в настоящее время заведует клиникой, неоднократно избирался членом ЦК, депутатом Верховного совета Союза ССР, ныне является депутатом Верховного совета Киргизской ССР.
Занимая ответственные должности в республике, т.Ахунбаев не всегда находился на высоте своего положения. Так, бюро ЦК КП Киргизии от 27 сентября 1956 года за грубое нарушение финансовой дисциплины, незаконное получение большой суммы денег в медицинском институте объявило т.Ахунбаеву выговор и обязало его восстановить незаконно полученные деньги...
Недостойное поведение Ахунбаева, его склонность к интригам и групповщине особенно проявились во время подготовки и проведения выборов в академию наук республики. Только неправильными действиями Ахунбаева объясняется то, что членом-корреспондентом не был избран молодой растущий ученый и крупный практик — медик-физиолог, терапевт С.Миррахимов — доктор медицинских наук, по национальности узбек».
Може видатися, що всі ці випадки — лише рідкісні винятки із загальних правил. Адже в той самий час у країні робили ракети, загороджували Єнісей і добивалися значних успіхів у науці. Але якраз це й було винятком. Сотні тисяч кандидатів і десятки тисяч докторів наук усіма правдами й неправдами боролися за звання і ступені, щоб потім почивати на лаврах до пенсії. Звичайнісінький доцент вузу в 1980-і одержував 320 крб. у місяць, як правило, працюючи від двох до восьми годин на тиждень і за сумісництвом ще рублів 200 — 300. І це не враховуючи репетиторства (рекордсмени збирали з «бовдурів», як називалися на викладацькому сленгу абітурієнти, до 12 тис. крб. за сезон) і, нема де правди діти, хабарів. Тут «рекорди» залежали лише від близькості до приймальних комісій і платоспроможності студентів. При цьому середня зарплата в цей час становила 160 — 180 крб. за місяць.
Ні про яке зближення науки з практикою мови не йшло. А вся або майже вся наукова робота вузів і більшості НДІ виявлялася звичайною містифікацією. І нічого іншого чекати не доводилося. Адже вчені одержували зарплату не за виконання конкретних досліджень, а за технічне подолання перешкод на шляху до вчених звань і ступенів.

Євген ЖИРНОВ, «Коммерсант-Власть»