Суто російське лакейство

Управляти державою кухаркам так і не довелося

Історія, №45 (773) 11.11—17.11.2006

3319

Сто років тому, восени 1906 року, виникло московське Товариство взаємодопомоги домашньої прислуги — профспілка найбільш безправнішої та низькооплачуваної прислуги в Європі. Багато російських панів вважали слуг нічим, зрощуючи в них бажання зруйнувати все дощенту і стати всім. Урешті-решт кухарки підтримали тих, хто обіцяв дати їм кермо влади в державі, а пани, котрі опинилися в еміграції, пішли працювати таксистами, які в дореволюційній Росії вважалися нічим не кращими за кухарок.

120 дівок за щеня

Споконвіку в Росії наявність прислуги та її кількість вважалися показником достатку, а отже, і статусу будь-якої боярської, дворянської чи купецької сім’ї. За ними пнулася і решта підданих Російської імперії. Тон, звичайно, задавала аристократія, власники обширних маєтків і десятків тисяч душ «хрещеної власності».
Причому серед них були пани з такими розвинутими потребами, що без челяді в кілька сотень чоловік обійтися ніяк не могли. І.Ігнатович, котрий дослідив становище російських селян, писав: «У матери И.Тургенева, Варвары Петровны, всей дворни было человек 200—300. Среди них были каретники, ткачи, столяры, портнихи, музыканты, пялечницы, коверщицы и т.д.; были особые пажи для различных мелких услуг в комнатах, в которые брались красивые крепостные мальчики».
Іноді потреба у величезній кількості служителів пояснювалася захопленнями поміщика. Найбільш заможні мали величезні псарні (до 1000 собак) й великі стайні, де працювали дворові люди. Любителі любовних утіх заводили цілі гареми, що включали малоліток. А найбільш освічені з аристократів обзаводилися кріпосними оркестрами, театрами й художніми майстернями.
Велика челядь вимагала й чималих витрат. Кваліфікованих дворецьких, кухарів купували за величезні гроші, вони їли з панського столу і навіть одержували платню (від 100 до 2000 руб. у рік) або подарунки. «Дворова аристократія», на відміну від іншої челяді, яка нерідко тулилася в садибі де доведеться, жила в окремих кімнатах у панському будинку або в будиночках поблизу. Такими благами, як правило, користувалися «начальники частин домашнього управління»: керівники, кухмістер, прикажчик, камердинери, писар, повар.
У заможної пані, котра себе поважала, обов’язково була камеристка — покоївка, яка обслуговувала тільки свою господиню й не робила ніякої іншої домашньої роботи. Камеристки звичайно одягалися в строгій відповідності з останньою паризькою модою і виглядали іноді краще за пані. Вони ж супроводжували своїх господинь у поїздках і подорожах, враховуючи й закордонні.
Такою ж ознакою великого багатого будинку була наявність економки й кастелянші. Перша вела господарство, управляла рештою прислуги. Найчастіше економки служили в будинках удівців і старих неодружених. Кастелянші відали їдальнею та білизною.
Але більшості дворян численна прислуга була не по кишені. Адже з 1850 тис. російських дворян, як свідчила статистика середини XIX ст., лише 130 тис. мали землю й селян. Але й ті, хто по праву міг називатися поміщиком, але мав за душею всього кілька десятків хліборобських душ, задовольнялися скромною челяддю — не більше 5 чоловік: лакей і кучер, кухарка, покоївка та няня при дітях.
Але навіть така прислуга була дуже численною для зубожілих поміщиків і служивих дворян, котрі зовсім не мали селян. Офіцери нерідко перевдягали в лівреї своїх солдатів. Але такі трюки незмінно викликали насмішки довколишні.
Деяким зубожілим, підупалим або просто малоземельним дворянам прислуга була зовсім не по кишені, але звичка і статус зобов’язували її мати. І тоді челядь просто переводили на «підніжний корм» і самозабезпечення. Валянки або свитка домашній прислузі мати не належало, і, в разі появи потреби піти куди-небудь узимку, покоївка або лакей просили їх у когось Христа ради. Деякі поміщики протягом років тримали челядь на хлібі й воді, щиро вважаючи, що селяни двожильні — і так не помруть.
Ставлення володільця до «хрещеної власності» залежало від ступеня, як тоді говорили, етичного розвитку поміщика. Абсолютна влада над кріпосними розбещувала. Будь-якої хвилини будь-яка людина з челяді, як і будь-який кріпосний, могла бути продана, програна, подарована, заслана або побита, усунена з посади й відправлена на брудні роботи. Наприклад, дочка дрібномаєтного дворянина О.Корнілова згадувала, як у її батька з’явився лакей: «Був дуже непоказний на вигляд, чому його й подарував нам колишній пан». Знайомому ж подарували прудкого собаку. Обмін дворових на хортів був поширеною серед російських поміщиків справою, що шокувала іноземців й освічених співвітчизників. Іноді за собак віддавали цілі села, оскільки щеня хорта могло коштувати 3 тис., а кріпосна дівчина — 25 руб.
Хоч дівчата й були не найдорожчим товаром, працювали вони в господарстві найбільше. У задушливих, тісних дівочих вони постійно плели мережива й вишивали. А іноді доля на додачу до велелюбного пана або замість нього посилала їм психічно хвору пані, й тоді доводилося терпіти і її чудасії. Про одну поміщицю розказували, що вона буквально кожну хвилину щипала й била дворових баб і дівок. Вид крові доводив її до сказу. «Как только увидит, что из носа, изо рта полилась кровь, она вскочит и уже без памяти рвет щеки, и губы, и волосы. Повалит девушку и, как зверь, начнет мять, рвать все, что под ней. Щиплет, хлещет, рвет, доходя до полного бешенства. Оторвется уже тогда, когда сама выбьется из сил, и упадет на стул совсем обессиленная, и стонет» (Тут і далі орфографію та стилістичні особливості цитат збережено. — Прим. ред.).
Причому подібні випадки зовсім не були чимось нечуваним. Протягом багатьох літ до скасування в 1861 році кріпацтва «всепідданійші звіти» жандармів третього відділення власної його імператорської величності канцелярії рябіли повідомленнями про звірства поміщиків і часто свідчили про наявність в останніх явних психічних відхилень. І звільнення селян, що зробило дворових вільними людьми, не змогло радикально вплинути на їхнє життя й умови праці.

Добровільні раби

З лютого 1861 року вся прислуга в Росії — близько 1400 тис. осіб — стала вільнонайманою. Наймані служителі, правда, час від часу з’являлися в заможних сім’ях і раніше. Наприклад, як згадувала О.Корнілова, щоб вони з братом були не гірші за інших і навчилися «французити», батько виписав їм з Москви гувернантку, котра знала французьку мову.
Ще однією категорією найманої прислуги до 1861 року були відставні солдати. Селяни, котрі відслужили 25 років, відірвалися від рідні й сільського життя, не хотіли повертатися в село і знову ставати кріпосними. І найбільш тямущі з них за протекції армійських начальників потрапляли в лакеї, швейцари, кучери. Граф О.Ігнатьєв, котрий, як правило, рекомендував відставних солдатів та унтер-офіцерів свого полку в знайомі йому столичні будинки, обзавівся в такий спосіб чимось на зразок агентурної мережі. Це дуже допомагало йому робити кар’єру (згодом він став міністром внутрішніх справ), оскільки двері цих особняків і палаців для нього завжди були відчинені, а все, що відбувалося за ними, відомо.
Прислуговувати багато хто з колишніх солдатів навчався в армії, адже армійське начальство з простолюддя, включаючи найдрібніше, вибившись у люди, насамперед обзаводилося власною прислугою.
«Не только фельдфебель, но и каждый унтер и даже ефрейтор имели своих «камчедалов», т.е. своих денщиков, которых им иметь не полагалось, — згадував селянин Клінського повіту М.Гордєєв.— «Камчедалы» чистили сапоги и одежду, носили обед, ставили самовары, нянчились с фельдфебельскими детьми, были на побегушках. Мелкое начальство донимало солдат поборами и взятками, заставляло водить в трактиры, кабаки и публичные дома и «ставить угощение». Солдаты побогаче, получавшие из дому деньги, откупались, те, что победнее, отдавали все свои гроши, а остальная «солдатская скотинка» попадала в беспросветную каторгу: работала и жестоко наказывалась».
Практично те ж саме почалося й у російських містах після 1861 року. Дрібний чиновний люд, що раніше не мріяв про власну прислугу, кинувся обзаводитися нею, добре що пропозиція на ринку домашніх послуг значно перевищувала попит. Селяни, звільнені від поміщиків і від землі, будучи не в змозі прогодуватися в селі, потяглися в місто, багато хто подався в прислугу. У великих містах з’явилися рекомендаційні контори — посередники між працедавцем і слугою.
У 1907 році російський економіст К.Флеров писав про них: «Эти конторы большей частью содержат женщины; ближайшая их цель — нажива, и если судить по массе злоупотреблений, которые допускают хозяева этих контор, то станет ясным, что польза, приносимая ими, ничтожна». Часто-густо, писали «Русские ведомости», ці контори беруть з прислуги «последние гроши и не дают никакого места или рекомендуют первые попавшиеся места, так как конторы заинтересованы в том, чтобы прислуга меняла места возможно чаще, ибо при каждой перемене места контора взимает вновь 25 копеек с рубля». Крім того, для швидкого отримання місця необхідно було дати 2—3 руб. писарю або іншому службовцю контори, інакше людина ризикувала не «потрапити на місце протягом довгого часу».
Але контора лише підшуковувала місце роботи, не оформлюючи ніякого договору між паном і слугою. Прислугу наймали на словах. Про права взагалі не йшлося. Якщо прислуга погоджувалася на ці умови, вона віддавала свій паспорт і потрапляла в повне розпорядження господа-рів — без визначеного робочого дня, без визначених обов’язків, без зобов’язань з боку працедавця. Багато хто протягом років працював без вихідних, не знаючи відпочинку навіть у святкові дні, не маючи ніякої можливості побачитися з рідними або хоча б сходити в церкву. Наймач прислуги, знаючи, що перед ним безграмотні й нерозвинені сільські люди, щиро вважав, що вони потребують тільки їжі та сну.
Умови життя теж мало відрізнялися від тих, що були в дореформених дворянських садибах. Уся домашня прислуга, за винятком прачок і частково швейцарів, жила в будинках і квартирах своїх господарів. «Комнату свою редко где прислуга имеет, многим из нас приходится жить в душных кухнях или, еще хуже, спать где-нибудь в проходном коридоре, в сыром, грязном углу», — писалося в 1905 році в «Северном голосе».
Найбільш цивілізованими в цьому питанні були в той час англійці й американці. Але й вони прийшли до цього не відразу.
У Сполучених Штатах наприкінці XIX ст. спостерігалася гостра нестача прислуги, внаслідок чого ціни були підвищені й довелося вдатися до найму іноземців (італійців, ірландців). Аби з’ясувати причину масового залишення місць і небажання бути домашньою прислугою, американське Міністерство робіт розіслало опитувальні листи господарям та їхнім слугам. З’ясувалося, що «домашні роботи ставлять на низький соціальний ступінь. Не можна йти вечорами і в неділю. Робота дуже тривала. В інших заняттях є години, після яких можна робити що завгодно, не питаючи ні в кого дозволу. Господині ставляться неуважно до своїх слуг, не визнають за ними ніяких прав».
Після цієї кризи господині-американки різко змінили своє ставлення до слуг. Їх забезпечували кімнатою з ванною; їм стали надавати журнали, книги, а також коней та екіпажі для поїздок у церкву; вечорами дозволили приймати гостей; раз на рік прислуга мала право на відпустку зі збереженням жалування. Все це стало нормою.
У Великій Британії, Шотландії та Америці з’явилися клуби для прислуги, де можна було провести час зі своїми знайомими, почитати, мати спільну касу на чорні дні й своє рекомендаційне бюро.
У Німеччині, Австрії та Франції для прислуги був установлений недільний відпочинок — півдня один раз у два тижні. У Росії ж прислуга завжди сприймалася як невід’ємна частина домашнього господарства, і хвилини відпочинку та можливість тимчасової відсутності вона одержувала як милостиню.
Становище чоловічої прислуги в усіх країнах завжди було кращим, ніж у жіночої, — і робота різноманітніша, і плата за неї набагато вища. Лакей завжди одержував більше покоївки, кухар — більше кухарки. Був навіть такий вираз: «Кухарка за кухаря». Тобто якщо будинок був середнім і господарі не могли дозволити собі найняти кухаря, вони запрошували кваліфіковану кухарку, яка тільки варила-смажила, а підготовкою продуктів займалася її помічниця.
Найзабезпеченішою частиною прислуги були швейцари, котрі, крім платні, одержували від гостей чайові, розмір яких іноді перевищував оклад. Приплачували швейцарам і візники — за право постояти біля «перспективного будинку» в надії дістати багатого пасажира.

Ресора-годувальниця

Межа мрій російської найманої прислуги — влаштуватися в аристократичний будинок або в Міністерство двору. Останнє розподіляло найнятих служителів по численних палацах і казенних установах. При цьому кожні два місяці відбувалася ротація. Всякий слуга, котрий мав нудну й некваліфіковану роботу, на наступний термін одержував більш цікаву посаду, а ті, кому на колишньому місці не перепадало чайових, могли розраховувати на більш прибуткове місце. Керівники міністерства й керуючі імператорськими палацами за традицією робили змінюваним швейцарам і кучерам грошові подарунки.
Втім, окремим категоріям прислуги в приватних будинках жилося нітрохи не гірше. Військовий міністр О.Редігер, котрий жив, як вважалося тоді, в казенній квартирі в міністерстві, заїхавши якось на свою міську квартиру, виявив, що в нього живе й харчується його коштом рідня всієї залишеної на господарстві прислуги.
Уміли жити й кучери. Петербурзький літератор М.Животов підслухав одного разу, як красень-кучер хвалився перед візниками своїми способами видавлювання з пана зайвих рублів: «Я, почитай, каждый день то рессору чиню, то лошадь кую (общий хохот). Овса положения нет, у меня три куля в неделю на пару идет (громкий смех). Лошадей убирает конюх, мое дело только на козлах сидеть и 30 рублев в месяц, окромя харчей и подарков...
— Ты, поди, сам бы барину 30 рублей в месяц дал, — заметил сосед.
— И 50 дал бы... Да что 50, намедни развинтил рессору у ландо, говорю, сломалась... Велел отправить к мастеру, а я мастеру красненькую в зубы и счет на 118 рублей. Это куме, значит, на зубок (общий хохот)».
Особливо часто спокуса вкрасти виникала в прислуги в тих будинках, де було прийнято видавати їй на руки гроші на прожиток. «Это освобождает господ от излишней заботливости о хозяйстве, а прислугу приучает к недобросовестности, — писав К.Флеров. — Получаемые деньги она старается сберечь, а пропитание находит из остатков барского стола. Нечего и говорить, что питание это недостаточно; от него возникает малокровие и другие болезни. Кроме того, в этих случаях прислуга начинает утаивать часть продуктов от барского стола для себя. Все это вредно отзывается на характере прислуги, которая незаметно для себя становится недобросовестной».
Але в більшості пристойних будинків для прислуги передбачався простий здешевлений стіл: гаряча страва зі шматком поганенького м’яса, на друге — каша або картопля. Крім цього, видавався фунт чаю в місяць.
Тримати себе в чистоті, купувати гарний одяг прислуга мала, користуючись своїми заощадженнями, скопити які було дуже важко, тому що майже вся зарплата відправлялася нужденним родичам у село.
Серед жіночої прислуги найбільш високооплачуваними були кухарки. У провінції їхні доходи коливалися від 1,5 до 15 руб. у місяць, у столиці та великих містах — від 4 до 30 руб. Покоївки і няньки заробляли трохи менше.
Зовсім осібним видом прислуги були годувальниці. Оплата їхніх послуг здійснювалася за угодою — залежно від заможності господаря і здібностей годувальниці. Хто в будинку годувальниця, було видно відразу, тому що тільки вона носила особливо виразне вбрання: атласний сарафан, розшитий галуном і прикрашений металевими ажурними гудзиками, під сарафаном — біла блуза, на шиї — гірлянди намист, на голові — кокошник, розшитий бісером або штучними перлами, з численними шовковими стрічками ззаду, блакитними — якщо годувала хлопчика, рожевими — якщо дівчинку. Іноді навіть колір пальта годувальниці говорив про те, кого вона вигодовує.
Прачки одержували, як правило, від 25 коп. до 1 руб. у день.
У Франції того часу жінки заробляли (в переведенні на російські гроші) від 7,5 до 30 руб. у місяць, чоловіки — від 30 до 90 руб. В Америці прислуга одержувала 6—7 руб. у тиждень. Це було нормою, а вищезгадані максимуми російських зарплат — рідкісними винятками.

Побиті й спокушені

Нескінченний робочий день, одноманітну їжу й життя в чотирьох стінах терпіли заради голодуючих у селі молодших братів і сестер. Часто до всього цього додавалися ще й моральні та фізичні знущання з боку панів та їхніх дітей, а також сексуальні домагання.
Газети початку ХХ ст. регулярно публікували повідомлення про потерпілу прислугу. У «Русском слове» від 15 листопада 1909 року говориться:
«В настоящее время в Яузской больнице, в палате №42, уже около двух недель находится на излечении девочка А.Голубева.
Больничные врачи лечат девочку от тяжелых истязаний, которым она подверглась, находясь на службе в качестве прислуги в одной из квартир дома Абемелек-Лазарова по Армянскому переулку. Насколько жестоки были эти истязания, можно судить хотя бы по тому, что, по словам обитателей этого дома, у девочки на голове волосы были вырваны.
Врач Яузской больницы подтвердил нам, что истязания были очень серьезны и что волосы на голове только теперь начинают отрастать».
Такі історії рідко закінчувалися судом, а якщо справа й доходила до цього, рішення суду, як правило, було неадекватним злочину. В обвинувальному акті Московського окружного суду про міщанку Саратова Марію Смирнову повідомляється:
«23 июля 1902 г. в Москве крестьянка Наталья Васильевна Трунина, 13 лет, служившая в то время прислугой у мещанки Марии Францевой Смирновой, заявила приставу 2-го участка Яузской части, что хозяйка крайне жестоко с ней обращается, морит голодом и бьет.
На возникшем по сему поводу предварительном следствии освидетельствованием Труниной было установлено, что все тело ее покрыто множеством кровоподтеков, ссадин и рубцов, происшедших, по заключению освидетельствовавшего ее врача, от нанесенных ей в разное время побоев разными твердыми предметами и сечения.
Из показаний Труниной выяснилось, что она поступила к Смирновой из приюта Общества попечения о бедных за два года до обращения ее в полицию и что Смирнова с первого и до последнего дня ее жизни у нее постоянно била ее чем придется — палками, веревками, розгами, кулаками и ногами, таскала за волосы, запрещая при этом кричать и затыкая ей иногда рот тряпками, плохо ее кормила, мучила работой, заставляла спать на полу кухни на тряпье, которое на день уносилось в отхожее место, и выгоняла ее зимой раздетую в холодные сени.
Приведенные заявления Труниной нашли себе полное подтверждение в показаниях жильцов дома, где проживала Смирнова. Все они, а равно и местный дворник, подтвердили, что Трунина постоянно была вся в синяках, часто плакала и жаловалась на бесконечные побои. Некоторые из жильцов ввиду того, что она голодала, кормили ее потихоньку от хозяйки. Смирнова, между прочим, не позволяла Труниной спать на подушке, которую ей было дала одна из жилиц. Как Смирнова била Трунину, почти никто не видел, но многие видели, что Трунина подолгу простаивала зимой в холодных сенях, будучи выгнана хозяйкой из квартиры, а на глазах жилиц Ивановых Смирнова как-то раз тащила Трунину за волосы по полу сеней в свою квартиру.
Во время производства предварительного следствия по сему делу возникло предположение, что Смирнова так же жестоко обращается и с новой своей прислугою Билинской, 14 лет, поступившей к ней летом 1902 г., вследствие чего в ночь на 5 декабря в квартиру Смирновой прибыл пристав 2-го участка Яузской части, заставший Билинскую спящей на полу кухни на разном тряпье, которое и было им отобрано.
Решением суда присяжных от 14 января 1904 г. Смирнова была приговорена к аресту на 3 месяца».
Дівчатками-підлітками потрапляли селянки в місто, в чужий будинок, у світ небачених речей і людей. «Багато хто з них, — пише Жуль Сімон у книзі «Працівниця в Європі», — знаходять спокусника в тому будинку, де вони служать. Лакей, кучер мають багато можливостей зіпсувати моральність служниць, котрі проводять з ними велику частину часу; іноді сам господар розбещує бідну дівчину, яка спокушається і його владою, і його станом». А залишившись без місця, голодна й озлоблена, вона часто наважувалася «продовжувати цю жалюгідну торгівлю своїм тілом».
У Франції, за відомостями, опублікованими Г.Мено, в одному з притулків у 1901 році було прийнято 2026 жінок на останньому місяці вагітності, 1301 з них перед тим була в домашньому служінні. Притулок Ледрю-Ролена для породіль у тому ж році допоміг тисячі жінок, серед яких більше ніж 500 були кухарками й покоївками. До цих цифр потрібно додати й тих спокушених служниць, які відправлялися народжувати в рідне село. Ця проблема була інтернаціональною — і в Америці, і в Німеччині майже половина жінок, котрі торгували своїм тілом, працювали колись прислугою.

Революційний рух

У 1905 році, коли в Росії розгорівся робітничий рух, чоловіча й жіноча прислуга долучилася до нього, організувавши в Петербурзі Союз домашньої прислуги. Опублікувавши свої вимоги в газеті «Новая жизнь», активісти нової професійної спілки вирішили оголосити страйк, щоб прискорити поліпшення свого становища.
Страйк почався в Тифлісі й Варшаві, потім — у Москві, Петербурзі й інших містах. Почала страйк майже виключно жіноча прислуга, пізніше під загальним тиском зважилися страйкувати й чоловіки. Прислуга ходила по вулицях і «знімала» своїх товаришів, тобто змушувала їх відмовлятися від роботи в панів, приєднуватися до спілки й висувати вимоги, вироблені спілкою. «Новая жизнь» писала, що таким чином у Петербурзі на мітинг зібралося 1,5 тис. чоловік.
«В Москве недовольная прислуга разных возрастов, — повідомляли «Русские ведомости», — от молодых девушек-горничных до старух-нянь, собралась значительной толпой и отправилась в рекомендательные конторы с целью предъявить требования относительно отмены несправедливых сборов. Рекомендательные конторы на Тверском бульваре, на Петровке и др. при приближении толпы забаррикадировали окна и двери конторских помещений деревянными щитами. Прислуга просила владельцев контор впустить их депутацию для переговоров, но хозяйки наотрез отказались. Насилий прислуга не хотела применять, а потому мирно разошлась по своим домам».
На весну 1906 року в Росії налічувалося 47 професійних спілок прислуги. При цьому, наприклад, кухарі мали організацію, окрему від натирачів. І лише в Москві було створено єдине Товариство взаємодопомоги домашньої прислуги, яке сповістило про свій перший загальний збір у жовтні 1906 року. Його члени вимагали встановлення обмеженого робочого дня, твердої оплати праці.
Проте незабаром активність цієї, як і більшості інших, організації зійшла нанівець. І лише після Лютневої революції профспілки прислуги з’явилися знову, проводячи масові маніфестації та демонстрації. Але й після жовтневого перевороту керувати державою кухаркам так і не довелося.

Світлана КУЗНЕЦОВА,
«Коммерсант-Деньги»