Закон і Бізнес


Пустуни в законі

З ними боролися відрізуванням вух, батогами і навіть розстрілами. Але хуліганство залишається невикорінним і до сьогодні


Історія, №37 (765) 16.09—22.09.2006
3210

40 років тому, в 1966 році, вийшов указ Верховної ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство». Цим актом радянська влада спробувала відбити в народу любов до розваг, які в той час називалися антисуспільними. Проте якщо жорсткі заходи й могли допомогти виправити ситуацію, то ненадовго. Історія хуліганства показує, що властям ніколи не вдавалося вгамувати «капосників» і «пустунів» до кінця. Будь-яке погіршення умов життя населення призводило до нового сплеску вуличного хуліганства.


Пустуни народні

Саме поняття «хуліганство» з’явилося в Росії в 90-х роках XIX століття. Вперше його завважуємо в офіційних документах 1892 року, коли петербурзький градоначальник фон Валь наказав поліції вжити заходів проти «хуліганів», які розперезалися.
Під останніми він мав на увазі «вуличних нероб, котрі забавлялися знущаннями над городянами».
В Росії нове слово прижилося не відразу. В енциклопедичний словник Блокгауза та Єфрона його включили не відразу — тільки у видання 1909 року. Приблизно в той же час воно почало мелькати в газетах. Слово це прийшло в Росію з англійської мови. За однією з версій, воно походить від імені якогось Патрика Хулігена, який прославився своїми обурливими витівками. За іншою — це похідне від назви зграї, що орудувала в Лондоні.
На відміну від слова «хуліганство», явище, яке воно означало, для Росії не було нове. Традиція «пустощів», «безчинств» і «витівок» була настільки давньою, що деякі дослідники початку XX ст. всерйоз шукали її корені в легендарних часах. Першим хуліганом називали мало не билинного багатиря Іллю Муромця, який, коли в нього «кров по жилушках граючи розходиться», налітає на натовп бояр, і «де пройде — вулиця, повернеться — провулочок».
Утім, аби переконатися, що хуліганство — явище давнє, необов’язково заглядати в таке далеке минуле. Про любов народу до «пустування» свідчать численні літописні й законодавчі документи XVI—XVIII ст., а також спогади іноземців, котрі відвідали середньовічну Московію. Мандрівники, що проїздили по ній, не втомлювалися вражатися розмаху, з яким московитяни відзначали свята. Практично всі повідомляли, що будь-яке народне гуляння неодмінно повинне закінчитися бійкою або ще якимись п’яними витівками.
Як писав один німець, на Масницю «в московитів майже безперервно триває обжерство й пияцтво... і тільки й чутно, що того-то вбили, того-то кинули у воду». Не менше здивування в іноземців викликало і те, що в більшості випадків «бійки та буйства закінчувалися миром, який скріплявся спільно випитим могоричем».
Але бійки та колотнечі були не тільки стихійними. Паралельно в Московії виникала традиція організованих кулачних боїв. Проводились вони головним чином узимку, що було ще одним не зрозумілим для іноземців звичаєм пустощів. Хоча саме це й було ключем до розгадки забіякуватості та задиристості місцевих жителів. Узимку, коли робіт по господарству ставало на порядок менше й багатодітні сім’ї тіснилися в будинках, у людей неминуче накопичувалися злоба та роздратування, обертати які на членів власної сім’ї було не прийнято. Отже пустощі і кулачні бої ставали єдиним способом розрядки.
Влада, розуміючи це, на подібні народні вольності, як правило, не звертала уваги. Майже всі конфлікти, що виникали на грунті «буйства» розв’язувалися їхніми учасниками. Якщо ж швидко помиритися не вдавалося, події розглядалися на сільських або посадських сходах. Слабка спроба якось вплинути на ситуацію з народними пустощами простежується в «Домострої» — напівофіційному кодексі громадської, релігійної та сімейно-побутової поведінки, що з’явився в XV ст.
Його автор писав: «Когда пригласят тебя на пир, не упивайся до страшного опьянения и не сиди допоздна, потому что во многом питии и в долгом сидении рождается брань, и свара, и драка, а то и кровопролитие». (Тут і далі особливості стилю та граматики документів збережено. — Прим. ред.). Утім, рекомендаціями справа й закінчувалась. За їх дотриманням ніхто особливо не стежив. Влада втручалася лише в тому випадку, якщо зачіпалися її інтереси або ж інтереси дворян-поміщиків.
«Пустування» було мало не єдиною розвагою московитів, причому як простолюдинів, так і представників інших станів. Бояри бавилися тим, що на вулиці нацьковували собак на першого стрічного. Улюбленою розвагою багатих купців було намазати якому-небудь селянину обличчя гірчицею. Купецькі діти для потіхи били перехожих кілками. Разом з боярськими й купецькими нащадками розважалися і майбутні царі. Так, підлітком Іван Грозний залізав на дахи і скидав на голови перехожих кішок і собак. Або в компанії дітей знатних бояр носився на конях по Москві, топчучи перехожих і розоряючи лавки.
Першим монархом, який спробував боротися з вуличними неподобствами, був Олексій Михайлович Тишайший. Смутний час розхитав норови простолюдинів. Патріарх Йоасаф I у 1636 році писав, що під час народних свят «многие люди не токмо что младые, но и старые в толпе ставятся и бывают бои кулачные великие и до смертного убийства... на торжищах, и на распутиях сатанинския игры творити и в бубны бити, и в сурны ревети, и руками плескати, и плясати и иная неподобная делати».
Сам Олексій Михайлович у грамоті 1648 року нарікав, що селяни «прелестникам и скоморохам последствуют, и во всенощных позорищах и на улицах и на полях, и богомерзких и скверных песней и всяких бесовских игр слушают, и на кулачных боях между собою драку делают... накладывают на себя личины и платье скоморошеское, и меж себя, нарядя, бесовскую кобылку водят».
Щоб якось усмирити народ, Олексій Михайлович почав законодавчо боротися з пустощами. Мало не найбільша глава в Соборному уложенні 1649 року присвячена розбору «разбойных и татиных дел». Крім «розбійників» і «татів» у ній згадуються «лихі люди». Видно, йдеться якраз про тих людей, які «лихували» не стільки заради наживи, скільки для потіхи. Для них, як і для інших «розбійників», Соборне уложення передбачає різні покарання — від відрізування вух до смертної кари.
Суворі покарання, правда, передбачалися тільки для «людей лихих» з найнижчих станів. Якщо, наприклад, боярин у п’яному чаді покалічив селянина, то він поніс би покарання лише в тому випадку, коли б це був не його кріпосний. У такій ситуації він мав відшкодувати його власнику всі збитки.
Боротьба з вуличними пустощами тривала і після смерті Олексія Михайловича. У 1686 році найвищим указом було повсюдно заборонено улюблену народну розвагу — кулачні бої. За порушення указу «в перший привід» належало «бить батоги и шмать приводне деньги», в другий — «бить кнутом и шмать приводне деньги вдвое», в третій — «жестокое наказане — бить кнутом и ссылать в ссылку в украйные города на вечное житье».
Цієї лінії влада дотримувалася до початку правління Петра I. При царі-реформаторі від настороженості, з якою його попередники ставилися до народних пустощів, не залишилося і сліду. Петро I сам був великим любителем бучних святкувань і особливо святочних «набігів» на будинки вельмож. Іноді ці «блазенські походи» закінчувалися зовсім не жартівливими витівками: «На Святки князя Белосельского за строптивость раздели нагишом и голым его гузном били куриные яйца в лохани, — писав сучасник царя,— а боярина Мясного надували мехами в задний проход, отчего тот вскорости и помер».
Фривольна атмосфера петровського правління призвела до нового сплеску вуличних безпорядків. Проте лише коли роки по тому буйні норови почали заважати життю в самому центрі столиці та бійки стали відбуватися на очах іноземних послів, власті забили на сполох. За часів імператриці Єлизавети Петрівни, в 1756 році, в центрі Петербурга, в будівлі австрійського посольства, кілька чоловік влаштували бійку. Всіх учасників (а ними виявилися здебільшого селяни) вдалося схопити, і, хоч як вони дивувалися, їх «штрафували жорстким батожьем», тобто різками. Поліція отримала суворий наказ, щоб «впредь в высокоторжественные дни и в балы близ двора ее императорского величества кулашного бою не было».
Серед столичних ворохобників було немало іноземців, які на початку XVIII ст. буквально наповнили Петербург. Багато хто з них поводився зухвало. Двоє підданих французької корони після бучної пиятики почали задирати перехожих у центрі Петербурга й урешті-решт влаштували бійку. Коли ж караульні, які наспіли, затримали хуліганів, ті стали запевняти, що лише грали. Провівши кілька днів у в’язниці головної поліції, вони були відпущені, тому що, як висловився міністр закордонних справ, «сие между ими бывшее произшествие большаго уважения не заслуживает».
Але в цілому власті у XVIII ст. продовжували ставитися до вуличних безпорядків ліберально, про що свідчило й те, що знову були дозволені кулачні бої. Заборонялося їх проводити тільки в Москві та Петербурзі. Не останню роль у знятті заборони відіграли впливові дворяни — Федір Ростопчин і Олексій Орлов-Чесменський, які теж любили скинути лисячу шубу й полізти в саму гущавину побоїща. Вони часто бралися за організацію боїв, привозячи за свій рахунок віз зі шкіряними рукавицями, які роздавалися всім охочим узяти участь.
Вільне XVIII ст. закінчилося, коли в 1796 році на престол зійшов Павло I. Новий імператор, відомий своєю любов’ю до дисципліни, зразу ж узявся наводити лад. Він заборонив проведення всіляких вечірок, а також став суворо стежити за тим, аби на вулицях не шуміли після 10-ї години вечора. Для порушників були передбачені тілесні покарання. Батогами Павло I «штрафував» і дворян.
Традиції батька продовжив Микола I. Він прагнув стежити за тим, щоб громадяни на вулицях міст поводилися належним чином. Наприклад, у 1832 році він постановив, що «кулачные бои, как забавы вредныя, вовсе запрещаются».

«Села нажахані, міста в тривозі»

Період відносного вуличного затишшя, яке характеризувало правління Миколи I й перші роки перебування при владі Олександра II, закінчився в 60-х роках XIX ст. Реформи Олександра II, перш за все скасування кріпацтва, зробили іншим суспільство. Багатомільйонна маса селян, які сторіччями жили за колись заведеними порядками, виявилися належними самим собі. Багато хто з них у пошуках кращого життя відправився в місто. Але пристойно влаштуватися змогли далеко не всі. Інші поповнили ряди напівзлиденного міського плебсу — некваліфікованих робітників, бідних ремісників і просто «вільних, гулящих людей».
Скрутні умови життя для них, на відміну від села, стали цілорічними, і також усесезонними стали бійки стінка на стінку і знущання над перехожими. Сучасник писав: «Сделайте прогулку по людным, бойким частям города: с утра до ночи там жестокая площадная ругань, какой не изобретал ни один язык на земном шаре, кроме русского, висит в воздухе и ходит в нем ходенем. Ссоры, драки и дебоширства разнообразят повседневно мирные отношения обывателей всех почти классов, и культурных и некультурных, — преимущественно же последних».
Пристрасті в міському та сільському середовищі підігрівав не тільки алкоголь, а й пропаганда народників і революціонерів. Дедалі більш радикальна, вона вселяла гарячим молодим людям думку про те, що всі проблеми можна вирішити шляхом насильства.
Незважаючи на те, що з кожним роком кількість хуліганських витівок на вулицях міст зростала, влада наполегливо не хотіла бачити в цьому тривожний соціальний сигнал. Її більше турбували інтелігенти-революціонери, чиї витівки були куди небезпечнішими для самодержавства, ніж п’яний бешкет у шинку або побиття морозивника за те, що той відмовився дати морозиво в борг. На такого роду «розваги» дивилися крізь пальці: хай народ тішиться, аби не вбивав і не робив замахів на владу.
Чималий вплив на зростання хуліганства справила революція 1905 року. «Она вызвала озорников-хулиганов на улицу, как своих пособников разрушения, и они, почуяв свободу в смысле свободы озорства и безнаказанности его, стали проявлять себя, как звери, вкусившие крови, открыто, во всей полноте своей порочной натуры, разными преступными выступлениями», — писав сучасник.
Під час революції стало очевидним, що влада не в змозі впоратися з розгулом хуліганства. Вуличні «баловники, пакостники и мучители, зачинщики, запевалы и соблазненные подражатели» відчули безкарність і продовжували активно нею користуватися й після першої революції. Офіційний урядовий орган «Журнал Міністерства юстиції» в 1913 році бив на сполох, змальовуючи похмуру картину: «баловники, пакостники и мучители, зачинщики, запевалы и соблазненные подражатели».
У роки перед Першою світовою війною набули повсюдного поширення хуліганські зграї. В одному Петербурзі було п’ять великих угруповань: «владимирці», «пєсковці», «вознесенці», «рощинці» і «гайдовці». Усі вони мали свої відмітні знаки. У «рощинців» картуз був хвацько насунутий на ліве вухо, в «гайдівців» — на праве. У перших було червоне кашне, у других — синє.
Ці зграї були мало схожі на ті натовпи голоти, які безцільно тинялися по містах у кінці XIX ст. Їх відрізняла сувора організація зі своєю ієрархією, спільною касою, судом і кодексом правил.
Як писав «Журнал Міністерства юстиції», основним заняттям цих зграй було «праздношатайство днем и ночью с пением нецензурных песен и сквернословием, бросанием камней в окна, причинение домашним животным напрасных мучений, оказание неуважения родительской власти, администрации, духовенству; приставание к женщинам, мазание ворот дегтем, избиение прохожих на улице, требование у них денег на водку с угрозами избить, вторжение в дома с требованием денег на водку, драки; истребление имущества, даже с поджогом, вырывание с корнем деревьев, цветов и овощей без использования их, мелкое воровство, растаскивание по бревнам срубов, приготовленных для постройки». Крім того, вони «отправляли естественные надобности среди публики, появлялись голыми, бросали в глаза нюхательного табаку, тушили свет в общественных местах, устраивали ложный вызов пожарных, срывали плакаты, портили памятники, ломали почтовые ящики, подпиливали телеграфные столбы...»
До подібного сплеску неадекватної поведінки виявилися не готовими не тільки власті, а й правознавці тієї епохи. Вони марно билися над юридичним визначенням терміну «хуліганство», який щойно ввійшов до російського лексикону. В 1914 році в Петербурзі з цією метою відбулися чергові збори російської групи Міжнародного союзу криміналістів. На ньому розглядалася можливість ввести в Уложення про покарання терміни «хуліганство», «пустощі» або «пакісництво».
Як помітив професор, службовець окружного суду Горановський, «загальні стимули злочинів, зрозумілі з кримінальної точки зору, відсутні в заподіюваних хуліганами образах, ранах, ушкодженнях». Саме цей факт і завів членів зборів у глухий кут. У результаті зборів визнали, що «цей злочин, за своєю винятковістю, викликає необхідність нового кримінального закону, який спеціально за такий злочин карає». Але через війну, що почалася, зміни до Уложення про покарання так і не були внесені, і хуліганські витівки продовжували проходити за іншими кримінальними статтями.

«Дрібні і злісні»

У революційні дні лютого 1917 року хуліганські натовпи молоді відігравали далеко не останню роль. Що не дивно, адже вони звикли почувати себе привільно.
Нові власті з такими революційно налаштованими масами особливо й не боролися. Довгий час приборкати хуліганів не могли й більшовики, котрі прийшли до влади в жовтні 1917 року. Втім, частково це пояснюється тим, що в перші роки уряд у дусі царських часів активно боровся тільки з тими «пустощами», які могли нести в собі загрозу радвладі. Не випадково в декреті від 4 травня 1918 року хуліганство стояло в одному ряді з такими злочинами, як погроми, хабарництво, фальсифікація і шпигунство.
Таке серйозне ставлення до хуліганства пояснюється тим, що під ним розумілися злочини бандитського характеру — грабежі, розбої, згвалтування. Ця розмитість у юридичному розмежуванні дрібних витівок і більш серйозних злочинів була властива радянському праву не тільки в перші роки після революції. Вона проявлялася час від часу протягом усієї радянської історії. Звичайно це відбувалося в періоди зростання злочинності, коли було дійсно складно розрізнити, хто хуліган, а хто бандит.
Утім, формально хуліганство і бандитизм розділили в 1922 році. ВЦВК випустив циркуляр, у якому наказав віддавати під революційний трибунал «за звинуваченням у хуліганстві» тих, «хто виключно з метою внести дезорганізацію в розпорядження радянської влади або образити моральне почуття або політичні переконання навколишніх скоїть безчинство». З 1923 року головною ознакою хуліганської дії став «прояв неповаги до суспільства».
Запізнілий початок боротьби з вуличним безчинством разом з відносно м’якими покараннями за нього (максимум, що загрожувало спійманому хулігану, це три місяці в’язниці) в умовах післяреволюційної розрухи призвели до найбільшого розгулу кримінальних пустощів у всій російській історії. Кримінальні зведення того часу пістрявіють повідомленнями про «прояви неповаги до суспільства»:
«З., 18 лет, с шестью рабочими подростками заводов ворвался в рабочий клуб, буйствовал, бросал кирпичами, ругался, избивал пионеров и служащих», «во время спектакля шайка врывалась в зал, учиняя здесь драки и терроризируя посетителей клуба; это проходило систематически и организованно».
Найбільше клопотів владі завдавали хуліганські зграї, що успішно перекочували в радянську дійсність із царських часів. Найбільшу популярність здобули петербурзькі банди «чубаровських», «покровців» і «пряжкінців». Радянського хулігана було неважко впізнати: брюки кльош, розріз збоку, зашитий чорним оксамитом, фінський ніж на поясі, шапка-«фінка» або кепка з великим козирком...
Гнітюча ситуація з вуличною злочинністю ніяк не вписувалася в концепцію щасливого радянського суспільства, що будує комунізм. Тому в міру згортання непу власті перейшли в активний наступ на хуліганство. Хулігани визнавалися антисуспільними елементами, які нібито дісталися радянській Росії в спадок від царських часів.
Уже в 1926 році до КК СРСР внесли зміни, якими посилювалося покарання за хуліганство. Це було зроблено після гучної «чубаровської справи» про групове згвалтування в саду «Сан-Галлі». Зграї, що безчинствували на вулицях, були фактично прирівняні до бандитських. П’ятьох «чубаровців» засудили до розстрілу, іншим дали великі строки. Рік по тому Череповецький губсуд за поножовщину в п’яній бійці та хуліганські витівки на вулиці засудив одну людину до розстрілу, двох інших — до 10 років позбавлення волі.
У 1930-х роках покарання посилили ще більше. Справи про хуліганство слухалися без попереднього розслідування. Найменше, чим міг відбутися спійманий хуліган, це рік тюрми — цей строк давали за нецензурну лайку в громадському місці. Найчастішим вироком були п’ять років позбавлення волі з подальшою п’ятирічною забороною на проживання в головних містах СРСР. Скажімо, так покарали П.Смородинова, котрий «безпричинно приставав до сидячого на лавці Н.Бурдилова». «Він усіляко його ображав й ударив оселедцем по обличчю». Сталінські заходи швидко принесли результат: уже наприкінці 1930-х хуліганів у радянських містах практично не залишилося.
Черговий сплеск хуліганства почався незадовго до закінчення війни. Атмосферу, що панувала на вулицях у той час, повною мірою передають листи в «Правду». «С наступлением темноты, — писали з Архангельська, — возле театров орудуют банды хулиганов, которые избивают девушек. Если кто-то из мужчин пытается заступиться, он получает ножевые удары. Внутри кинотеатра царит хаос. Во время сеансов срываются головные уборы, ножами и бритвами портят верхнее платье».
Свою роль у зростанні хуліганства відіграла й масштабна амністія ув’язнених, що почалася після смерті Й.Сталіна. Крім репресованих інтелігентів на волі опинилися тисячі звичайних карних злочинців. Важко уявити, щоб у 1930-х роках який-небудь розсудливий селянин, навіть будучи п’яним, міг прийти до голови колгоспу й почати бешкет прямо в нього вдома. За це можна було легко піти під розстріл за сумно відомою ст.58 («Контрреволюційна діяльність та інші тяжкі злочини проти держави»). У 1960-х роках такі витівки траплялися раз у раз: «Мелкое хулиганство совершил Г., который явился в нетрезвом виде на квартиру к председателю колхоза, зашел к нему в спальню и учинил скандал, нарушив тем самым покой семьи». Тоді такий випадок розглядався як дрібне хуліганство, за яке давали 15 діб.
У 1966 році радвлада спробувала поліпшити ситуацію перевіреним способом — жорсткішанням законодавства. Вийшов указ Верховної ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство», який передбачав для злісних хуліганів тривале тюремне ув’язнення. Проте бажаного результату закон не приніс. У містах як і раніше орудували зграї, з якими нічого не могли зробити ні міліція, ні спішно організовувані народні дружини.
Із законом 1966 року до радянської судової практики ввійшов і такий злочин, як хуліганство, «вчинене з особливим цинізмом і зухвалістю». За нього давали до трьох років суворого режиму. Слова «цинічний» і «зухвалий» — оцінні поняття, тому теоретично назвати цинічним і зухвалим могли абсолютно будь-яке хуліганство. Але, як правило, за цією статтею проходили люди, які своєю поведінкою ображали владу.
У 1970 році студент Земцов поряд з метро розірвав портрет Й.Сталіна. Після 48 годин безперервних допитів йому пред’явили звинувачення в хуліганстві, скоєному з особливим цинізмом. Слідчі намагалися знайти в злочині «руку ЦРУ», але, на щастя для Земцова, їм це не вдалося. Інший приклад — зриви громадських зборів. Кримінальна хроніка 1970-х років рясніє випадками, коли групи хуліганів уривалися на різні конференції, збори комсомольців, сільради і починали бешкет. Могли просто порвати прапор, а могли й накинутися з ножами на голову. І те й інше було «зухвалим» і «цинічним».
У 1960—70-і роки до «хуліганів» також прирівнювали молодь, що прагнула жити на західний зразок. Так, при декількох вузах з’явилися нелегальні журнали вельми фривольного змісту — «Фиговый листок», «Голубой бутон», «Золотарик». У них студенти нерідко критикували владу і пропагували нову музику, одяг, танці. Велику популярність швидко завоював рух стиляг і хіпі. Вони одягалися з викликом, демонстративно байдикували, слухали «свою музику». На весь Союз «прославилися» «кишинівські нероби» — група студентів відмовилася відвідувати лекції та семінари, проводячи час у галасливих посиденьках.
Із середини 1970-х вуличне хуліганство, як стверджувала офіційна статистика, пішло на спад. Це пов’язувалося не тільки і не стільки із зусиллями міліції, скільки з поліпшенням житлових і матеріальних умов життя населення. Але там, де люди продовжували животіти, картина не змінилася. У ті ж роки на робочих околицях великих міст з’явилися крупні хуліганські банди, що нагадували дореволюційні. У Казані, наприклад, вони наважувалися нападати навіть на військові підрозділи, і для боротьби з ними задіювали значні сили міліції та проводилися контрольовані Москвою спецоперації.
Проте, як тільки економічна ситуація в країні стала погіршуватися, хуліганство почало розростатися знову, доводячи тим самим, що в Росії воно незламне і може набувати будь-яких форм — від чистого криміналу до неналежних проявів футбольного фанатства.

Євген ДЕНИСОВ,
«Коммерсант-Деньги»