Проза камерного жанру

На кримінальних мемуарах непогано заробляли і вбивці, і видавці

180 років тому у Франції побачили світ мемуари Ежена-Франсуа Відока — знаменитого сищика, відомого сьогодні головним чином за фільмом з участю Жерара Депардьє «Відок». Мемуарист описав не тільки свою боротьбу зі злочинністю, а й той період свого життя, коли й сам він був не в ладах із законом. Відтоді немало душогубів, котрі розкаялися й не розкаялися, заробили на своїй злочинній славі чималі гроші, хоча далеко не всі з них зуміли цими грошима скористатися.

«Злочинці не винахідливі»

Законослухняні громадяни завжди цікавляться тим, як живуть незаконослухняні. Історії про злочини і покарання лоскочуть нерви й тому завжди знаходять покупців. Причому кримінальне читво знайшло популярність задовго до появи детективного жанру, а першими авторами історій про сищиків і злочинців були не професійні письменники, а самі засуджені. Більш того, незмінною популярністю користуються твори, що жодним чином не стосуються злочинної діяльності, але створені людиною, котра перебуває за гратами або недавно покинула місце ув’язнення. Тому твори, написані злочинцями або за їхньої безпосередньої участі, дотепер приносять непоганий дохід тим, хто їх продає.
Люди, котрі перебувають в ув’язненні, творили в усі часи. Достатньо пригадати маркіза де Сада або М.Чернишевського, які створювали такі несхожі твори, перебуваючи в схожих умовах тюремного ув’язнення. Проте ні той, ні інший не описували своїх злочинів, і ні той, ні інший не бравували своїм тюремним досвідом. Тепер же ні для кого не є таємницею, що злочинець може непогано заробити на своїх лиходійствах, навіть якщо раптом попадеться. Причому чим страшнішими будуть злодійства, тим більше шансів отримати чималий гонорар.
Жанр кримінальних мемуарів зародився майже одночасно із засобами масової інформації. Ще у XVIII ст. європейські газети із задоволенням друкували листи засуджених, які каялися у своїх лиходійствах і закликали інших не йти по їхніх стопах. Деколи тюремні автобіографії навіть виходили окремими брошурами. Так, у 1797 році в Глазго видавництво Галбрайта випустило автобіографію Джеймса Мак-Кейна, засудженого до повішення за вбивство якогось Джеймса Б’юкеннена. На порозі неминучої смерті шибеник каявся: «Я визнаю, що все життя мене охоплювали пристрасті, які брали наді мною гору зі щонайменшого приводу» і присягався, що вбив свою жертву «через раптовий напад гніву», про що тепер дуже шкодує. В автобіографії було все: розповідь про важке дитинство, невдалий шлюб та інші подробиці, покликані розжалобити читача, а в кінці були запевнення в покірливій готовності «вручити Господові свою душу». Ми не знаємо, чи отримала вдова повішеного вбивці гонорар за передсмертні зізнання чоловіка, але немає ніяких сумнівів у тому, що видавництво зуміло непогано на них заробити.
Та все ж справжнім засновником жанру кримінальних мемуарів був знаменитий Ф.Відок, який за своє бурхливе життя встиг побувати і злодієм, і ув’язненим, і сищиком. Ф.Відок, який народився в 1775 році в забезпеченій сім’ї, в роки Великої французької революції служив у республіканській армії, але після кількох років служби чи то демобілізувався, чи то просто дезертирував. Так чи інакше, але власті визнали його дезертиром і посадили у в’язницю, звідки він благополучно втік. Відтоді протягом багатьох років Ф.Відок заробляв на життя найнепристойнішими способами.
З часом йому все ж таки набридло життя збіглого злочинця, й він почав співробітничати зі слідчими органами, здаючи поліцейським своїх односправників одного за другим. Поліцейські свого інформатора цінували й навіть запропонували йому спробувати себе в ролі тюремного провокатора. Ф.Відок не став заперечувати й відсидів майже два роки, безперебійно доносячи на своїх сусідів по камері. Після цієї відсидки він зробився платним поліцейським агентом і завдяки своєму знанню злочинного світу швидко перетворився на грозу паризьких карних злочинців.
Сам Ф.Відок любив повторювати: «Злочинці не винахідливі. Вони завжди повторюють одні й ті самі трюки», а трюки ці колишній зек і бродяга знав напам’ять. Нарешті в 1812 році йому довірили очолити особливий підрозділ кримінальної поліції, який мав виявляти злочинні елементи, працюючи під прикриттям. Ф.Відок укомплектував кадри в основному колишніми карними злочинцями і з великим завзяттям узявся за очищення французької столиці. У результаті його діяльності до 1820 року рівень злочинності в Парижі знизився на 40%, а вцілілі порушники закону тріпотіли від жаху при одній згадці імені всесильного поліцейського начальника.
Принаймні існує легенда, що, коли Ф.Відок особисто обнишпорював кубла й нічліжки, йому було достатньо лише назвати своє ім’я, аби присутні злодії та бандити слухняно вийшли вперед і щиросердо зізналися в скоєному. Кількість неправдоподібних легенд про цю людину взагалі перевищує розумні межі, втім, усі вони беруть початок з одного джерела — мемуарів самого Ф.Відока, які побачили світ у 1826 році. Автор чесно зізнавався, що історія його життя місцями сильно прикрашена якимсь письменником, якого він найняв як «літературного негра». І справді, книга рясніла романтичними подробицями на зразок грози при народженні героя, темних прогнозів ворожок і т.ін., але читаюча публіка — зокрема й О.Пушкін, котрий вимагав від друзів терміново прислати йому мемуари Ф.Відока, — була в захопленні від можливості заглянути у світ криміналу й не стала дуже прискіпливо з’ясовувати, де закінчується правда й починається художня вигадка.
Мемуари Ф.Відока породили попит на кримінальні історії, чим не забули скористатися багато письменників, починаючи з Едгара По, який справедливо вважається батьком детективного жанру. Але публіка жадала не тільки детективів, а і справжніх історій дійсних тюремних в’язнів. І такі історії з часом з’явилися.

Пташині права

Хоча жанр тюремних мемуарів зародився у Франції, розвинувся він у країнах англосакської культури, де традиційно високо цінуються професіонали, які «зробили себе самі». Такими «професіоналами» й почали себе зображати різні кишенькові, квартирні злодії та ведмежатники, котрі взялися за перо.
Перша хвиля кримінальних мемуарів з’явилась у США на початку 1890-х років, коли країна вже звикла до нескінченних корупційних скандалів і великих біржових афер, на фоні яких дільця грабіжників і злодіїв виглядали мало не безневинними витівками. У ту пору мало хто в США сумнівався в порочності представників влади і в зловмисності великих монополістів, і колишні злочинці, які взялися після відсидки за перо, дали публіці те, чого вона чекала, — скандали і викриття.
Так, колишній грабіжник Джордж Уайт, котрий прославився нальотами на банки, детально описав у своїх спогадах теплі стосунки між бандитами і поліцейськими: «Коли я приїхав у Нью-Йорк, співпраця між поліцією та професійними злочинцями була вже давно налагоджена. Жирні, худі, великі, маленькі, довгі й короткі лапи копів стирчали звідусіль, чекаючи хабарів... Якщо коп одержував від одного шахрая більше, ніж від іншого, його проймала жадібність, і тому другому доводилося погано». Зате злодійський світ у творі Дж.Уайта виглядав як зібрання цілком достойних людей — «грабіжників, зломників, злодіїв, великих шахраїв та інших професіоналів високого класу».
Дж.Уайту вторив злодій Джордж Бідуелл, котрий із задоволенням оповідав про те, як поліцейський давав йому наведення на житло німецького ювеліра, а також розказав про те, як нью-йоркський «гуртя» віддавав данину пошани одному зі значних місцевих політиків. За словами мемуариста, злодії подарували батькові міста велику срібну чашу, причому передавав подарунок суперінтендант нью-йоркської поліції. Подібних текстів у ті роки було випущено немало, і читачі ставилися до них з великою прихильністю, оскільки в них мовилося про те, про що й так усі здогадувалися: що копи продажні, політики брехливі, а злочинці — найчастіше лише нещасні люди, загнані системою в кут.
Хвиля злочинних мемуарів досягла свого піку на початку ХХ ст., але незабаром пішла на спад, оскільки в 1920-і роки світлий образ злочинця в очах простих американців помітно потьмянів. Нескінченні криваві розбірки часів сухого закону та злидні епохи Великої депресії мало сприяли зростанню популярності порушників закону. Але навіть у ці непрості часи деякі мешканці в’язниць ухитрялися добитися суспільного визнання, а також заробити гроші, не виходячи з камери.
У 1909 році почалася тюремна кар’єра Роберта Страуда, який став першим в’язнем, котрий добився світової популярності не всупереч, а завдяки своєму довічному строку. Р.Страуд був звичайним вуличним покидьком без освіти та перспектив коли-небудь отримати гідну роботу, який підробляв різними кримінальними промислами, включаючи сутенерство. Одного разу клієнт, який не побажав розплачуватися, побив повію Кітті, котра була під патронажем Р.Страуда, після чого той холоднокровно застрелив бешкетника. Сутенер сів на 20 років, але не заспокоївся. Р.Страуд постійно бився з охороною й іншими засудженими, штрикнув заточкою одного з в’язнів, нарешті зарізав наглядача, після чого йому винесли смертний вирок. У 1918 році страту замінили на довічне ув’язнення, і Р.Страуда, як особливо небезпечного злочинця, пересадили в одиночку. Тут-то для відвертого психопата та вбивці й почалося нове життя.
Одного разу під час прогулянки по тюремному двору Р.Страуд підібрав хворого горобця і став за ним доглядати. Горобець вижив, і незабаром йому склали компанію ще дві пташки. Незабаром у в’язниці Лівенворт, де вбивця відбував покарання, з’явився новий директор, який перетворив Р.Страуда на варту уваги річ своєї установи. Любителю птахів були надані клітки, найкращі корми й будь-які матеріали, що стосувалися птахівництва, і незабаром у Р.Страуда вже проживало кількасот канарок. Зрозуміло, начальник в’язниці водив до Р.Страуда високопоставлених відвідувачів і демонстрував їм, як із пропащого негідника, схильного до насильства, вийшов гуманний ветеринар.
Незабаром птахів стало так багато, що тюремне начальство стало ними приторговувати, а це позитивно позначалося на умовах тримання птахолюба. Р.Страуд тим часом завів знайомства за листуванням зі світилами орнітологічної науки, котрі проживали як у США, так і за кордоном, і незабаром сам написав дві книги — «Хвороби канарок» і «Довідник Страуда з пташиних хвороб». Більш того, в’язень почав розробляти ліки для пернатих, які з 1931 року стали продаватися на волі. Бізнес Р.Страуда був поставлений на широку ногу: по його камері вільно літали сотні птахів, ліки продавалися на ура, а листування з ученими мужами планети йому допомагала вести спеціально найнята для цього секретарка.
Нарешті тюремній адміністрації це набридло, і в ув’язненого спробували забрати його крилатих сусідів по камері, після чого за стінами буцегарні почалася галаслива кампанія на підтримку скривдженого страждальника. Птахолюби, котрі знали його за листуванням, зібрали 50 тис. підписів на захист ув’язненого, й адміністрація відступила. Тільки в 1942 році тюремники нарешті здогадалися, що Р.Страуд використовує свою лабораторію для виробництва самогону, й засуджений був переведений у знамениту тюрму Алькатрас, де про канарок і мови бути не могло.
Але Р.Страуд і тут не заспокоївся і взявся за мемуари, а також грубезну працю з історії американських тюрем. Публікувати роботи в’язню було заборонено, але на волі про нього не забували. Долею Р.Страуда зацікавився письменник Томас Геддіс, який у 1955 році написав книгу під назвою «Любитель птахів з Алькатрасу» про сумирного гуманіста Р.Страуда, на якого тисне нелюдяна система. У 1962 році, за рік до смерті Р.Страуда, за цією книгою було знято однойменний голівудський фільм з Бертом Ланкастером у головній ролі, який навіть номінувався на кілька «оскарів».
Як і кримінальні мемуари кінця XIX ст., що відповідали потребам тодішніх американських читачів, фільм про Р.Страуда вдало ліг у загальне русло суспільних настроїв 1960-х років з їх протестом проти утисків вільної особи державною машиною. Так завдяки старанням письменників і кінематографістів жанр тюремних мемуарів знов увійшов у моду, а образ злочинця знайшов романтичний ореол бунтаря проти нелюдяної системи.

Убивчі сенсації

Змінити ставлення суспільства до творчості кримінальників допоміг злочин, який приголомшив американців, як жоден інший у ХХ ст. Подробиці того, що сталося в ніч на 8 серпня 1969 року в Голівуді, добре відомі. Банда з чотирьох чоловік, виконуючи наказ свого вождя Чарльза Менсона, увірвалася в розкішний особняк режисера Романа Поланського, де в той момент була його вагітна дружина Шарон Тейт і семеро її друзів, і по-звірячому вбила всіх, хто був у будинку. Через 24 години у своєму особняку так само по-звірячому було замучено подружжя Ла Біанок. Америка була приголомшена не тільки жорстокістю вбивств і не тільки тим, що жертвами виявилися багаті та знамениті люди, а й тим, що обидва злочини були схожі на якесь диявольське шоу.
Сам Ч.Менсон був яскравим діячем тодішньої контркультури: його знали в музичному світі, він брав активну участь в екологічному русі, що зароджувався, навкруги нього групувалася велика комуна хіпі, які його мало не обожнювали, вважаючи одночасно Ісусом і сатаною. Ч.Менсон і його односправники купалися в промінні слави. Поки тривав процес, Ч.Менсон, який давно й безуспішно намагався прорватися на музичний Олімп, нарешті зміг випустити альбом під назвою «Брехня: любов і культ страху». Альбом добре продавався, що давало злочинцю можливість платити адвокатам.
У свою чергу, Сюзана Аткінс, котра брала участь у вбивстві, продала за $500 тис. свої мемуари, зі смаком описавши всі подробиці знущань і тортур, яким банда піддавала свої жертви: «Поки Лінда стерегла біля входу, Текс орудував ножем. Текс кричав: «Я диявол! Я диявол! Ви всі зараз подохнете!» Коли він смугував ножем Тейт, я і Кренвінкель тримали її за руки. Коли все було закінчено, я вмочила рушник у кров Шарон Тейт і написала ним на стіні: «Свині!» і т.ін. День винесення вироку перетворився на справжній бенефіс Ч.Менсона, який виголосив двогодинну промову, викриваючи лицемірство суспільства й соціальну несправедливість.
Багато кого тоді обурило те, що Ч.Менсон фактично добився свого, тобто прославився завдяки жахливому злочину. В пресі почалася нескінченна дискусія про те, чи варто дозволяти злочинцям описувати свої лиходійства. Дискусія тривала доти, доки Америку не сколихнула нова низка безглуздих убивств.
У 1977 році в Нью-Йорку невідомий маніяк відкрив полювання на закохані парочки, розстрілюючи нещасних із пістолета 44-го калібру. Про те, що за вбивствами дійсно стоїть божевільний, у поліції здогадалися, коли в поліцейські дільниці та редакції газет стали приходити листи за підписом «син Сема», автор яких ніс повну нісенітницю, але при цьому точно вказував деталі злочинів. Убивцю спіймали, ним виявився поштовий службовець Девід Берковіц, якого засудили довічно. Але не встиг «син Сема» відправитися по етапу, як американські видавництва потяглися до нього з пропозиціями про написання мемуарів.
Розбурхана громадськість поставила вимогу не дозволяти маніяку заробляти на крові своїх жертв, і законодавці штату Нью-Йорк прийняли так званий закон «сина Сема», в якому говорилося, що всі гроші, одержувані засудженими за розповіді про їхні злочини, повинні передаватися жертвам, родичам жертв або ж, якщо таких не знайдеться, державі. Аналогічні закони були прийняті ще в 39 штатах, причому застосовувати їх довелося досить часто. Так, у штаті Нью-Йорк з 1977 до 1990 року закон був застосований 11 разів, причому один раз — відносно Марка Чепмена, який так хотів прославитися, що застрелив Джона Леннона.
Проте видавництва не збиралися миритися з таким становищем, коли в злочинців не залишилося матеріальних стимулів до творчості. У 1991 році велике видавництво Simon & Schuster подало до суду на штат Нью-Йорк, зажадавши відмінити закон як такий, що суперечить першій поправці до конституції США, яка гарантує свободу слова. Верховний суд США підтримав видавництво, і закон втратив чинність. Відміна закону мотивувалася, зокрема, тим, що при бажанні під нього можна підвести автобіографії борців за свободу, християнських святих та інших в’язнів сумління, потерпілих від репресивних режимів.
Така ж доля спіткала закон «сина Сема», що до недавнього часу існував у Каліфорнії. У 1998 році учасником розгляду став Баррі Кінан, який у 1963 році разом з двома односправниками викрав сина співака Френка Сінатри. Тоді співак заплатив бандитам необхідні $240 тис., і Сінатра-молодший був звільнений. Б.Кінан і його банда все-таки попалися й відсиділи встановлені строки, але в 1998 році давня історія знову спливла, коли кінокомпанія Columbia Pictures вирішила зняти фільм про викрадення. Компанія запропонувала Б.Кінану суму, яка більш ніж удвічі перевищувала розміри викупу, — $485 тис. Тепер обурився колишній викрадений, який відсудив гонорар собі. Проте Б.Кінан не збирався здаватися, й у 2002 році гроші йому повернули. Законом «сина Сема» й цього разу знехтували на підставі першої поправки.
Та все ж, незважаючи на те, що в Каліфорнії в’язні тепер мають право заробляти на власних злочинах, це не рятує їх від ухваленого вироку. Ще свіжа в пам’яті страта Стенлі Вільямса, що відбулася в грудні 2005 року в Лос-Анджелесі. С.Вільямс, який у 1971 році сколотив вуличну банду, а в 1979-му був арештований за вбивство чотирьох чоловік. За довгі роки, проведені в тюрмі, перетворився з убивці на письменника-гуманіста й дев’ять разів номінувався на Нобелівську премію. Проте це не врятувало його від покарання.
Публіка готова з цікавістю стежити за пригодами головорізів тільки в тому випадку, якщо вони не становлять загрози для неї самої.

Андрій СЕРГЄЄВ