Закон і Бізнес


Диктатура професури

Багатство, що нахлинуло, розбестило режим і підірвало віру населення у свого лідера


Історія, №34 (762) 26.08—01.09.2006
3450

80 років тому, в 1926 році, до влади в Португалії прийшли військові. Це можна було б назвати черговим військовим переворотом, якби путчисти не покликали управляти державою Антоніу Салазара — скромного професора, який до цього не мав політичних амбіцій. А.Салазар зумів навести лад у країні й наповнити її скарбницю, тим більше що ціни на мінеральні ресурси були високими. Проте його спроба перетворити Португалію на велику державу закінчилася крахом.


«Хто такий сеньйор Салазар?»

Антоніу ді Олівейра Салазар, якому було призначено стати найуспішнішим і найбільш суперечливим диктатором у португальській історії, народився 28 квітня 1889 року в сім’ї небагатого шинкаря недалеко від селища Санта-Комба, яке було глушиною навіть за португальськими мірками. На той час Португалія була тихим патріархальним королівством з відсталою промисловістю, слабкою армією та безпорадним флотом.
Проте амбіції Португалії значно перевершували її скромний статус. Уся справа була в героїчному минулому цієї країни, яка в XV—XVI ст. була могутньою морською державою.
У спадок від тієї блискучої епохи португальці отримали крім приємних спогадів, обширні колонії в Африці — Анголу і Мозамбік, від яких майже не було користі, а також кілька невеликих територій по всьому світу, таких як Гоа на побережжі Індії та Макао на побережжі Китаю. У ті часи володіння колоніями вважалося ознакою великодержавності, і багато хто сподівався, що завдяки заморським землям Португалія одного разу знову перетвориться на володарку морів.
«Хто знає, — писала тоді одна з лісабонських газет, — можливо, Лісабон, який колись витіснив Венецію, затьмарить і Лондон?» Проте Лондон така перспектива абсолютно не влаштовувала, і в 1890 році Британія, яка вважалася союзником Португалії, зажадала від Лісабона припинити експансію в тропічній Африці й очистити ряд окупованих територій. Португалія була змушена підкоритися, і з того часу португальське суспільство було впевнене в тому, що союзникам довіряти не можна, що країна повинна йти своїм унікальним шляхом і що державна влада в країні влаштована не найкращим чином.
Юний А.Салазар був справжньою радістю для своїх батьків. Він старанно вчився в духовній семінарії, був слухняним сином і зразковим підданим короля. Навчання А.Салазару оплачував поміщик, який протегував його батькові, й, коли прийшов час обирати майбутню професію, багатий добродійник без коливань сплатив хлопцеві навчання на юрфаці Коїмбрського університету — найстарішого і вельми престижного вузу країни. На відміну від багатьох студентів, які жваво цікавилися політикою, А.Салазар повністю поринув у навчання, але незабаром політика вийшла на перший план у житті кожного португальця.
1 лютого 1908 року анархісти застрелили короля Карлуша I та його сина Луїша Філіппе, а в 1910 році португальську монархію змінила республіка. Проте країна була абсолютно не готовою до свободи, яка звалилася на неї, і незабаром політичне життя республіки перетворилося на хаос. Принаймні з 1910 до 1926 року в країні змінилося 9 президентів, 44 прем’єр-міністри і три диктатори, що давало підстави зарубіжній пресі уїдливо писати про «Португалію з її щотижневими переворотами».
Населенню довелося несолодко, оскільки за ті самі роки вартість життя зросла в 30 разів, а зарплата — тільки в 4,5 раза. У цій обстановці й склалися політичні погляди А.Салазара, котрий, як і багато його співвітчизників, вважав, що Португалія має йти власним шляхом і що демократія до цього шляху не має ніякого відношення.
Ще на першому курсі А.Салазар вступив у гурток християнської молоді й був помічений вождями Католицької партії, причому хлопець обстоював свої погляди з такою пристрастю, що про нього говорили: «Якби він не був католиком, то, напевно, став би анархістом». Та все ж навчання було для нього набагато важливішою справою, ніж політика. На випускних іспитах А.Салазар заробив 19 балів з 20 можливих і був прийнятий на роботу в Коїмбрський університет як викладач політекономії.
А.Салазар не був популярним лектором, оскільки показав себе хоча й переконливим, але нудним оратором. Не був він і сильним ученим, ніяких оригінальних концепцій не пропонував і серйозних досліджень не проводив. І публічним політиком його не можна було назвати, тому що А.Салазар почував глибоку відразу до парламентської форми боротьби та галасливих мітингів. Правда, в 1918 році він погодився балотуватися до парламенту від Католицької партії та був навіть обраний, але, побувавши лише на одному засіданні, поспішно здав мандат, вирішивши, що «говорильня» — не для нього.
Це була скромна, замкнута і, як багато кому здавалося, закомплексована людина. Один з його тодішніх товаришів пізніше згадував: «Я ніколи не бачив, щоб в одній людині було стільки суперечностей. Йому подобалася компанія жінок і їхня краса, але він вів життя ченця. Скептицизм і пристрасть, гордість і скромність, недовірливість і довіра, доброта, яка обеззброює, і несподівана жорстокосердість — усе це було в ньому одночасно».
Стосунки з жінками взагалі не складалися. Ставши молодим викладачем, він узявся навчати дочку свого добродійника-поміщика, в яку й закохався. Мати дівчини, помітивши дивну поведінку вчителя й учениці, виставила А.Салазара за двері, розбивши його серце, як виявилося, назавжди. Він так і не одружився і все життя цурався близьких стосунків з дамами.
Єдиною жінкою, котрій він цілком довіряв, була його економка Марія, яка, на загальну думку, заміняла йому матір. Якщо ж додати, що доктор Салазар ніколи не палив, майже не вживав спиртного і був байдужий до мистецтва, можна зробити висновок, що навколишні вважали його закінченим занудою. Саме цей зануда і прийшов до влади після того, як яскраві політики довели країну до повного розорення.
Весною 1926 років група офіцерів на чолі з генералом Мануелем Гомешем да Коштою вчинила державний переворот під гаслом «наведення ладу в країні», розпустила парламент і заборонила політичні партії. Офіцери точно знали, як захопити владу, але абсолютно не уявляли, як управляти країною. Путчистам терміново були потрібні фахівці без політичного минулого. Проте знайти освічену людину, яка в бурхливі роки республіки ухитрилася ніяк себе не проявити, було досить важко.
У червні генерал да Кошта дав інтерв’ю відомому лісабонському журналісту й, зокрема, сказав: «До нового уряду увійдуть найкращі люди з-поміж тих, кого можна зараз знайти. Міністром фінансів буде людина з Коїмбри на ім’я А.Салазар. Усі про нього добре відгукуються. Ви знаєте, хто такий сеньйор Салазар?» Журналіст не знав, як не знала й більшість португальців.
Незабаром здивований А.Салазар прибув до Лісабона, щоб узятися до роботи, але попрацювати йому того разу не довелося. Професор на одному з перших засідань уряду зажадав для себе повної влади над бюджетом усіх міністерств і відомств і, отримавши відмову, запитав: «Коли найближчий потяг на Коїмбру?» З’ясувалося, що потяг буде через дві години, і А.Салазар негайно виїхав у свій університет. Ніяка влада, крім абсолютної, його не влаштовувала.

Професура закону

Оскільки в хунти не було економічної та політичної програм, поліпшити ситуацію в країні не вдалося ні в 1926, ні в 1927 році. У 1928-му
да Кошту змінив генерал Антоніу Кармона, який і попросив А.Салазара повернутися. Той, за його власним твердженням, прийняв владу не без вагань: «Мені було страшно. Я передбачав можливість невдачі. Уявіть, якби я не зумів привести фінанси в порядок, що б про мене подумали мої студенти?» Та все ж, коли А.Кармона надав йому повну владу над усіма доходами й витратами в країні, професор погодився і взяв в університеті академічну відпустку. З того часу протягом 40 років А.Салазар щорічно особисто подавав ректору прохання про її продовження.
Перш за все новий міністр фінансів установив режим фінансової диктатури. Відтепер бюджети всіх відомств зводилися до консолідованого бюджету, в якому витрати не повинні були перевищувати доходів. Місцеві власті теж були зобов’язані перейти на бездефіцитний бюджет. Просте введення фінансової дисципліни виявилося надзвичайно дієвим заходом. Принаймні вже в 1929 році хронічний бюджетний дефіцит змінився профіцитом — у період до 1939 року він становив у сукупності близько 20 млн ескудо, що для убогої Португалії було золотим дощем.
Другим принципом салазарівської політики було «промислове кондиціонування», тобто заходи із запобігання конкуренції. Тепер без державної ліцензії підприємець не мав ніяких перспектив. Дрібний бізнес, природно, страждав, проте ті, хто був спроможний роздавати хабарі чиновникам, могли радіти відсутності конкурентів.
За кілька років португальський ескудо зміцнів, перетворившись на одну з найстабільніших валют світу, національний борг скоротився. Відсутність нових боргів була особливо приємною для португальців, оскільки союзники-англійці неодноразово пропонували свої транші в обмін на португальські колонії. Колонії ж залишалися священною коровою португальської політики, і А.Салазар, який обіцяв не допустити «розпродажу Анголи міжнародному капіталізму», опинився в ролі захисника національної ідеї.
Завдяки економічним досягненням популярність А.Салазара стрімко зростала, і незабаром професор розвернувся на повну силу. А.Салазар висунув концепцію будівництва «корпоративної держави», котра, на його думку, якнайкраще відповідала традиціям португальського народу. На той час така держава вже була побудована в Італії Беніто Муссоліні, портрет дуче красувався на робочому столі А.Салазара, але вважалося, що Португалія йде своїм, особливим шляхом.
Теоретично в «корпоративній державі» громадяни поділялися не на класи і партії, а на корпорації, в які групувалися по кілька підприємств з однієї галузі. Ці корпорації, що об’єднували підприємців, менеджерів і робітників, мали контактувати одна з одною і за посередництва держави вирішувати питання господарського і політичного життя. Проте далеко не всі в Португалії були готові відмовитися від традиційного парламентаризму, і А.Салазару довелося створити власну партію, щоб ніяких інших партій більше не існувало.
У 1930 році невтомний міністр створив Національний союз, який офіційно вважався «організацією єдності всіх португальців», а на ділі об’єднував чиновників, військових, підприємців і політиків, готових підтримати будь-які починання А.Салазара. Національний союз так ніколи й не став масовою організацією на зразок фашистської партії Б.Муссоліні або НСДАП А.Гітлера, але в умовах загальної політичної апатії цього й не вимагалося.
У тому ж 1930 році А.Салазар зміцнив вертикаль влади, видавши колоніальний акт, за яким усі заморські території були позбавлені самоврядування, а губернатори поставлені в повну залежність від центрального уряду. В 1932 році А.Салазар зайняв пост прем’єр-міністра, і будівництву «корпоративної держави» вже ніщо не могло перешкодити.
У 1933 році А.Салазар провів референдум, на якому було прийнято нову, «корпоративну» конституцію, причому за проголосувало більше ніж 700 тис. виборців, а проти — усього 6 тис. Відтепер у Португалії встановлювався новий політичний устрій під назвою «Нова держава». Як і обіцяв прем’єр, повсюдно були створені галузеві корпорації, або греміу, які контролювали розподіл ресурсів між підприємствами, ціни і т.п., причому самі греміу ставали юридичними особами. Звісно, далеко не всі підприємці хотіли об’єднуватися, але їм доводилося це робити під страхом втрати ліцензії.
Було скликано і парламент — Національну асамблею, на виборах до якої перемогла єдина партія — Національний союз. Лояльність асамблеї додатково гарантувалася тим, що очолив її однокашник А.Салазара в Коїмбрському університеті Маріу де Фігейреду. Незабаром навколо А.Салазара об’єдналося угруповання «коїмбрських», яке об’єднувало професорів і випускників славного університету. Так, посаду міністра-президента (глави канцелярії прем’єр-міністра) зайняв коїмбрський професор Марселу Каетану, а коїмбрський випускник кардинал Мануель Сережейра став кардиналом-патріархом Лісабона і фактичним главою католицької церкви на території Португалії.
Узагалі, дружба з церквою принесла новому режиму чималі дивіденди. Саме М.Сережейра розкрутив історію селянських дівчаток із села Фатіма, яким нібито явилася сама Діва Марія і таким чином підтвердила роль португальців як народу-богоносця. Сам А.Салазар гордився тим, що його уряд був найбільш поінформованим у світі. Дійсно, «коїмбрським» у ньому традиційно належала половина міністерських портфелів і чимала кількість інших високих посад.

Вольфрамова голка

Тим часом на Європу насувалася чергова світова війна. Під час громадянської війни в Іспанії режим А.Салазара беззастережно підтримав Ф.Франко, відкривши португальські порти для німецьких та італійських кораблів з вантажами для бунтівників і пославши франкістам підкріплення — кілька тисяч добровольців. За що отримав у подарунок від А.Гітлера новітні літаки «Юнкерс». Проте після початку Другої світової війни диктатор став поводитися обережніше.
Становище Португалії тепер було більш ніж двозначним. З одного боку, ні в кого не викликало сумнівів, що режим А.Салазара вельми близький до фашизму. З іншого — Португалія була традиційним союзником Англії, і дію союзного договору між ними ніхто не відміняв, хоча союзний договір з Іспанією теж був, а Ф.Франко мав теплі стосунки з А.Гітлером. А.Салазар розв’язав проблему вправно і витончено — оголосив, що Португалія залишається союзником Великої Британії, але у війні дотримуватиметься нейтралітету.
Статус нейтральної держави приніс Португалії не тільки мир, а й чималі прибутки через зростання цін на мінеральну сировину. Головним багатством країни виявилися найбільші в Європі поклади вольфраму, необхідного для виробництва високоякісної сталі. В Європі його видобували тільки у Швеції та Португалії, але шведські запаси становили лише десяту частину португальських. Для Німеччини португальський вольфрам був життєво необхідним, але й Англія була готова скуповувати його повністю, аби він не дістався німцям. І А.Салазар цим грамотно скористався.
У результаті, якщо на початку 1941 року за тонну вольфраму давали 1250 ескудо, то до кінця — вже 6 тис. ескудо. У країні почалася вольфрамова лихоманка. Селяни, закинувши ділянки, бралися за кирки і йшли видобувати дорогоцінну руду. З’явилися сотні неліцензованих старательських артілей, розцвіла контрабанда, оскільки тонну вольфраму в сусідній Іспанії можна було продати за
7 тис. ескудо. По країні нишпорили англійські й німецькі торгові агенти, скуповуючи все до останньої вольфрамової порошинки, що ще більше накручувало ціни.
Як наслідок, золотовалютні резерви стали зростати як на дріжджах. Якщо в 1938 році золотий запас Португалії оцінювався в $63,3 млн, то в 1946 році в лісабонських сейфах було золотої вже на $438 млн.
Гроші зароблялися не на одному вольфрамі. За свідченням сучасників, Португалія в роки війни перетворилася на гігантський чорний ринок. Заїжджий англієць писав: «Для мандрівника країни, яка воює, Португалія виглядала як прекрасний оазис миру і процвітання: тут не відключали електрику, не розподіляли їжу за картками, магазини були забиті продовольством і розкішшю для тих, у кого були гроші... Тут було справжнє стовпотворіння шпигунів усіх держав, що воювали (здебільшого уявних)».
Проте у процвітання був і інший бік — салазарівські корпорації діяли всупереч ідеалам нової держави. Уже в 1943 році одна з урядових газет била на сполох: «Продовольчі товари зникають саме тоді, коли ними починають займатися «органи економічної координації»... Треба нарешті довести на практиці, що корпоративні організації існують не для того, щоб заважати людям жити».
Країну вразила корупція, і найвигіднішим засобом збагачення ставала близькість до влади. Найбільшого успіху в роки війни добилася корпорація CUF, президентом якої був брат міністра внутрішніх справ. Поглинанням, затіяним CUF, було неможливо протистояти, і до кінця війни ця структура контролювала 10% економіки країни. Багатство, що раптово нахлинуло, швидко розбестило режим і підірвало віру населення у свого лідера. Але А.Салазар зумів утримати владу й після війни.

Африканські пристрасті

У перші післявоєнні роки становище прем’єра, яке здавалося непорушним, стало хитким, і А.Салазар навіть пообіцяв провести вільні вибори й піти у відставку. У відставку він, зрозуміло, не пішов, а вибори провів через два місяці після обіцянки, так що жодна партія не змогла скласти конкуренцію Національному союзу. Через кілька років суспільство охололо, і в країні запанувала колишня атмосфера застою.
Були й зовнішньополітичні успіхи. А.Салазар узяв курс на інтеграцію в міжнародні інститути й добився того, що його країну було прийнято в НАТО, а потім, у 1955 році, і в ООН, куди її наполегливо не пускав СРСР, який вважав режим, котрий гнобив комуністів, фашистським. Але членство в міжнародних організаціях, як виявилося, має свої мінуси. У 1950-і роки у світі розгорнувся процес деколонізації, який активно підтримували постійні члени Ради Безпеки ООН — США й СРСР. Французькі, британські й португальські колонії становили великий інтерес для лідерів біполярного світу. В Анголі, наприклад, на той час активізувався видобуток алмазів, а з 1957 року з цієї колонії стали вивозити залізну руду, що виявилося навіть вигіднішим за торгівлю алмазами.
Британія та Франція болісно розпускали свої колоніальні імперії, а в Лісабоні про це навіть не думали, оскільки колонії якраз почали давати значний прибуток. До того ж загальна відмова від колоніалізму сприймалася лісабонським офіціозом як запорука майбутнього торжества португальського великодержавництва. Одна з офіційних газет, наприклад, писала, що, поки інші імперії «перебувають у процесі саморуйнування», Португалія ось-ось займе належне місце під сонцем: «Нам належатиме керівництво новим світом, можливо, дуже близьким за своєю структурою до тієї імперії... про яку мріяли наші предки».
На озброєння було взято геополітичну доктрину «лузотропіканства», згідно з якою на португальців (або, за стародавньою назвою, лузитанців) покладено особливу світову місію і разом із бразильцями вони становлять ядро особливої цивілізації, яка характеризується відмовою від індивідуалізму, капіталістичного користолюбства і расизму, а також наявністю високої християнської духовності. А.Салазар задумав грандіозний стратегічний союз із Бразилією. Диктатору вдалося порозумітися із бразильським президентом Жоао Кафе Фільйо, і в 1955 році був підписаний договір про дружбу, який мав на меті створення в майбутньому «лузитано-бразильського співтовариства». Передбачалося, що Бразилія отримає доступ до португальських колоній, а Португалія — до необмежених людських і природних ресурсів південноамериканського гіганта. Здавалося, до відродження португальської могутності було рукою подати.
Перші удари по португальському великодержавництву були завдані в 1960 році, коли президентом США був обраний Джон Кеннеді, який мав славу принципового антиколоніаліста, а в Бразилії прийшов до влади Жуселіну Кулічек, який вважав «лузитано-бразильський союз» утопією. «Тропіканський проект» звівся нанівець, і старіючому А.Салазару залишалося бурчати: «Мене звинувачують у тому, що я програв вибори в Сполучених Штатах і Бразилії».
Чим сильніше ставала міжнародна ізоляція, яку влаштували Португалії через її наполегливе небажання надати незалежність колоніям, тим активніше поводилися опозиціонери всередині країни. Путчі в Португалії траплялися й раніше — наприклад, в 1937 році спробу перевороту здійснив міністр оборони, але тепер вони щоразу виявлялися оперетковими. Так, у 1959 році А.Салазару з усім урядом довелося ховатися від путчистів у казармах національної республіканської гвардії. Лише через багато років стало відомо, що гвардійці теж були учасниками змови, й абсолютно незрозуміло, чому вони не арештували А.Салазара.
У січні 1961 року трапилася нова «оперета»: група змовників, заховавши зброю в труні з імовірним небіжчиком, захопила португальський круїзний лайнер «Санта-Марія», щоб перегнати його до ангольської Луанди. У результаті терористи вирішили плисти до Бразилії, де місцеві студенти-радикали у складчину сплатили їхні борги корабельному бару (змовники були ідейними лівими і не бажали уподібнюватися до звичайних бандитів).
Але й Луанда не залишилася без подій. Оскільки, чекаючи приходу захопленої «Санта-Марії», в місто з’їхалися журналісти з усього світу, місцеві негритянські повстанці влаштували вилазку, обстрілявши кілька адміністративних об’єктів. Тим часом Індія в тому ж 1961 році анексувала Гоа та інші португальські колонії.
Після нападу в Луанді в Анголі почалася кровопролитна війна між прихильниками незалежності та португальською армією. На перших порах вона була досить популярною в Португалії, й урядова преса з успіхом закликала «давити шакалів». Власті демонстрували публіці полонених найманців, які говорили тільки по-французьки, повідомляли, що порядок майже відновлено, що бойовики «витиснуті» на територію Конго, що їх залишилося не більше ніж 5 — 6 тисяч, але війна все не закінчувалася і кількість трун з Анголи не зменшувалася.
Бажаючи заспокоїти аборигенів, уряд почав «закачувати» гроші в ангольську економіку. Так, якщо до війни на Анголу витрачали близько 60 млн ескудо в рік, то після початку війни — від 100 млн ескудо. У джунглях будувалися асфальтові дороги, електростанції, осушувалися болота, але добитися миру ніяк не вдавалося. Світова спільнота при цьому була явно не на боці Португалії: ангольські алмази та залізо цікавили багато кого. Коли ж у 1967 році в Анголі знайшли нафту, шанси утримати під контролем такий ласий шматок стали ще меншими. Розповідають, що А.Салазар, почувши про ангольську нафту, вигукнув спересердя: «Тільки цього нам не вистачало!» Мозамбік незабаром теж повстав, і дедалі більша  кількість португальців стала розуміти, що імперію не зберегти.
Незважаючи на те, що смертну кару в країні давно скасували, населення було залякане терором таємної поліції ПІДЕ і важкими умовами тримання в КПЗ та тюрмах. І тут своє слово сказали міжнародні правозахисні організації: в 1961 році було засновано «Міжнародну амністію», першочерговою справою якої стала участь у долі двох португальських студентів, засуджених до 7 років за те, що вони публічно підняли тост за свободу.
Режим А.Салазара потрапив у список одіозних диктатур, а ідеї нової держави знаходили дедалі менше прихильників. До того ж стійкий економічний розвиток, який Салазар забезпечив країні, перестав влаштовувати португальців, котрі встигли ознайомитися з транзисторами, телебаченням та іншими принадами цивілізації. Дедалі більша кількість жителів нової держави мріяла про інтеграцію в спільний ринок, а А.Салазар продовжував наполягати на унікальності португальського шляху.
Правління А.Салазара завершилося так само несподівано, як і почалося. У 1968 році підстаркуватий диктатор упав зі стільця й так сильно забив голову, що президент країни, який раніше був його слухняною маріонеткою, відправив старого у відставку. А.Салазар був поміщений у лікарню, але його політичне життя не закінчилося. Міністри продовжували приходити до нього з доповідями і навіть влаштовували засідання уряду  біля його ліжка. При цьому сам А.Салазар навіть не підозрював, що перебуває у відставці, оскільки ніхто з його колишніх підлеглих так і не наважився йому про це сказати.
А.Салазар помер 27 липня 1970 року, але режим, очолюваний вірним «коїмбрівцем Марселу Каетану», протримався ще чотири роки. У 1974 році нова держава впала після чергової спроби перевороту, на цей раз успішної. Жителі Лісабона зустрічали путчистів-переможців квітами, і переворот увійшов в історію як «революція гвоздик», або просто «кольорова революція», після якої Португалія взяла курс на європейську інтеграцію.

Кирило НОВИКОВ,
«Коммерсант-Деньги»