«Реакція не пройде, демократія переможе!»

Під таким гаслом Україна ставала на шлях незалежності

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до порядків, які існували до 1985 року, було здійснено спробу державного перевороту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв’язку з хворобою Президента СРСР М.Горбачова його обов’язки виконуватиме Г.Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану.

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність усіх політичних партій, крім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та площі війська.
Уранці того ж дня в Києві представник ДКНС, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказав виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадав підтримки ДКНС із боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС.
19 серпня Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, сказавши, що події в Москві не стосуються України, і запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки й висновки зробить ВР та її Президія.
Остання лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради, не мають юридичної сили на території УРСР.
А демократичні сили України по-своєму відреагували на цю ситуацію. 20 серпня Народна рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила заколот і закликала підтримати керівництво Росії в протистоянні з ним. 19 — 22 серпня 1991 року масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися в Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. На вимогу кількаденних маніфестацій і мітингів у Києві, наполягань Народної ради 24 серпня позачергова сесія ВР назвала події 19 — 21 серпня антидержавним переворотом. Ось як оцінив тоді ситуацію у своїй репліці на сесії секретар Комісії ВР з питань прав людини Володимир Філенко: «Я закликаю всіх не наслідувати нашу мудру Президію, яка три дні зважувала, збирала інформацію, ганьбила народ, а насправді давайте назвемо речі своїми іменами».
Позачергова сесія була надзвичайно бурхливою, на ній постало питання: що робити з тими, хто підтримав путчистів в Україні: розслідувати ті справи чи залишити питання путчу поза увагою, оскільки це була, так би мовити, московська інтрига. Думки були різні, але тим, хто вважав, що путч — антиконституційна справа, за яку має настати кримінальна відповідальність, не заперечували. Саме тоді, коли тривало засідання сесії, на вулицях Києва відбулася багатолюдна і бурхлива маніфестація, в якій брало участь багато народу на чолі зі священиками. Міліція, яка перед тим поставила залізні загороди, щоб люди не могли вільно пройти до Верховної Ради, того дня зняла всі перешкоди. Люди стояли на сходах біля дверей ВР, вимагаючи ухвалити Акт проголошення незалежності України. Всі розуміли: путч стався саме через те, що люди при владі не хотіли, аби народи самі творили й вирішували питання свого суспільно-економічного та політичного життя. Можновладці прагнули й надалі зберегти Союз як централізовану державу, але народ протестував проти цього.
24 серпня біля Верховної Ради лунали вигуки: «Волю Україні!» Тому вікна парламенту були зачинені. Але всередині також не було спокою. То був дійсно історичний день, сповнений емоцій, адже вирішувалася доля України — бути чи не бути їй самостійною державою.
Не всі депутати були готові до цього. Ігор Юхновський, виступаючи від Національної ради, вимагав негайно проголосити незалежність України, випустити з тюрми депутата Степана Хмару, звільнити з посади прокурора Михайла Потебенька, деполітизувати КДБ та Міністерство внутрішніх справ. Після І.Юхновського виступив депутат Володимир Яворівський, який зачитав Акт проголошення незалежності України та запропонував проголосувати за нього. Однак повної підтримки пропозиція В.Яворівського не одержала. Леонід Кравчук оголосив перерву, давши можливість усім порадитись. Народна рада виразно поставила питання про самостійність України, а Комуністична партія й надалі намагалася зберегти Союз.
Після дискусій, які проводились окремо Народною радою та представниками комуністичної номенклатури — «групи-239», обидві частини парламенту почали сперечатися в сесійній залі. Пристрасно тоді виступав депутат, колишній політв’язень Генріх Алтунян. Він у розпачі вигукнув: «Що ви за народ такий? Мабуть, у світі іншого такого народу немає, який не хоче бути незалежним, який не хоче мати своєї державності. Я вірменин, а підтримую ідею незалежності України».
Врешті-решт ВР УРСР цього історичного дня — 24 серпня — прийняла документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».
О шостій годині вечора відбулося остаточне голосування. З присутніх 362 депутатів за незалежність проголосувало 346, 1 був проти і 3 утрималось.
Наприкінці того історичного дня Леонід Кравчук на пропозицію депутата Романа Лубківського, підтриману В’ячеславом Чорноволом, наказав відкрити двері парламенту і дозволив депутатам внести великий синьо-жовтий прапор до сесійного залу. У ці хвилини депутати почали співати «Ой, у лузі червона калина…», а після того — Гімн «Ще не вмерла Україна». Цим закінчилася позачергова сесія ВР: УРСР перестала існувати, а на карті світу з’явилася нова самостійна держава — Україна.
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, народний депутат, один із творців Акта проголошення незалежності України:
— На перших зборах Народної ради, що зібралася 22 серпня 1991 року у Верховній Раді, я запропонував проголосити Україну незалежною державою.
Народна рада доручила мені написати про це документ. Я запросив до співпраці депутата Верховної ради СРСР Леонтія Сандуляка, й ми підготували такий документ.
Коли сесія абсолютною більшістю голосів схвалила його, ми підхопилися зі своїх місць і зі сльозами радості вітали й обіймали один одного. А ввечері на майдані Святої Софії в присутності Голови ВР, його заступників та інших державних достойників перед десятками тисяч людей, які заповнили майдан, я через усі радіостанції оголосив українському народу Акт проголошення незалежності України.
Проголошення незалежності ми пов’язували з усуненням комуністів від влади, декомунізацією КДБ і всіх правоохоронних органів, з публічним судом над комунізмом як злочинною імперською загарбницькою ідеологією та комуністами за їхні злочини проти людяності та української нації. Цей суд мав винести політичну та юридичну оцінку комуністичному окупаційному режимові, очистити нашу землю від імперських і комуністичних символів і закласти юридичну основу для подолання ідейної спадщини колоніальної доби.
Акт проголошення незалежності України ділить політичну історію України на до і після: до 24 серпня 1991 року Україна — колонія, після — незалежна держава.
Суд над комуністичною ідеологією та злочинами комуністичної окупаційної адміністрації мав би поділити історію України на до і після щодо характеру влади: до 24 серпня — це Україна під чужою владою, після — Україна з українською владою; до — українська економіка служить імперії, після — Україна формує свій національний економічний комплекс для обслуговування української нації; до — Україна — об’єкт ідеологічної обробки; після — Україна створює свій національний інформаційний простір; до — це Україна, в якій панує комуністична антиукраїнська ідеологія, на посадах від села до Кабміну сидять люди, що зневажали і зневажають нашу мову, традиції, звичаї та звикли служити Москві, після — це Україна, в якій на державні посади прийшли патріотичні люди і яка активно долає промосковську імперську ідеологію й поширює українську національну ідею.

За матеріалами
сайтів
ualogos.kiev.ua,
 rada.gov.ua
підготувала
Марина ЗАКАБЛУК