Закон і Бізнес


Вони з’їжджалися на Батьківщину

Щоб повернути співвітчизників у СРСР, спецслужби запускали дезінформацію в пресу і навіть викрадали неповерненців


Історія, №31 (759) 05.08—11.08.2006
6002

Розпочата російським керівництвом програма з переселення співвітчизників, мабуть, не враховує дуже невдалий радянський досвід. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ з’ясував, як Радянський Союз повертав своїх громадян і чому це виходило погано.


Розпочата російським керівництвом програма з переселення співвітчизників, мабуть, не враховує дуже невдалий радянський досвід. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ з’ясував, як Радянський Союз повертав своїх громадян і чому це виходило погано.

«Потрібним нам спецам давати індивідуальні прощення»

Напевно, жодна країна у світі не докладала таких титанічних зусиль, як СРСР, для утримання своїх громадян у межах кордонів, а також для повернення тих, хто все-таки опинився за рубежем.
Найбільш варте уваги полягало в тому, що засоби і зусилля на репатріацію з-за кордону витрачалися майже без усякого економічного значення, але з характерною вітчизняною недбалістю.
Невдовзі після закінчення громадянської війни в країну хлинув потік емігрантів-революціонерів, які покинули Росію ще до Першої світової війни. Як водиться, всі радянські відомства звали їх на батьківщину соціалізму і на нарадах домовлялися про їх репатріацію, але на ділі ніхто й не подумав про їх зустріч і розміщення. У результаті в березні 1921 року потяги з революційними товаришами тижнями стояли на станціях, а в Москві гарячково і не дуже успішно намагалися вирішити питання з їх розселенням і працевлаштуванням.
Після повернення ідейних друзів настала черга ідейних ворогів — радянське керівництво турбувала проблема повернення тієї частини білоеміграції, яка перестала бути ворожою до більшовицької влади. Навесні 1922 року було прийнято рішення про амністію білогвардійців, і насамперед вирішили репатріювати солдатів білогвардійських частин, котрі опинилися за кордоном і погоджувалися покаятися в злочинах, скоєних проти трудового народу.
На перший погляд могло здаватися, що радянська влада намагалася дістати нові робочі руки, здатні зробити внесок у ліквідацію руїни. Але в першій половині 1920-х років проблема була не в нестачі, а в надлишку робочих рук. Усі біржі праці були переповнені охочими отримати хоч якусь роботу.
У селі головним дефіцитом також були зовсім не люди. У ті роки створити сільськогосподарські колонії в СРСР намагалося багато іноземців. І всі вони пропонували ввезти передову сільгосптехніку, почати вирощувати нові культури, які приносили пристойний дохід, а також облаштувати віддані їм в оренду села і дороги. Проте впускали порівняно невелику кількість іноземців, кілька сотень за рік, чию ідейну близькість підтверджували зарубіжні комуністи. Іншим відмовляли через єдину причину — вільної землі в благодатних місцях, в Україні та на Північному Кавказі, просто не було. А освоювати землі в Сибіру й інших віддалених місцях не хотіли ні росіяни, ні іноземці.
Тож практично відразу виявилося, що головна мета повернення співвітчизників — пропагандистська. Білогвардійські солдати, які через незнання мов не змогли адаптуватися до життя за рубежем і заробляли на хліб важкою поденною роботою, повернувшись додому, автоматично ставали найкращими агітаторами проти проклятого буржуазного ладу. А сам факт їх прощення радвладою мав показати трудящим усього світу, що в СРСР — найгуманніший у світі лад.
З тією ж, мабуть, метою залучалися колишні білі офіцери, хоча їхній бойовий досвід у країні, що перебувала у ворожому оточенні, теж вважався не зайвим. Проте з військспецами виникло немало проблем. Прийняті на службу, вони помалу починали відновлювати в Червоній армії порядки царських часів. Обзаводилися денщиками, вели гусарський спосіб життя з регулярними випивками і картярською грою, але головне, трималися осібно від командирів із червоноармійців і намагалися звести нанівець вплив політкомісарів.
Урахувавши цей невдалий досвід, у 1923 році Фелікс Дзержинський уніс пропозицію про повернення і використання в СРСР технічних фахівців з колишніх ворогів. «Ми дуже бідні спецами, — писав він у ЦК. — Зі свого досвіду на транспорті повинен сказати, що специ, які залишилися в нас, — найгірші, без ініціативи, без характеру. Тягнуть лямку, щоб жити. Найкращі й рухливі в нас специ — це отримані нами і чомусь не розстріляні від Колчака, Денікіна і Врангеля. Думаю, що з емігрантів могли б отримати немало спеців ініціативних. Тільки для цього не треба давати загальної амністії, а потрібним нам спецам давати індивідуальні прощення і прийом в російське громадянство з тим, щоб вони зобов’язалися певний час (1—2 роки) працювати там, де ми вкажемо, щоб довели щирість свого розкаяння».
Проте проблеми виникли практично відразу. Інженери й учені, дізнавшись про особливі умови покаяння, не поспішали влізати в радянську кабалу. Ну а коли виявилося, що й побутові умови для поверненців, м’яко кажучи, не відповідали європейським стандартам, кількість охочих повернутися різко зменшилася. Комісія з питань імміграції в СРСР наприкінці того ж 1923 року констатувала, що з 1151 співгромадян, котрі повернулися 70% становлять сільські жителі.
У відповідь ВГПУ спробувало застосувати хитру тактику для отримання дуже потрібних фахівців. Їх наймали як іноземців на роботу за контрактом на суворо обумовлений термін, а після приїзду оголошували, що радянська влада не визнає їх зарубіжного підданства і вважає їх громадянами СРСР зі всіма наслідками, які з цього випливають. Але трюк спрацював лише лічену кількість разів.

«Радянські громадяни перебувають у таких місцях»

Повністю й остаточно перша хвиля репатріації припинилася до кінця 1920-х, коли радвлада почала садити і розстрілювати чомусь не розстріляних раніше колишніх ворогів. А наступна хвиля почалася слідом за другою хвилею еміграції — в кінці Другої світової війни. У 1944 році був призначений уповноважений у справах репатріації при Раднаркомі СРСР і створено управління.
Головною метою репатріаторів були радянські громадяни, відправлені німцями на роботу до Німеччини й окупованих європейських країн. У 1945 році з остарбайтерами особливо не церемонилися і з робочих таборів і гуртожитків їх без зайвих розмов під охороною відправляли в СРСР. Значно складніше було з тими, хто опинився поза зоною радянської окупації. Значна кількість співвітчизників вирішила скористатися нагодою і залишитися за рубежем. Хтось боявся покарання за співпрацю з німцями, хтось не любив радянську владу або не хотів повертатися до колишнього злиденного життя. Окремі несвідомі радянські громадяни створили сім’ї з іноземцями і тому не бажали повертатися.
Але уповноваженим у справах репатріації не дарма призначили колишнього начальника ГРУ генерала Пилипа Голикова, а представниками його управління за кордоном — офіцерів спецслужб. Технологія насильної репатріації не відрізнялася особливою витонченістю. Перш за все представники генерала П.Голикова зайнялися виявленням співгромадян, які ховалися від повернення додому. Їх списки вимагали в місцевих властей, а для того, щоб останні стали зговірливішими, затримували відправку на батьківщину французів, італійців і громадян інших країн, котрі опинилися в СРСР або на територіях, які він контролював.
Також репатріатори обзаводилися агентурою в таборах для переміщених осіб і вже в 1946—1947 роках мали докладні відомості про більшість неповерненців. Наприклад, по Італії виконувач обов’язків уповноваженого з репатріації генерал Голубєв доповідав: «По состоянию на 10 июня 1947 г. в Италии находится 1124 чел. советских граждан. Эти советские граждане находятся в следующих местах:
а) в лагерях, находящихся под ведением итальянских властей, Ферфа-Сабина, Липари и тюрьмах — 170 чел. (русских — 36, западных украинцев и белоруссов — 76, грузин, татар, азербайджанцев — 18, украинцев — 40 чел.);
б) проживает на частных квартирах, в различных городах Италии — 908 чел. (русских — 293, украинцев и белоруссов — 65, грузин, татар, азербайджанцев — 165, прибалтов — эстонцев, латышей и литовцев — 41, из Западной Украины и Белоруссии — 344 чел.)».

Проте повернути співвітчизників виявилося важче, ніж знайти. Навіть із країн, де власті були налаштовані прорадянськи, — Болгарії, Югославії та Чехословаччини— далеко не завжди вдавалося вивезти неповерненця, котрий чинив опір. Тоді в хід ішов випробуваний прийом — емігранта оголошували пособником нацистів, після чого арештовували і видавали радянським представникам.
Але в західних країнах цей трюк не проходив. Там докази колабораціонізму вимагалося надавати суду, і лише суд вирішував — видавати неповерненця чи ні. А оскільки юридично бездоганних доказів у репатріаторів, як правило, не виявлялося, походи в суд закінчувалися нічим.
Ще одним способом репатріації стали банальні викрадення. Радянські офіцери підкараулювали потенційного репатріанта на вулиці, намагалися заштовхати його в машину і вивезти на територію радянського представництва. Правда, від цієї практики довелося достатньо швидко відмовитися. У 1946 році в Італії репатріатори спробували таким чином захопити на вулиці радянську жінку, котра вийшла заміж за італійця. На її крики збіглися родичі чоловіка і поліцейські, які в бійці були зовсім не на боці радянських офіцерів. Фінальну крапку в історії поставили італійські газети, розписавши в подробицях методи роботи російських «мафіозі в погонах».
Отже, репатріаторам залишалося головним чином діяти переконуванням. У хід ішли листи від рідних, які в СРСР писалися під диктування представників МДБ, і фантастичні обіцянки — квартир, високооплачуваної роботи і т.д. і т.п.
Треба визнати, цей метод виявився куди більш ефективним, ніж силовий. Економічна ситуація в післявоєнній Європі залишала бажати кращого, і багато емігрантів, які зневірилися, погоджувалося повернутися в Союз. Природно, вдома вони опинялися в кращому разі в тісних квартирах і кімнатах родичів. Якщо їм щастило і їхній довгий опір репатріації не розцінювався як спроба зради батьківщини.
Економічного значення у величезній роботі з пошуку й репатріації емігрантів, як завжди, не було. Знову йшлося про пропаганду, адже комуністична преса за рубежем живописала, як, зазнавши капіталістичного горя, люди повертаються до щасливого життя на соціалістичній батьківщині.

«Приїхав із сім’єю з Бразилії в Білгород-Дністровський»

Після смерті Сталіна репатріаційна робота, на жаль для чиновників, які займалися нею, припинилася. Їхнім довгим поїздкам за кордон, солідним бюджетам, здавалося, настав кінець. Але в 1955 році партія та уряд знову почали турбуватися поверненням співвітчизників. Цього разу були враховані всі помилки минулого: вирішили, що вмовляти потенційних репатріантів мають громадські організації.
Був створений комітет «За повернення на Батьківщину», який очолив генерал М.Михайлов, який потрапив у полон у 1942 році під Харковом і після звільнення з концтабору англійцями в 1945 році повернувся в СРСР. Комітет почав випускати власну однойменну газету, яка розповсюджувалася серед емігрантів, а члени комітету почали активне листування зі знайомими і не знайомими їм співвітчизниками за рубежем. У листах і газеті, звісно ж, в основному розказувалося про щасливе життя тих, хто репатріювався. Про те ж говорив у інтерв’ю New York Times генерал М.Михайлов: «Усі радянські громадяни, котрі повернулися на Батьківщину, користуються всіма правами, встановленими Конституцією СРСР. Це означає, що вони мають право на працю, на відпочинок, на освіту, матеріальне забезпечення в старості та користуються свободою віросповідання. Прибулим на Батьківщину радянським громадянам усіляко сприяють в отриманні житлоплощі, матеріальної допомоги для влаштування свого життя. Що стосується отримання роботи, то тут вони не мають ніякого ускладнення, оскільки в народному господарству нашої країни потрібна велика кількість робочої сили.
Наприклад, колишній військовополонений Кузьма Ткачук, який повернувся на Батьківщину, є головою колгоспу ім. Мануїльського в селі Піски Житомирської області Української РСР. За досягнуті ним успіхи в розвитку тваринництва Президією Верховної ради СРСР йому присвоєно високе звання — героя соціалістичної праці.
Гаральд Керес, який повернувся після закінчення війни в Естонську РСР, захистив докторську дисертацію і отримав звання професора. У даний час Керес працює завідувачем кафедри математики Тартуського університету. Офіцеру-льотчику Олександру Разгоніну, котрий повернувся з полону, була вручена золота зірка героя Радянського Союзу і орден Леніна за проявлену мужність у боях з гітлерівцями. Таких прикладів можна було б навести дуже багато. Життя радянських громадян, які повернулися на Батьківщину, ми детально висвітлюємо в нашій газеті та радіопередачах».
М.Михайлов обіцяв прощення і щастя навіть зрадникам: «Усі радянські громадяни, котрі скоїли злочини проти Батьківщини, які співпрацювали з гітлерівцями, можуть повертатися на Батьківщину, якщо вони щиросердо розкаюються у своїх злочинах. Можу навести приклади. Інженер Акакій Берішвілі під час війни виявив легкодухість і погодився співробітничати з гітлерівською розвідкою. Після закінчення війни він добровільно повернувся в СРСР, щиросердо розкаявся у своєму злочині, і йому пробачили. Закінчивши аспірантуру й отримавши звання кандидата архітектурних наук, Берішвілі працює зараз доцентом грузинського політехнічного інституту в місті Тбілісі».
Притичина була тільки в тому, що інтерв’ю М.Михайлова американській газеті готувалося в КДБ і затверджувалося особисто його головою Іваном Сєровим. А члени комітету поняття не мали, з ким переписуються, оскільки всі листи приходили в управління КДБ на місцях.
Але чимало емігрантів знову повірили щирим листам з батьківщини. І, розпродавши майно, відправилися до батьківських могил. На вокзалах і в портах влаштовувалися помпезні зустрічі, на які в добровільно-примусовому порядку зганяли сотні й тисячі робітників місцевих підприємств. Радісним репатріантам вручалися напавлення на нові місця проживання. Але на цьому все, як правило, і закінчувалося.
Вже в жовтні 1956 року керівництву ЦК КПРС доповідали: «В справочную Общего отдела ЦК КПСС обращаются граждане, возвращающиеся из-за границы в порядке репатриации на постоянное жительство в СССР, с жалобами на руководителей местных партийных и советских организаций о невнимательном, бездушном отношении к их материально-бытовым нуждам. Так, например, Камнев Я.П. сообщил в справочной ЦК, что он приехал с семьей из Бразилии в г.Белгород-Днестровский Одесской области, в течение долгого времени не мог найти себе работы и жилья. Работники городских организаций не оказали помощи и не проявили никакой заботы. Они даже не сочли своим долгом сообщить областным организациям об оказании Камневу помощи в устройстве на работу и в предоставлении жилья.
К нам обратился гр. Галюк О.Я., он прибыл из Аргентины в г.Минск вместе со своим отцом и матерью, поступил на работу в стройтрест в качестве штукатура, а отец и мать — в леспромхоз, но квартиры им не было предоставлено.
Такое же примерно положение у гражданина Соломанюка Н.А., он прибыл из Польской Народной Республики в мае 1956 г., жена и дети остались в Польше. Более трех месяцев он скитался по организациям г.Ростова в поисках работы и жилья. За это время у него обострилось заболевание легких (туберкулез). В связи с таким тяжелым положением он просил ЦК КПСС помочь ему выехать обратно в Польскую Народную Республику».
Перевірка Держконтролю РРФСР виявила, що стан справ ще гірший. «Бездушное отношение было проявлено к гражданину Зайцеву, вернувшемуся из Австрии в СССР в мае 1956 года и направленному на работу в Ростовский институт «Гипростройдормаш», — говорилося у звіті. — Приехав в г.Ростов, Зайцев работу в этом институте не получил и в поисках работы с семьей в 5 человек направился в г.Киев к родственникам жены, где также не сумел устроиться. Выехав вместе с семьей в г.Москву в консульское управление Министерства иностранных дел СССР, он получил новое направление на работу в Ставропольский краевой институт «Гипростройдормаш». По прибытии с семьей на место оказалось, что этот институт находится в г.Ставрополе Куйбышевской области...
В г.Ростове-на-Дону из 111 семей, прибывших в 1955—56 годах, только 9 получили ведомственную площадь или площадь в домах местных Советов. Все остальные живут у родственников и на частных квартирах, а 6 семей — в гостинице. Гражданин Уваров, прибывший в СССР в 1955 году из Болгарии с семьей в 5 человек, живет в сарае (бывшем свинарнике) без отопления с земляным полом, уплачивая за проживание в нем хозяину по 150 рублей в месяц.
Семья гражданина Сенека, приехавшая в июле текущего года в г.Ростов из Франции, живет у матери жены, где занимает одну кровать в общей комнате. На кровати спят жена с сыном, а сам он вынужден спать на полу. В ближайшее время они ждут второго ребенка. В связи с отсутствием жилья ими возбуждено ходатайство о выдаче визы на обратный выезд во Францию».
Власне, так само вчинило й багато інших репатріантів. ЦК, МЗС і Президія Верховної ради були завалені проханнями недавніх поверненців про виїзд із СРСР. Писали вони і в посольства країн, звідки приїхали на батьківщину, тому проблема незабаром набула неприємного для радянського керівництва характеру. Про виїзд репатріантів з М.Хрущовим говорив Ш.де Голль і глави інших держав. Урешті-решт перший секретар ЦК дозволив випустити всіх незадоволених.
Ця історія стала гарним уроком радянським керівникам. Відтоді вони більше не розглядали пропозицій про повернення співвітчизників з-за кордону. Вони добре пам’ятали, що СРСР не зміг влаштувати кілька тисяч сімей репатріантів. Зараз Росія відповідно до прийнятих рішень чекає кількох мільйонів співвітчизників.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»,
фото Росінформ