За батьківщину без Сталіна

Історія, №8 (736) 25.02—03.03.2006

4710

Півстоліття тому, у 1956 році, відкрився XX з’їзд КПРС, на якому, як прийнято вважати, був викритий культ особи Сталіна. Проте оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ з’ясував, що повзуча десталінізація почалася ще за життя батька всіх народів.

З’їзд тихих нищівників

Проблема боротьби з культом особи неминуче виникає в наступників будь-якого захопленого саморекламою правителя. Їх гнітить елементарний страх. Вони бояться, що не зможуть виглядати такими ж видатними керівниками, і тому мимоволі беруться за викриття культу особи. Причому в той час, коли особа ще цілком жива і, хоча б формально, тримає в руках усі важелі влади.

Технологія процесу добре відома з останніх років брежнєвського правління. Спочатку під час прямих трансляцій різних заходів народу показували, що Леонід Ілліч — маразм і повна розвалина. А потім членів сім’ї та оточення Брежнєва викривали в корупції, і це неминуче мало призвести до того, що громадяни зроблять висновок, що сам генсек — теж пропалена корупція. Завершальним етапом боротьби з брежнєвським культом стала суто рекламна кампанія з наведення порядку — з безглуздими рейдами по лазнях і кінотеатрах і популістська боротьба з нетрудовими доходами.

Тільки тоді ніхто не здогадувався, а точніше, не пам’ятав, що вся ця розгорнута Андроповим і його співробітниками кампанія — лише адаптований до нових умов варіант того, що відбувалося трьома десятиріччями раніше, на початку 1950-х.

Більшість громадян СРСР була тоді цілком упевнена, що епоха Сталіна триватиме якщо не вічно, то ще дуже довго. І лише найближче оточення бачило, що старий дедалі більше здає. Будь-яка спроба донести інформацію до широких мас призвела б до важких наслідків для ініціаторів. І тому було вибрано обхідний і конспіративний маневр, про який не знали навіть вельми високопоставлені партійці.

Колишній кандидат у члени політбюро і секретар ЦК КПРС Борис Пономарьов, який у 1952 році був першим заступником голови зовнішньополітичної комісії ЦК, розказував мені: «Мене серед інших товаришів запросили готувати звітну доповідь XIX з’їзду. Це був найважливіший захід: з’їзду не було 13 років. XVIII проходив у 1939 році. Ми працювали на заміській дачі, кожен писав свій розділ. Через якийсь час був готовий загальний текст доповіді. Відповідальність величезна: ми були впевнені, що читати доповідь з’їзду буде сам Сталін. Але декілька днів по тому отримали текст із поправками Маленкова. Знаєте, ми були дуже здивовані. Можна навіть сказати, шоковані. Ми і подумати не могли, що найважливішу доповідь може зробити хтось, окрім Сталіна. Я подумав: «Невже він настільки нездоровий?» Напевно, про це думали й інші товариші. Але ніхто ні з ким нічого не обговорював».

У жовтні 1952 року ті ж самі думки виникли й у делегатів з’їзду, а потім, після публікації доповіді Маленкова в газетах, — і в населення, привченого радвладою до віртуозного читання між рядками. Можна припустити, що Сталін, великий майстер політичної гри, на з’їзді зрозумів, що даремно погодився передати головний виступ на з’їзді Маленкову. І, щоб якось виправити справу і показати всім, що контролює ситуацію, обрушив жорстку і абсолютно марну критику на Молотова і Мікояна. Але йому так і не вдалося нейтралізувати негативний ефект. Делегати і гості з’їзду, з якими мені доводилося спілкуватися, згадували, що прагнули зрозуміти, наскільки змінився Сталін, наскільки важко він іде до трибуни, як говорить.

Маленков і Берія, які, мабуть, і були авторами цієї комбінації, зробили перший крок на шляху до десталінізації. За ним був і другий.

Антиреволюційне базікання

Трохи більше двох місяців по потому, в січні 1953 року, в Союзі письменників почалася дискусія про проблеми вивчення творчості Володимира Маяковського. Нічого дивного в цьому не було. Влітку мало відбутися святкування 60-річчя з дня народження «найкращого, найталановитішого поета нашої радянської епохи». І з цією тезою Сталіна сперечатися, здавалося б, ніхто не збирався. Проте дискусія достатньо швидко перейшла на сторінки газет, причому особливу активність проявила «Комсомольская правда», підвідомча висуванцю Маленкова — першому секретарю
ЦК ВЛКСМ Миколі Михайлову. Від вивчення творчості Маяковського газета перейшла до обговорення питання, чи мав юний поет право покинути ряди РСДРП.

«Дрібнобуржуазна анархічна група футуристів, з якою співпрацював Маяковський, справила на молодого поета негативний вплив, — писала «Комсомолка». — Припинивши партійну роботу, Маяковський відійшов від революційного середовища, зробив хибний крок».

Тепер уже не могли мовчати письменники. У ході дискусії В.Друзін розніс тези молодих колег у пух і прах, доводячи, що Маяковський вийшов з партії до знайомства з футуристами. І його виступ надрукувала «Литературная газета», головним редактором якої був Костянтин Симонов. Сам Маяковський писав у автобіографії: «Хіба революція не зажадає від мене серйозної школи?.. Я перервав партійну роботу. Я сів учитися». Тобто просто повернувся до навчання.

Але тепер головне питання дискусії вже виглядало абсолютно інакше: а чи був Маяковський суто радянським поетом? Мислячий читач міг продовжити цю лінію далі: а чи мав рацію Сталін, давши йому таку характеристику?

Точніше за всіх відчув зміну напряму дискусії Молотов. Але він після XIX з’їзду фактично був у опалі і не бажав погіршувати своє становище. І лише після смерті Сталіна, арешту Берії та відновлення у владних правах висловився з приводу цієї дискусії. На президії ЦК він влаштував рознос Симонову. А потім, у відповідь на виправдання глави «Литературки», направив йому гнівний лист, в якому говорилося: «Відверто кажучи, я не міг і не можу без обурення читати все це антиреволюційне базікання Друзіна про нашу більшовицьку партію. Я дуже мало знаю про Друзіна, щоб судити про нього, але те, що Друзін не здатен по-справжньому захищати прапор і честь партії, — досить зрозуміло».

Симонов покаявся: «Дякую вам за ваш лист. Він допоміг мені зрозуміти, в чому полягала моя помилка і з публікацією викладу доповіді В.Друзіна, і з подальшою неправильною оцінкою половинчастих, безпринципних думок, що з мого боку містилися там. Але справа не тільки в цьому. Ваш лист для мене, порівняно ще молодого комуніста, слугуватиме великою наукою на майбутнє. Те, що це так, сподіваюся довести справою».

Проте головна справа була зроблена. Кампанія з десталінізації, незважаючи на опір старих соратників Сталіна, Молотова і Ворошилова, набирала оберти. Ще один висуванець Маленкова, Пантелеймон Пономаренко, призначений міністром культури після смерті Сталіна, очищав від прославляючих батька народів творів екран і сцену. «Якщо п’єси, романи — в яких у наявності культ особи Й.Сталіна, — йшлося в доповіді Мінкульту, — піддаються виправленню, то фільми і твори живопису, на жаль, переважно виправити не можна». І фільми, що прославляють вождя, які лише кілька місяців тому, за офіційною статистикою, були лідерами прокату (наприклад «Падіння Берліна»), лягали на полицю.

Міністерство повністю підтримувало відділ науки і культури ЦК, що писав, наприклад, про фільм «Незабутній 1919-й»: «Цей фільм має істотні недоліки і за своїм ідейно-художнім рівнем значно поступається раніше випущеним картинам того ж режисера. У фільмі маловдалим є образ В.Леніна у виконанні артиста П.Молчанова. Значно нижче за свої можливості грає артист М.Геловані (роль І.Сталіна). У картині не створено яскравих, глибоких образів представників народу, блідо відображена участь широких народних мас в історичних подіях 1919 року. У композиційному відношенні фільм страждає крихкістю і невиправданою довготою ряду сцен».

Музейна панорама

Правда, навіть не всі бійці ідеологічного фронту могли повірити, що керівництво країни зважиться на розвінчання Сталіна. У 1953 році в ЦК надійшла записка від директора Інституту Маркса—Енгельса—Леніна Г.Обічкіна і його колеги з Центрального музею В.Леніна В.Морозова: «У зв’язку з кончиною І.Сталіна в Інститут Маркса—Енгельса—Леніна і Центральний музей В.Леніна надходять численні пропозиції від трудящих СРСР про перейменування Центрального музею В.І.Леніна в Центральний музей В.Леніна та Й.Сталіна і про реорганізацію його з тим, щоб показати діяльність Й.Сталіна як великого продовжувача справи Леніна. З метою увічнення пам’яті Й.Сталіна, вважалося б доцільним внести до ЦК пропозицію про перейменування і реорганізацію Центрального музею В.Леніна в Центральний музей В.І.Леніна і Й.Сталіна».

Проте ні згоди на перейменування, ні коштів на створення сталінських залів у ЦК так і не дали. Мало того, в тому ж 1953 році ліквідували існуючу вже декілька років і відкриту відразу в двох музеях — революції та образотворчого мистецтва ім. О.Пушкіна — виставку подарунків Сталіну. Управління справами ЦК, у відомстві якого вона знаходилася, спробувало негайно позбутися цього тяжкого в усіх значеннях вантажу минулого: «Виставка подарунків Й.Сталіну закінчила передачу іншим музеям подарунків-експонатів, що знаходилися в приміщенні Державного музею образотворчого мистецтва ім. О.Пушкіна, і закінчує передачу подарунків Державному музею революції СРСР, експонованих у залах вказаного музею. Не завершена на даний момент передача подарунків, які зберігаються в запаснику-складі приміщення Державного музею революції СРСР, у кількості до 20000 найменувань. Подарунки, які зберігаються в запаснику через нестачу приміщень, не експонувалися і не експонуються в даний час. Указівок Міністерства культури, яким музеям ці подарунки повинні бути передані, немає. Штат виставки, що становить 80 чоловік, в основному скорочений, для проведення подальшої роботи з підготовки до передачі подарунків, що зберігаються в запаснику, виставці збережений штат працівників у кількості 17 чоловік. Враховуючи, що виставка подарунків Й.Сталіну припинила свою діяльність із експонування подарунків у приміщенні Державного музею образотворчого мистецтва ім. О.Пушкіна, управління справами ЦК КПРС вважає за доцільне передати подарунки, госпінвентар та інше устаткування, що знаходяться в запаснику, Державному музею революції СРСР, тобто за місцем їх зберігання».

Поступово один за іншим зазнавали змін й інші музеї, які створювалися в місцях, пов’язаних з ім’ям Сталіна. Частина з них згодом була переіменована у філіали Музею ім. Леніна. А, наприклад, будинок у Сольвичегодську, де в засланні жив Сталін, став іменуватися Музеєм політичного заслання.

Проте був один музей, який Молотов і Ворошилов намагалися відстояти, і були час від часу близькі до успіху.

Дачна епопея

У перші дні після смерті Сталіна проти створення його будинку-музею відкрито ніхто з членів президії ЦК не заперечував. По суті, ніякої квартири в Москві у вождя давно не було, і всі останні роки він жив на Ближній дачі, за два кроки від нинішнього Парку перемоги. Проте прихильники десталінізації Берія і Маленков запропонували замість будинку-музею створити на згадку про Сталіна на його дачі дитячий будинок.

Дочка вождя Світлана Аллілуєва, яка нічого про це рішення не знала, потім згадувала, що, приїхавши на дачу, з жахом побачила, як з неї виносять батькові речі. Проте незабаром рішення було скасовано, на дачі відновили охорону і все-таки вирішили організувати музей. Одночасно почали готувати до прийому відвідувачів Горки, де доживав свої дні Ленін і де якийсь час жив Сталін, фактично вигнавши близьких «вождя світового пролетаріату». До осені 1953 року обидва музеї мали бути готовими до прийому екскурсантів. Але і в 1954 році будинок-музей на Ближній не відкрили, більше того, на прохання управління урядової охорони КДБ СРСР передали йому багато речей з дачі, які могли бути використані на інших дачах осіб, що охоронялися.

Список речей налічував майже дві сотні позицій — від крісел і столів до чайників, скатертин, халатів і м’ясорубок. ЦК не відмовив, тим більше що рішення про відкриття музею як і раніше дискутували в президії ЦК. Остання спроба відкрити будинок-музей була зроблена в січні 1956 року. Директор музею Леніна Морозов запропонував почати прийом екскурсантів у лютому, надавши право бути першими відвідувачами делегатам XX з’їзду, що відкривався. А
5 березня, в день смерті вождя, відкрити музей для всіх громадян. Але його прохання було без розгляду списано в архів.

Морозов знову не вловив напряму політичного вітру, адже зрозуміти, що повернення до прославляння Сталіна не буде, можна було вже по тому, як відзначалося в країні 21 грудня — день його народження. У 1955 році, після дискусії на президії, прийшли до висновку, що збори більше проводити не треба, відзначивши подію статтями в газетах і повідомленнями на радіо. А дачу незабаром знову вирішили передати дітям. На частині її території створили дитячий садок для дітей із слабким здоров’ям. Будинок охорони займали курси перепідготовки партійних працівників, потім він був відданий під кремлівську лікарню. На дачі збиралися автори партійних доповідей і якийсь час жили другорядні члени хрущовської президії ЦК. Але головний будинок, де жив і помер Сталін, кажуть, зберегли в незайманому вигляді й показували тільки гостям, які заслуговували на довіру.

До лютого 1956 року, після довгих дискусій, вирішили обнародувати доповідь на з’їзді про злочини Сталіна. По-перше, сам Хрущов за допомогою голови КДБ Івана Сєрова встиг вилучити з архівів велику частину документів про свою участь у репресіях і тепер міг спокійно бити цим компроматом своїх старих соратників-супротивників. Але головне те, що народ уже був достатньо підготовлений повзучою десталінізацією до викриття культу й існував ризик, що тепер процес піде по наростаючій і стихійно. Цю думку на засіданні президії ЦК краще за всіх сформулював Микола Шверник: «Зараз ЦК не може мовчати — інакше дасть можливість говорити вулиці».

Доповідь підготували, Хрущов її прочитав. Почалася реабілітація і недовга відлига. Міжнародну реакцію як завжди, не прорахували і не вгадали. Більшість «братерських компартій», які кілька днів тому прославляли Сталіна, опинилися в безглуздому становищі. Особливо образилися Китай і Албанія, де культ місцевих вождів базувався на сталінському. У Польщі й Угорщині почалися бродіння і заворушення. Бунт був і в Грузії.

Але в більшості міст і областей країни все обійшлося без ексцесів. Видресирувані за роки культу апаратники швидко переорієнтувалися. І Сталінградський обком КПРС, наприклад, на прохання трудящих замінив статую Сталіна на Волго-Донському каналі на статую Леніна на тому ж постаменті. Утім, кошти на подібну реконструкцію знайшлися не в усіх, і ще довго на площах багатьох міст країни посеред розкішних клумб мармуровими і бронзовими пнями стояли порожні постаменти.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»