Закон і Бізнес


«Колективний гарем із молодих актрис»


Історія, №49 (725) 03.12—09.12.2005
1453

50 років тому було знято з посади міністра культури СРСР Георгія Александрова, якого разом з іншими ідеологічними працівниками звинуватили у створенні таємного борделю. Оглядач «Власти» Євген Жирнов спробував відділити правду від вигадки в історії морально-політичного падіння головних радянських пропагандистів.


50 років тому було знято з посади міністра культури СРСР Георгія Александрова, якого разом з іншими ідеологічними працівниками звинуватили у створенні таємного борделю. Оглядач «Власти» Євген Жирнов спробував відділити правду від вигадки в історії морально-політичного падіння головних радянських пропагандистів.

«Философский ансамбль ласки и пляски»

Історія про те, як міністр культури, академік АН СРСР Георгій Александров, заступник завідувача відділу науки та культури ЦК КПРС, член-кореспондент АН СРСР Володимир Кружков, ще один член-кореспондент АН Олександр Єголін і деякі інші їхні соратники поплатилися всіма своїми посадами за сексуальну розбещеність, давно відома. Ось тільки версії того, що відбулося півстоліття тому, дуже відрізняються одна від одної, хоча кожна з них рясніє деталями, які підтверджують її достовірність.

Як розповідала одна дуже відома в літературному середовищі пані, бордель для верхівки керівництва радянської ідеології та культури функціонував у квартирі на вулиці Воровського (нині Поварська) і в ньому «трудилися» студентки молодших курсів і школярки, обслуговуючи метрів літератури й мистецтва та керівників ідеологічного фронту. Працював він не один рік, але все закінчилося після того, як одна десятикласниця викинулася з вікна й загинула. Скандал зам’яти не вдалося.

За іншою версією, заклад розташовувався на дачі якогось журналіста і ніяких НП із дівчатами там не відбувалося, а скандал виник у результаті сварки двох міністрів культури, радянського і французького. Як стверджують прихильники цієї версії, події розгорталися таким чином. У 1954 році відбулася їхня зустріч, причому обидва дуже не сподобалися один одному. Й Александров у підвідомчій йому газеті «Культура и жизнь» написав статтю про те, яким недалеким і буржуазним виявився його зарубіжний колега. Відповіді довго чекати не довелося. В паризькій газеті Figaro з’явився сенсаційний репортаж про підпільний бордель міністра Александрова, супроводжуваний фотографіями. Тому ЦК нічого не залишалося, як зняти героїв цієї публікації з роботи. Комуністи дізналися про витівки головних пропагандистів із закритого листа ЦК, який читали на партійних зборах, а народ — із величезної статті в «Правде», підписаній неназваним колегою Александрова та Кружкова.

У деяких публікаціях повідомлялося, що велелюбні ідеологи на дачі все-таки користувалися послугами студенток Літературного інституту й театральних вузів. Інші наполягали, що «философский ансамбль ласки и пляски имени Александрова» мав постійний контингент дам — «колективний гарем із молодих актрис». Майже всі запевняли, що міністр культури найчастіше приїжджав на таємні вечірки в супроводі нової зірки радянського екрану Алли Ларіонової, яку любив купати в шампанському.

Набагато нуднішою та прозаїчнішою є версія Дмитра Шепилова, який у 1955 році був головним редактором «Правды» й секретарем ЦК КПРС. Він писав у мемуарах: «Розслідуванням за листом у ЦК однієї з ображених матерів було встановлено, що якийсь навкололітературний і навкоколотеатральний діяч організував у себе на розкішній квартирі великосвітський дім розпусти. Він підбирав для нього молодих привабливих кіноактрис, балерин, студенток і навіть школярок-старшокласниць. Тут і знаходили для себе насолоду Александров, його заступники Єголін, Кружков і деякі інші. Кружков використовував великосвітський вертеп і для скуповування картин».

А в одній книзі, яка нещодавно вийшла і претендує на науковість і точність, зазначається: «До середини 1947 року ситуація в управлінні пропаганди і агітації кардинально змінилася. Влітку з апарату ЦК ВКП(б) були звільнені начальник управління Г.Ф.Александров, його заступники О.М.Єголін, В.С.Кружков і ще кілька співробітників управління, які попалися під час відвідин підпільного великосвітського дому розпусти. Перед тим, восени 1946 року, у зв’язку з минулими арештами найвищого керівництва авіаційної промисловості потрапляє в опалу керівник секретаріату й апарату ЦК ВКП(б) Г.М.Маленков.

Із цієї брудної історії вчорашній начальник агітпропу вийшов, можна сказати, безкарним. Змушений все ж таки покинути Стару площу, він стає директором Інституту філософії АН СРСР, а в 1954 році його призначають міністром культури СРСР. На міністерській посаді знов попадається на старому — і знову з давнім дружком по амурних пригодах Єголіним. Для оргій цього разу компанія пристосувала академічний санаторій «Узкоє» на південно-західній околиці Москви. У 1955 році йому довелося розстатися не тільки з високою посадою, а й зі столицею і вирушити до Мінська на рядову роботу в білоруському Інституті філософії».

Як казав «вождь усіх народів», виходив сумбур і какофонія.

«До цього гарему приписали й мене»

Найпростіше було б установити істину за допомогою архівних документів. Але єдиним точним і документально підтвердженим фактом було те, що Александрова зняли з роботи в 1955 році. Про це зазначалося в усіх біографіях академіка. А відповідний документ було знайдено в архіві. 4 березня 1955 року голова Ради міністрів СРСР Булганін направив Александрову повідомлення:

«С 4 марта с.г. вы отстранены от должности Министра культуры СССР. Предлагаю вам стать дела по Министерству первому заместителю Министра т.Кафтанову С.В.».

Але далі архівний розшук почав буксувати. Зняти союзного міністра без обговорення на Президії ЦК, як тоді називалося Політбюро, було неможливо. Але в розсекречених чернетках протоколів її засідань немає записів про 14 засідань із середини лютого до 19 травня 1955 року. Як мені сказали, «значить, там є ще що закривати».

Посилання на закритий лист ЦК «Про поведінку тт.Александрова, Єголіна та інших» знайти вдалося. Але сам лист також недоступний для вивчення. Що ж таке могло статися, що потрібно приховувати навіть через півстоліття? Залишалося тільки перевіряти всі версії — факт за фактом.

Подальший пошук показав, що ніякого сексуального скандалу з участю Александрова в 1947 році не було. Документи свідчили, що голова агітпропу ЦК зробив непробачну іншу помилку: в книзі «Історія західноєвропейської філософії» він зарахував Карла Маркса до західних філософів. Рецензенти й цензори ЦК цього не помітили або вирішили, що це нове віяння, якщо так пише начальник управління агітації та пропаганди. Проте завідувач кафедри філософії МГУ В.Бєлецький поспішив повідомити про крамолу Александрова самому Сталіну.

«Своїми листами в ЦК партії про неповноцінність III тому «Історії філософії» та підручника з історії філософії Александрова, — писав згодом декан філософського факультету МДУ А.Гагарін, — т.Бєлецький звернув увагу секретарів ЦК на ці погані роботи. ЦК партії за особистою ініціативою Й.В.Сталіна допоміг нам, філософам, і всім, хто цікавиться марксистсько-ленінською філософією, до кінця викрити помилки III тому та підручника Александрова».

Особливо жорстко критикувала Александрова людина, яка й висунула його на посаду голови агітпропу, — член Політбюро Жданов. Але і в цьому не було нічого дивного. Як розповідав мені заступник начальника агітпропу та позашлюбний син Сталіна Костянтин Кузаков, головний ідеолог партії Жданов перед Вітчизняною війною сформував керівництво управління з тих людей, яким довіряв. Проте з початком війни він проводив більшу частину часу в блокадному Ленінграді, а потім його призначили радянським намісником до Фінляндії, яка капітулювала. Агітпроп, що залишився без нагляду, взяв під своє крило Маленков. І як тільки Маленкова зняли з роботи в 1946 році, Жданов скористався нагодою, аби покарати невірних висуванців. Для кожного знайшлися власні звинувачення. Кузакова, наприклад, було звинувачено в тому, що він прогледів американського шпигуна у своєму оточенні.

Так що у відвідинах підпільного борделю Александрова в 1947 році не звинувачували й дійсно призначили директором Інституту філософії АН СРСР. Про те, що та історія мала політичне підгрунтя, свідчив і той факт, що Маленков, ставши на чолі уряду, незабаром призначив Александрова міністром культури.

Не виявилося в архівах і жодних слідів смерті якоїсь десятикласниці, яка викинулася з вікна борделю, що нібито існував на вулиці Воровського. Сліди такої події обов’язково мали залишитися в зведеннях МВС, що відправлялися керівництву країни. Але жодних згадок про подібний інцидент у них не було.

Нічого певного не дали й спогади А.Ларіонової. Згадуючи молодість, вона не приховувала, що не вирізнялася постійністю, але в той же час рішуче заперечувала свій близький зв’язок з Александровим.

«Почалося з того, — згадувала вона, — що в Ленінграді я пробувалася на роль Олівії у фільмі Яна Фріда «Дванадцята ніч». А в цей час новопризначений міністр культури Александров «об’їжджав свої володіння» й опинився в нашому павільйоні на «Ленфільмі». Як мені розказували, коли він мене побачив, він просто остовпів і так із відкритим ротом і простояв до кінця кінопроби. Потім нас познайомили, він запросив мене на бенкет, який влаштували в готелі «Асторія». Я прийшла, там було дуже багато людей. Александров поцілував мені руку, і на цьому наші стосунки закінчилися. Але чутки поповзли. Казали, що він закоханий у мене, що в шухляді столу в нього була моя фотографія, на яку він часто дивився.

Мене записали, м’яко кажучи, в залицяльниці міністра культури Александрова. Почали говорити, що це він «пробив» мені роль у гучному фільмі «Анна на шиї». Потім Александрова зняли «за аморальний спосіб життя». Говорили, що в нього був гарем з артисток. До цього гарему приписали й мене. Й заборонили зніматися в кіно».

 

«Постачав Александрову дівчаток-студенток»

Залишалося перевірити версію про сварку двох міністрів культури. Вона від самого початку виглядала неправдоподібною. Уявити собі, що французький папараці в 1954 або 1955 році проник на дачу радянського міністра й зробив знімки його самого та його соратників під час оргії, було, прямо скажемо, важкувато. Щоправда, не виключався інший варіант: зйомки вів КДБ, а потім фотографії переправили на захід, аби скомпрометувати неугодного міністра.

Проте колеги з Figaro переглянули архів газети за ці роки й нічого такого, що навіть віддалено могло б нагадувати подібну сенсацію, не знайшли. Газета якщо й писала про Александрова, то не про Георгія, а про Григорія Александрова — кінорежисера. В «Культуре и жизни» також не знайшлося слідів викривальної статті Александрова про міністра культури Франції. Як не існувало в природі й самого скандалу. За рік роботи Александрова на посаді міністра культури факт його зустрічі з французьким колегою ніде не зафіксовано.

А величезна стаття в «Правде» виявилася короткою передовицею «Моральне обличчя радянської людини», в якій імена Александрова, Кружкова та Єголіна взагалі не фігурували: «Деякі працівники вважають, що можна відділити службову діяльність від особистого життя, від поведінки в побуті. Вони чомусь думають, що якщо людина акуратно виконує свої службові обов’язки, то нікому немає діла до її особистого, приватного життя. Такі міркування є антимарксистськими, абсолютно чужим моральним засадам соціалістичного суспільства.

Особливо недопустимими є порушення норм комуністичної моралі з боку членів партії. Наша партія є бойовим союзом однодумців-комуністів, передовим загоном і керівним ядром усіх організацій трудящих. На комуністах лежить почесний обов’язок ватажків, керівників мас, невтомних і самовідданих бійців за справу партії. Комуніст повинен показувати приклад у всьому, в тому числі і в боротьбі зі старими навиками та звичками, проти хворобливих явищ і недоліків у побуті, зі всілякими проявами буржуазної моралі.

Тим часом є факти, коли окремі комуністи допускають моральну нестійкість. Деякі ж партійні організації не дають належної оцінки цим фактам, іноді ліберально ставляться до порушення комуністами соціалістичних норм поведінки».

А можливо, ніякого борделю не було зовсім? У лютому 1955 року в СРСР закінчився черговий етап боротьби за владу, Хрущову при підтримці решти членів Президії ЦК вдалося усунути Маленкова з посади голови уряду. Потрібно було вичищати його людей зі всіх структур влади — і версію про бордель просто вигадали. Адже до «справи Берії», як стверджують деякі історики, за браком справжнього списку його амурних перемог долучили список коханок сталінського охоронця Власика.

І ця версія ставала дедалі реальнішою. Особливо після того, як з’ясувалося, що в більшості публікацій про ідеологічний бордель спільне джерело — щоденник Корнія Івановича Чуковського: «Александрова, міністра культури, викрили в розпусті, а разом з ним і Петрова, і Кружкова, і (нібито) Єголіна. Кажуть, що Петров, як директор Літінституту, постачав Александрову дівчаток-студенток, і вони розпусничали в мирі та злагоді. Подумаєш, яка новина! Я цього Ал-ва спостерігав в «Узкому». Кожен вечір він був п’яний, пробирався в номер до NN і (як говорила прислуга) виходив звідти на зорі. Але хіба в цьому річ? Річ у тому, що він бездарний, неосвічений, хамовитий, тупий, вульгарно-дріб’язковий. Коли в «Узкому» він із групою «філософів» спішно складав підручник філософії (або курс філософії), я зустрічався з ним часто. Він, історик філософії, ніколи не чув імені Миколи Грота, не знав, що Волод. Соловйов був поетом, плутав Федора Сологуба з Вол. Соллогубом і т.д. Потрібно було тільки подивитися на нього п’ять хвилин, щоб побачити, що це чинуша-кар’єрист, який не має жодного стосунку до культури. І його роблять міністром культури!»

Але, можливо, й це — тільки переказ чуток? Урешті-решт, Чуковський не завдав собі праці уточнити, що Петров був заступником директора академічного Інституту світової літератури, а в Літінституті тільки викладав.

«І все це відбувається в нас у столиці»

Залишалася неперевіреною тільки версія Шепилова про лист якоїсь скривдженої дами в ЦК. І цей лист знайшовся.

«Дорогий Микито Сергійовичу!

З причин, які ви, звичайно, зрозумієте, прочитавши цей лист, я не можу назвати себе, але повірте, те, що я пишу, чиста правда. Моя дочка, дівчина 18 років, потрапила у велику біду. Подруга познайомила її з одним немолодим, років 60, чоловіком, який представився її як «письменник» Кривошеїн Костянтин Кирилович. Почалися зустрічі спочатку в кіно, потім у ресторанах, а потім він умовив її поїхати до нього — він «читатиме їй п’єсу». Вона через наївність погодилася. Решта вам зрозуміла. Помітивши, що дочка закинула навчання і пропадає невідомо де, я стала її допитувати й дозналася все. Я негайно поїхала до нього, пробула в його шикарній квартирі близько півгодини і все зрозуміла.

Слухаючи його цинічні міркування, я вжахнулася. І все це відбувається в нас у столиці. Зовсім він не письменник. Є у нього, здається, дві чи три інсценівки, які ніде не ставлять. А грошей у нього багато, живе він заможно. Крім квартири, є дача під Москвою. Очевидно, головним джерелом існування є квартира. За словами дочки, в нього постійно бувають якісь пари. Серед них — міністр культури Александров із кіноартисткою Ларіоновою, академік Єголін із якоюсь Еллою з театру Вахтангова».

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»

(Закінчення в наступному числі)