Закон і Бізнес


«Давно пора бути в таборах або ще більше»


Історія, №41 (717) 08.10—14.10.2005
1623

В історії країни були періоди, коли за неправильне соціальне походження можна було поплатитися життям. Як радянські громадяни змінювали свої біографії відповідно до поточного моменту, вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.


«Так і запишемо: культпрацівник»

Від анкетних даних у перші десятиріччя радвлади, як відомо, залежало багато що. Соціальне походження впливало на міру покарання в судах. Від походження залежав прийом у вузи. Соціально чужорідні елементи дуже обмежувалися у працевлаштуванні. І громадяни масово приховували свою колишню належність до тієї чи іншої суспільної групи або майновий стан, аби більше не бути ізгоями в республіці праці.

Дід одного з моїх приятелів був священиком, і для його дітей навчання в університеті було неможливим. Але виданням довідок про походження відав віруючий чоловік. Він запитав попадю, котра прийшла за документом, про рід її занять і записав: домогосподарка. А вислухавши відповідь, що батько хлопця є служителем культу, подумав і сказав: «Так і запишемо: культпрацівник». Цю довідку в сім’ї берегли як зіницю ока, а сини священика з її допомогою закінчили не тільки університет, а й аспірантуру.

Моя прабабуся, збираючись за довідкою для бабусі, пригадала все, чим займався покійний чоловік. Найбезневиннішим, із погляду нової влади, була участь у перегонах на власних рисаках. І вона вирішила наполягати на тому, що прадід був жокеєм, про що й заявила чиновнику. Той попросив пояснити, що таке жокей. «Управляв конем», — зметикувала прабабуся. «Тобто візник», — сказав товариш і видав папір щодо пролетарського походження бабусі.

Суворі перевірки біографічних даних у 30-і роки якоюсь мірою були реакцією властей на повну плутанину в цій сфері, що настала після революції, коли кожна людина могла вільно змінити ім’я та прізвище на більш благозвучні й революційні. Багато хто надалі забував указувати у своїх біографіях факт зміни прізвища. У поєднанні з повним хаосом у обліку це призводило до того, що одні громадяни безслідно зникали, а інші виникали з нізвідки.

Змінити минуле — наприклад додати до нього героїчні революційні справи — нерідко допомагала ще одна істотна деталь ранньорадянського діловодства. В більшості документів не вказувалося ні імен, ні ініціалів згадуваних у них товаришів. Отже, на запит, чи брав участь товариш Сидоров у боях із білими, легко було одержати позитивну відповідь.

Способів позбавлення дітей благородного чи багатого минулого існувало немало. Найефективнішим було здавання в дитбудинок. Там підліток розповідав, що батьків не пам’ятає, з дитинства поневірявся, й одержував нове прізвище та біографію з чистого листа. Але за це доводилося розплачуватися роками життя в суворих умовах виховної установи.

Тому найпоширенішим прийомом був від’їзд з місця дореволюційного проживання туди, де шанс зустріти знайомих був невеликим, для «добування» в радянських органах влади відповідної довідки про соціальне походження. Як правило, їх виданням займалися дрібні чиновники у виконкомах, так що успіх почину залежав тільки від міри компетентності, відданості більшовикам і скнарості цих радслужбовців.

Біографії, що виходили в результаті цього, не можна читати без сміху. Якось в архіві я натрапив на анкету пані, котра обіймала наприкінці 20-х років технічну посаду в зовнішторгівській організації. Походження — із селян, народилася в Москві, на Арбаті, освіта — домашня, знання мов — п’ять європейських досконало.

Паспортизація, котра почалася в 1933 році, начебто мала покласти край біографічній плутанині. Але під час неї громадяни стали користуватися прогалинами законодавства, котре визначало порядок видання паспортів. Наприклад, за відсутності підтверджувальних документів дозволялося вносити в паспорт дані зі слів громадянина. Цим масово користувалися жінки середніх років, зменшуючи паспортний вік хто на два-три, а хто й на п’ять років.

Більшефективним методом боротьби зі змінами в анкетних даних виявилася партійна чистка, що почалася в 1933 році. Кожного комуніста зобов’язали виступити на зборах зі звітом про роботу та розповісти біографію. Розрахунок був на те, що обов’язково знайдеться хтось, хто допоможе вивести брехунів на чисту воду. Й він часто виправдовував себе. Щоправда, під час чистки виявляли в основному тих, хто приховував свої минулі ухиляння від генеральної лінії партії — знався із троцькістами — чи ще гірше — до революції був есером або меншовиком.

Серйозно за перевірку біографій узялися в другій половині 30-х. Почали з відповідальних товаришів. При призначенні на посаду в місця, згадані в анкеті, відправлялися запити, а від місцевих партійних органів та управлінь НКВС жорстко вимагали проводити перевірку фактів і своєчасно присилати відповіді. Одночасно тривали перевірки записів у архівах і загсах, добре, що ті й інші на той час уходили до складу НКВС.

Крім того, НКВС розшукував людей, згадуваних у архівних документах білого руху, або членів партій, які протистояли більшовикам. Старший брат моєї бабусі пропав під час революції. Сім’я вважала, що він емігрував і не дає про себе знати, щоб не наражати рідних на небезпеку. Ніхто не припускав, що він опинився в Сибіру і вступив до армії адмірала Колчака, а після перемоги радвлади влаштувався на залізницю і працював машиністом. Про службу в білих він в анкетах, природно, не писав, але прізвище необачно не змінив. Наприкінці 30-х списки його полку знайшлися в колчаківському архіві, який, на відміну від червоноармійських, містив більш повні відомості про офіцерів і солдатів. І наступні десять років цей машиніст водив потяги із лісом, заготовленим такими ж, як він, ув’язненими.

Особливо любив ловити ворогів і друзів на біографічному компроматі Лаврентій Берія. Судячи з документів, де викладено свідчення його соратників по роботі в Закавказзі, саме Берія розкопав якісь невідповідності в розповідях Анастаса Мікояна про його поведінку у в’язниці після падіння радвлади в Баку в 1919 році й багато років шантажував цим 27-го бакинського комісара, якого вороги чомусь не розстріляли. Таким самим способом (якщо вірити цим свідченням) Берія отруював життя Орджонікідзе.

Природно, що з іще більшою запопадливістю чекісти шукали представників ворожих класів, замаскованих у своїх рядах.

«Перебуваючи в Москві, я подав рапорт на ім’я Меркулова»

Прикордонний сторожовий корабель «Пурга», приписаний до Мурманської прикордонбази, зник 3 квітня 1939 року. Було зовсім незрозуміло, що трапилося. Єдиним результатом довгих пошуків на морі виявилися тіла 6 з 85 членів екіпажу.

Можливо, корпус корабля просто не витримав важкої льодової служби. Проте основними версіями стали, природно, зрада батьківщини та шкідництво. Хто міг дати гарантію, що командир «Пурги», старший лейтенант Калганов, не відвів бойовий корабель до ворогів, які оточили Країну рад щільним кільцем? Але, оскільки у ворожих портах криголама не знайшли, на перший план вийшла версія шкідництва.

Щоправда, звалити все на зниклих моряків було неможливо. Адже їх відбирали, готували й перевіряли й командування прикордонбази, і військова контррозвідка — особливий відділ. І слідство, яке особливий відділ вів фактично проти самого себе, забуксувало. Щоб вивести справу з безвиході, в травні 1939 року до Мурманська відправили начальника Головного управління прикордонних військ комдива Григорія Соколова та заступника начальника Особливого відділу НКВС Ленінградського військового округу Костянтина Самохвалова.

За обідом у готелі Соколов став розпитувати Самохвалова про нового начальника управління НКВС Ленінградської області Сергія Гоглідзе. Військовий контррозвідник із готовністю підтримав розмову: Гоглідзе був його затятим ворогом.

Самохвалов одержав призначення в Ленінград у червні 1938 року, коли НКВС СРСР іще очолював Микола Єжов. А Гоглідзе був визначним членом нової берієвської команди, і його першим завданням у Ленінграді стало очищення ввіреного йому управління від гнилих єжовських кадрів. Схема зміни складу була такою самою, як і в інших краях і областях: спочатку заарештовували керівництво управління, потім — начальників відділів і від них одержували свідчення про антирадянську діяльність на решту з тих, кого «зачищали».

У Ленінграді, правда, сталася осічка. Начальника управління Литвина хотіли заарештувати в Москві, але він поговорив по телефону з наркомом Єжовим, який формально ще залишався, але вже нічого не вирішував, і за годину до відходу потягу в столицю застрелився. Посадити Самохвалова теж не вдалося.

«У грудні 1938 або в січні 1939 року, — писав Самохвалов у одній зі скарг керівництву країни, — Гоглідзе мені сказав, що на мене є свідчення арештованого колишнього начальника ІІІ відділу УНКВС ЛО Альтмана про мою причетність до його антирадянської роботи.

Ці свідчення Альтмана мені спростувати було неважко. Я довів документально, що свідчення вигадані, оскільки факти, що наводяться у свідченнях, до мене не мали ніякого стосунку, місця, де вони здійснювалися, мені не були відомі, осіб, яких називав Альтман, я зовсім не знав, і вони мене не знали, а з деякими, у тому числі і з самим Альтманом, я мав далеке знайомство в Ленінграді і по роботі з ним ніде не стикався. Та й до того ж сам Альтман у подальших свідченнях відмовився від них і заявив, що дав наклепницькі свідчення».

На деякий час Самохвалову дали спокій. Але він чудово розумів, що залишається на волі тільки доти, доки до нього знову не дійдуть руки. Й раптом його співбесідником і товаришем по чарці виявляється людина, котра не любить Гоглідзе й багато про нього знає. Комдив Соколов довго служив у Туркестані, де з дитинства жив і розпочинав роботу у ВНК Гоглідзе. Як писав Самохвалов, Соколов розповів йому, що «в Гоглідзе є брат Володимир — великий хуліган і бандит, увесь час крутився біля прикордонних загонів на афганістанському кордоні, зробився футболістом «Динамо» і водночас був пов’язаний з контрабандистами, плутався свого часу з басмачами; і якби не підтримка з боку Гоглідзе, то цьому брату давно пора бути в таборах або ще більше». Проте найцікавішим було інше.

«Соколов, — згадував Самохвалов, — сказав, що Гоглідзе він знає давно, що Гоглідзе походить із куркульської сім’ї і що він, Соколов, у 30-х роках брав участь у розкуркуленні сім’ї та родичів Гоглідзе.

Я висловив сумнів щодо правдивості розповіді Соколова, оскільки перед виїздом у Мурманськ на партійних зборах під час виборів партійного комітету Гоглідзе, розповідаючи свою біографію, сказав, що він походить із сім’ї наймитів.

Соколов знову підтвердив свої слова про соціальне походження Гоглідзе».

Це був шанс Самохвалова на порятунок. Підтвердити зв’язок брата Гоглідзе з басмачами і контрабандистами було непросто, але звинуватити його в обмані партії та приховуванні справжнього походження буде не важко.

Відомості про те, як Гоглідзе виправив свою біографію, потрапили до недругів Берії, ця історія могла б мати великий резонанс серед радянської еліти: виходило, що Лаврентій Павлович не помітив замаскованого ворога у себе під носом. Особист Самохвалов теж розумів цінність одержаних від комдива Соколова відомостей про куркульське походження Гоглідзе, проте скористався ними невдало.

«Про розмову із Соколовим, — писав він, — після повернення до Ленінграда я нікому не сказав, а в липні 1939 року, перебуваючи в Москві, подав про це рапорт на ім’я заст. наркомвнутрсправ Меркулова, в якому висловив сумнів у чесності Гоглідзе».

Навряд чи можна було вибрати більш невдалого адресата для рапорту, адже Всеволод Меркулов був членом тієї самої берієвської команди. Й реакція наставала негайно.

«Відповіддю на рапорт став мій арешт 16 серпня 1939 року за наказом Меркулова.

Офіційним приводом для арешту були наведені вище наклепницькі свідчення Альтмана, доповнені такими самими свідченнями колишнього працівника УНКВС ЛО Хатеневера, який на наступному допиті заявив, що мене він взагалі знає мало й свідчення, які він раніше давав на мене, є наклепом.

Зазначені свідчення були доповнені заявою заарештованого працівника УНКВС ЛО Буніна, в якому були викладені вигадки, що доходили до смішного. На зразок того, що в 30-х роках вороги народу направили мене з якимось таємним дорученням у Львів, у Польщу. Насправді виявилося, що в 1932 році після навчання в Москві я за рішенням ЦК ВКП(б) був призначений заступником начальника політвідділу МТС у колонію Львово під Херсоном Одеської області...

Незважаючи на довгий період слідства в моїй справі, слідство не змогло добути будь- яких матеріалів, щоб мене судити. І в результаті прокуратура прикордонної охорони ЛО, котра спостерігала за веденням слідства в моїй справі, в 40-у році офіційно запропонувала припинити справу через явну відсутність будь-якого злочину з мого боку.

Гоглідзе не погодився з пропозицією прокурора і пропустив мою справу через особливу нараду НКВС СРСР у липні 1940 року».

Самохвалов опинився в таборі, а потім на поселенні в Комі АРСР. І там дізнався про розстріл «банди Берії», куди слідство включило Гоглідзе й Меркулова.

Історія з біографією

Після війни біографічні дослідження чекістів пішли на спад. У 1947 році, наприклад, МВС СРСР, яке курирував Берія, доповіло Сталіну про важливу знахідку. В захоплених Червоною армією в Європі архівах було знайдені документи про службу в Колчака майбутнього маршала Радянського Союзу Говорова. Але жодних наслідків для маршала ця історія не мала. Тим більше що він ніколи службу в білих не приховував, але виправдовував себе тим, що був призваний, а потім разом із солдатами перейшов на бік червоних.

У 50-х роках «підчищання» в біографіях перестали розглядатися як серйозний злочин. В архіві мені потрапила до рук справа заступника міністра, який ще в 20-х роках змінив прізвище й місце народження, щоб приховати спорідненість із бабусею — власницею виноградників і коньячного заводу. 30 років про це ніхто не підозрював. А потім чиновник, вважаючи, що все вже позаду, пожалів старого батька й забрав жити у свою квартиру. Ще через кілька років він зібрався на відпочинок за кордон і в анкеті перерахував усіх домочадців, і в ЦК нарешті дізналися про багаторічний обман. Але часи були інші, й заступник міністра відбувся партійною доганою. Його навіть не зняли з роботи.

У брежнєвську епоху з її поголовною брехнею про геть усе, коли правили біографію самого генсека, маленька брехня в анкетних даних перестала вважатися чимось надзвичайним. Під час передвиборних кампаній до місцевих органів влади в Москву потоком йшли листи про брехню в опублікованих відомостях про кандидатів від непорушного блоку комуністів і безпартійних. Наприклад, із Нижнього Тагіла писали, що найкращим представником робітничої молоді серед кандидатів виявилася дівчина, яка вийшла з комсомолу задовго до настання граничного віку перебування у ВЛКСМ, але вона не згадала про це у своїй біографії. А з Єревана повідомляли, що таким самим способом кандидатом у депутати стала особа, котру вигнали зі школи після трирічного безуспішного вивчення програми шостого класу.

Як-небудь стали перевіряти біографії навіть у КДБ. Мені розповідали про офіцера, який служив у держбезпеці, незважаючи на те, що його брата судили за розбій. Перешкоду він обійшов просто — не вказав цього брата в списку родичів. Співробітник, якого послали на батьківщину офіцера для перевірки, виявив, що його прізвище носить півсела, і до тонкощів родинних відносин удаватися не став.

А потім настали нові часи, а з ними й нова мода — від пролетарського та селянського походження громадяни стали масово відмовлятися.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»