ГЕРОЙ ТИЖНЯ

Микола ШЕЛЕСТ: «Людина, яка йде на посаду судді, має бути готова до тиску на неї»

Микола Шелест — третій за ліком керівник Вищої ради юстиції, але перший представник судової гілки влади на чолі органу, який за Конституцією відповідає за формування суддівського корпусу. Після того, як цю посаду залишив його попередник — Сергій Ківалов, — увага політиків та преси до діяльності Вищої ради юстиції знизилася: ні гучних викриттів, ні резонансних заяв. На тлі публічних закидів окремим суддям у корупції, у прийнятті судами замовних рішень така непублічність виглядає дещо нелогічною.

Незадовго до Дня юриста кореспондент «ЗіБ» зустрівся з головою Вищої ради юстиції України, заслуженим юристом України М.Шелестом, аби з’ясувати: чи це політиків не цікавить, хто сьогодні одягає суддівську мантію, чи сама Рада не дає приводів для таких звинувачень? Тим більше, що останнім часом Микола Анатолійович нечасто погоджувався виступати у пресі, але для «ЗіБ» він зробив виняток.

«Протягнення» кандидата в судді починається від самого низу»

— Миколо Анатолійовичу, конституційний орган, який ви очолююте, є чи не найбільш представницьким серед інших: в ньому представлені різні юридичні професії — від адвокатів до суддів, від політиків до науковців. Чи завжди вдається знайти спільну мову з ними в питаннях призначень суддів?

— У цьому, власне, і полягає моя робота: завжди, без винятків, знаходити спільну мову з членами Ради. Якби сталося навпаки, то було б проблематично зібрати кворум. Бо наявність кворуму на засіданні, між іншим, — узагалі одна з проблем у діяльності Вищої ради юстиції. Адже члени ВРЮ займають у державі відповідальні посади, хтось задіяний у Кабміні чи в апараті Президента, інший — у відрядженні чи на симпозіумі, врешті-решт, як і всі смертні, хворіють. Тож спланувати роботу надзвичайно непросто.

Головне моє завдання — підтримувати нормальні ділові стосунки з кожним. І, впевнений, що той з них, хто прочитає те, що я кажу, погодиться, що в нас склалися нормальні стосунки з кожним: і в мене з ними, і в них зі мною.

— Тобто жодних проблем із тим, щоб хтось із представників владних або представницьких інституцій намагався «протягнути» через Раду «свого» чи позбавити посади «непотрібного» суддю?

— Вища рада юстиції — колегіальний орган, тож при прийнятті рішення у кожного можуть бути різні думки з різного приводу, але всі розбіжності в нас вирішуються шляхом голосування. Рівень професійної підготовки кандидата на посаду судді кожний член Ради оцінює по-своєму, але ображатись на те, що хтось із них проголосував так чи інакше, я не можу, бо він виявив свою позицію.

Слід зазначити, що ви порушили надзвичайно важливе питання, яке стосується добору суддівських кадрів. Я вважаю, що сьогодні добір кадрів у суди не прозорий і малоефективний. Насамперед тому, що немає конкурсного добору, тобто на одну вакантну посаду в конкретному суді претендує лише одна особа. Сьогодні мало кому з тих, хто хотів би обрати професію судді, відомо, що в певному суді відкрилася вакантна посада, то й «протягнення» кандидата починається від самого низу, коли у людини приймають заяву. До нас із кваліфікаційної комісії приходять документи на одну особу, і тому немає вибору: або проходить саме цей кандидат, або посада залишиться вакантною. І навіть за такого хронічного браку кадрів, як правило, кожному третьому кандидатові ми відмовляємо у внесенні Президенту подання про призначення на посаду.

— Може, приходять дійсно найкращі з тих, хто хоче стати суддею?

— Я не можу сказати, що приходять справді найкваліфікованіші юристи, оскільки за відсутності конкурсу немає можливості порівнювати їх фахову підготовку. Крім того, є й інші проблеми, наприклад, в деяких регіонах взагалі немає жодного кандидата на вакансію, тоді доводиться заплющувати очі на те, що людина менш підготовлена, з надією на те, що під час роботи буде підвищуватися її професійний рівень.

Мені довелося брати участь у розробці нового законопроекту про судоустрій, який найближчим часом буде зареєстрований у Верховній Раді. Ми запропонували внести зміни до ст.60 чинного закону, яка так і називається — «Добір кандидатів у професійні судді». Законопроектом передбачається:

l добір кандидатів у професійні судді здійснюється на конкурсних засадах з числа осіб, які відповідають вимогам, встановленим ст.127 Конституції, а також чч.2, 3 ст.59 цього закону;

l конкурс на заміщення вакантної посади судді оголошує Державна судова адміністрація в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр», виходячи з потреб судів;

l кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата в судді, має право протягом одного місяця з дня опублікування оголошення в ЗМІ звернутися до кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекомендацію його для призначення чи обрання професійним суддею.

Суть конкурсу полягає в анонімному тестуванні кандидатів на посаду суддів, який проводить Академія суддів України за рішенням кваліфікаційної комісії. Анонімність передбачає присвоєння кандидату штрихованого коду. Крім того, кандидат виконує письмову роботу та проходить співбесіду.

«У нашій державі,
на жаль, немає усталеної кадрової політики»

— У чому полягатимуть переваги конкурсного відбору?

— Насамперед реалізовуються демократичні принципи доступу до професії, бо він сьогодні закритий певними формальними перепонами. Конкурсний відбір дозволить зламати наявну неефективну систему добору кадрів і закрити канали «протягування» кандидатів.

Оскільки наразі йдеться про інтеграцію України в Європу, то ми зважили і на європейські моделі підготовки суддів. У них, як правило, крім тестування та екзамену проводиться додаткове навчання, і я особисто вважаю, що й нам слід, перш ніж допустити людину в суддівське крісло, хоча б рік повчити її в Академії суддів України.

Враховуючи, що в державний бюджет наступного року закладені підвищені суми заробітної плати, видатки на матеріально-технічне забезпечення судової системи, приміщення, щоб якось підняти рівень судочинства в державі, то навчати на рік хоча б 500 кандидатів у судді для держави поки що складно.

Утім, якщо цей закон буде прийнятий, то вже з наступного року в нас буде конкурсний відбір, анонімне тестування, тобто буде можливість вибирати більш професійних кандидатів. Може, питання «протягування» десь і залишиться, але воно не буде мати такого масового характеру, як сьогодні.

— Відомо, що наявна система, коли голова місцевого суду фактично визначає свого майбутнього співробітника, є недосконалою. Бо на це ніхто не може впливати. То кому було вигідно увесь цей час зберігати саме такий порядок добору кадрів?

— Я не можу сказати, що голова суду визначає свого майбутнього співробітника. Оскільки в нашій державі склалась ганебна практика, коли будь-яка посадова особа може втрутитися в діяльність судової системи, в тому числі і в питання добору кадрів. Це має велику історію. І питання не тільки в судовій системі, бо ви знаєте, що у нашій державі, на жаль, немає усталеної кадрової політики. Такі самі проблеми з кадрами і в прокуратурі, у Міністерстві внутрішніх справ та інших органах.

Після розпаду Радянського Союзу ми втратили у своїй кадровій політиці дуже важливу істину: кадри вирішують усе.

— Яке ваше ставлення до судової реформи?

— Ще на початку реформування судової системи в 1992 році з’явилася концепція, яка передбачала прогресивні напрями розвитку судочинства. Але процес її реалізації був з часом знівельований. На перших етапах було зроблено багато помилок. Найбільші помилки реформи були допущені в 2001 — 2002 рр., причини яких вбачаються в політичному протистоянні, з одного боку, та відсутності чіткої стратегії перетворень судової системи — з іншого.

«Судова система
в такому вигляді надалі залишатися
не може»

— Тобто законодавець припустився помилки із судовою реформою?

— Помилка полягала в тому, що не можна нові демократичні судові процедури прилаштовувати до старої системи судів.

Сьогодні стало очевидним, що судова система в такому вигляді надалі залишатися не може. Вона викликає нарікання у громадян, у політиків та й у самих суддів. Тому найголовніше — знайти такий вихід, щоб реформа дійсно наблизила судову систему до людей.

Коли до мене направляють скарги, просять притягнути до дисциплінарної відповідальності суддів Верховного Суду за те, що вони тривалий час не розглядають справи, я відповідаю, що перевіркою встановлено, що у ВС сьогодні перебуває на розгляді 35000 справ. Хіба судді фізично спроможні розгребти цей завал? А якщо немає вини, то немає і відповідальності.

Але громадянину байдуже: об’єктивні чи суб’єктивні причини призвели до несвоєчасного розгляду його справи в суді. Тому важливо дати можливість суддям, з одного боку, вкладатися у встановлені строки розгляду, а з другого— забезпечити право громадянина на своєчасний судовий розгляд. Не змушувати його, як сьогодні, ходити в пошуках свого права по різних інстанціях. Бо на це він витрачає не один рік, і вже сам (у межах того спору, що розглядається) вільно володіє нормами закону, сам, без адвоката, знає, як скласти касаційну скаргу, які помилки допущено в тій чи іншій справі.

Якщо судова система викликає нарікання з усіх боків, у тому числі і від суддів, то не прислухатися до цього не можна.

Друге питання, на мій погляд, яке слід вирішити, — встановити контроль за судовими рішеннями з метою уніфікації судової практики, яка сьогодні є розбалансованою, як і чинне законодавство.

— Ви згадали про тяганину у Верховному Суді й зауважили, що в тому не винні судді Верховного Суду. Але, на жаль, за це відповідає наша держава, якій доведеться платити за це гроші. Може, є якийсь інший вихід, аби розв’язати цей вузол?

— Перший крок зроблено. У зв’язку з введенням в дію Кодексу адміністративного судочинства частина справ з Верховного Суду перейде на розгляд до Вищого адміністративного суду. По-іншому буде визначатися порядок допуску цивільних справ до розгляду. Але, на мій погляд, і цього замало.

Слід узагалі переформувати систему судів так, щоб нові напрями у розвитку процесуального законодавства були нею ефективно реалізовані. Сьогодні судова система в одному випадку складається з трьох, а в іншому — з чотирьох ланок.

«Суддя повинен бути готовий до тиску і вміти йому протидіяти»

— Повертаючись до добору суддів, скажіть, чи будете проводити тестування на здатність протидіяти тиску з боку виконавчої чи інших гілок влади? За 22 роки роботи суддею ви відчували цей тиск на собі?

— Людина, яка йде на посаду судді, має бути готова до тиску на неї. Звичайно, тиск буває. Останні 10 років я працював у Судовій палаті у кримінальних справах Верховного Суду, до цього — в обласному суді, суддею районного суду, працював і в радянському суді, і в незалежній Україні. Тиск завжди був!

Треба зрозуміти, що тиск може бути різним. Це і публікація у ЗМІ з метою натиснути на суддю, домогтися прийняття саме такого рішення. Це й маніфестації під будинком суду, безчинства під час судового засідання. Це можуть бути телефонні дзвінки, тому що «сховати» телефон судді неможливо.

Але я як суддя нормально до цього ставлюсь. Я обрав у цьому житті від самого початку відповідну поведінку і дотримуюсь її. До цього часу живий, ніхто в мене не стріляв, хоча доводилося розглядати складні кримінальні справи, зокрема ті, де йшлося про найвищу міру покарання. Суддя повинен бути готовий до тиску і вміти йому протидіяти.

— А хтось із високопосадових осіб вам телефонував?

— Ні. Бо якби хтось із них хотів утрутитись у справу, то, повірте, він би телефонував не судді.

— Це який рівень був: секретар обкому?

— Ні, це на рівні районних партчиновників. Секретар обкому партії теж сам не дзвонив, а якщо дзвонив, то — не судді.

Я сумніваюсь, щоб зараз хтось із високих посадовців безпосередньо тиснув на суддю. Це роблять хіба що так звані кримінальні елементи. А люди при владі можуть тиснути через відповідну структуру, якій суддя підпорядкований.

«Як тільки в країні починається боротьба
з чимось, то від цього найперше страждають найкращі люди»

— За перебігом засідань Комітету з питань правової політики можна побачити, що окремі судді, які вже йдуть на безстрокове обрання, не мають глибоких знань ані стосовно норм права, ані, що найстрашніше, не володіють українською мовою. Як ви вважаєте, чи не доцільно з уведенням нового закону провести переатестацію суддів, аби виявити тих, хто потрапив у судді на хвилі нестачі кадрів?

— Ніякої «чистки» не може бути. Бо як тільки в країні починається боротьба з чимось, то від цього найперше страждають найкращі люди. Адже, як відомо, в будь-якій війні гинуть найкращі. Гірші завжди знаходять захист, якусь шпаринку, в якій заховатися. Тому не треба повторювати помилок, які ми робили.

У новому проекті треба більш конкретно визначитися щодо оцінки діяльності суддів, які відпрацювали перших п’ять років і рекомендуються на обрання безстроково. Треба ретельніше аналізувати їхню роботу за останні 5 років, скільки скарг було, які скарги, скільки в судді скасованих рішень, чому вони скасовані. І тут поставити бар’єр. Але це буде звичайний відбір, а не якась кампанія полювання на відьом.

— А як щодо мови? Як ви ставитеся до того, що судді інколи не можуть грамотно скласти судове рішення державною мовою?

— Мовна проблема полягає не тільки в тому, що подекуди суддя її не знає. Адже не забувайте, що є й інші органи, які направляють справи до суду. Як бути судді, котрий слухає кримінальну справу, матеріали якої складені російською мовою? Судді заборонено бути перекладачем, бо перекладач — процесуальна особа.

І що ми маємо: обвинувальний висновок — російською, вирок — українською, рішення апеляційної інстанції — російською, а Верховного Суду — знову українською. Але ж рішення містить юридичні терміни, які при неточному перекладі мають подвійний зміст. Тому кожний посадовець, в тому числі і суддя, зобов’язаний володіти державною мовою. Проблема мови сьогодні є цілком політичною.

«Суддя є незалежним, коли він здійснює правосуддя, дотримуючись конституційних принципів судочинства та вимог законодавства»

— Як ви ставитеся до того, щоб повернутися до системи обрання суддів громадянами? Адже за радянських часів був саме такий відбір.

— Я — прибічник інтеграції в Європу. Якщо ми робитимемо кроки назад, навряд чи це додасть нашим реформам руху вперед. Призначення судді Президентом чи його обрання народом — великої різниці немає. Люди, які працюють у судах, такі самі, як і ті, хто працює в адвокатурі, в міліції. Ніхто нам їх сюди не заслав. Інше питання, які вимоги до них висуваються.

Те, що сьогодні на суддів є багато нарікань, не пов’язане з порядком їхнього призначення. Досвід проведення будь-яких виборів в Україні показує, що через такі вибори елементарно може пройти особа, яка за своїми професійними та моральними якостями не відповідає високому статусу, в тому числі й статусу судді.

— Як ви ставитеся до незалежності судді?

— Позитивно. Суддя є незалежним, коли він здійснює правосуддя, дотримуючись конституційних принципів судочинства та вимог чинного законодавства. В іншому випадку його можна запідозрити в залежності.

— У кримінальних справах, може, це і так. Але ви ж бачите, що за чинного законодавства суд може прийняти два протилежних рішення, і обидва будуть законні!

— Ви цим самим підтверджуєте, що проблема не в порядку обрання чи призначення, а дещо в іншій площині. По-перше, в нас сьогодні розбалансоване законодавство. Тому незавжди легко судді прийняти справедливе рішення у деяких категоріях справ у галузі господарського і цивільного права.

Сьогодні вже життя нас примушує переходити до спеціалізації при розгляді деяких справ навіть у спеціалізованих судах. Адже судова практика — розбалансована, закон — розбалансований, і ми хочемо, щоб суддя не помилявся? Такого не буває! Суддя має право на помилку, інша річ, чи не робить він її навмисно. Може бути й таке.

— Донедавна в порядку призначення кандидатів на посади суддів уперше існувала така ланка, як секретар РНБО. Водночас було чимало нарікань, що це уповільнювало призначення. І це насамперед спостерігалось за кількістю указів Президента про призначення суддів. Хто ж гальмував цей процес: РНБО чи Секретаріат Президента?

— Вища рада юстиції лише направляє Президенту України подання про призначення кандидата на посаду судді. І цим наша участь у цьому процесі вичерпується. Хто буде готувати відповідний проект президентського указу, нас не обходить. Право Президента — доручити це питання тому, кому він вважає за потрібне. Так само, як я визначаю, яке управління Ради має розглянути ту чи іншу скаргу.

Подання про призначення адресується Президенту, а не секретарю РНБО чи голові Секретаріату Президента.

— Але ж у якійсь із цих структур документи на певного суддю можуть покласти під сукно, що, власне, і спостерігалося після долучення до цього процесу РНБО…

— Ні, це неможливо. Хоча й був період, коли повноваження щодо цього питання передавалися від Секретаріату Президента до РНБО і навпаки, то 129 подань, направлених Президенту України, тривалий час не розглядалися.

— Тобто ні за старої влади, ні зараз відмов у призначенні суддів не було?

— Наскільки мені відомо, за весь час існування Вищої ради юстиції жодне наше подання Президентом не поверталося. Були, правда, випадки, коли видання указу відкладалося і нас просили перевірити скарги на кандидата, що надійшли до Президента. Ми, звичайно, перевіряли, але ніяких підстав для відкликання подання не вбачали.

«На критичні зауваження
я ніколи не ображаюсь»

— Ваша посада є доволі впливовою з погляду владних повноважень. Отже, мають бути й опоненти, які б піддавали критиці вашу діяльність. Чи є вони у вас?

— Повторюсь, що в мене нормальні стосунки як із членами Ради, так і з працівниками нашого апарату, а також і з тими, хто критикує. Тому ніяких проблем між нами не виникає. Якщо людина має іншу думку, ніж я, це навіть на користь, бо є можливість обміркувати рішення, зрозуміти, чому людина саме так вважає. З часів суддівства я зрозумів, що завжди краще, коли не один суддя виносить рішення, а воно приймається колегіально. Бо в такому разі рішення, перш ніж його оголосять, прочитають твої колеги, висловлять зауваження, а від того правосуддя лише виграє.

Буває, що народні депутати надсилають мені листи, мовляв, щось ми не так зробили чи щось не виконали… В такому разі я звертаюся до автора листа і пропоную розв’язати проблему разом. Якщо ж за законом її не можна вирішити так, як того хоче скаржник, намагаюсь пояснити, чому саме ми не можемо цього зробити. Так і досягаємо порозуміння.

А на критичні зауваження я ніколи не ображаюсь.

— До речі, ви чомусь не скаржилися на тиск із боку високопосадовців, хоча останнім часом це стало модно і створює такому скаржнику певний авторитет…

— Те, наскільки цей тиск небезпечний, залежить від самої людини. Якщо не захочеш щось робити, ти цього не робитимеш. Інша справа, як ти це не робитимеш: чи то здіймеш галас, чи то — дипломатично. І якщо ти досягаєш певних посад, то на такій роботі без дипломатії не обійтися. Навіть,якщо тебе цьому не вчили — життя навчить. Упевнений, із будь-якої ситуації можна знайти вихід.

Наприклад, у відповідь на критичні зауваження щодо своєчасності розгляду скарг ми розробили і подали Президенту проект змін до закону «Про Вищу раду юстиції України», яким передбачається, серед іншого, запровадження інспекцій за діяльністю Вищої ради юстиції з числа суддів та прокурорів. Це уможливить оперативне реагування на такі скарги і, вважаю, також змінить ставлення до нашої роботи.

Крім того, є ідея відмовитися від кваліфікаційних комісій в областях і створити єдину кваліфікаційну комісію. Бо такі комісії, що за чинного закону працюють на громадських засадах, об’єктивно не здатні вчасно розглянути скарги і, як наслідок, приймають хоч і правильні рішення, але — з порушенням процедурних строків.

— Отже, ви не шкодуєте, що очолили Раду саме в перехідний період реформування?

— Ні, не шкодую, бо для мене це було певною мірою чимось новим, давало можливість реалізувати себе. Врешті-решт, у кого робота викликала втому? Кажуть, якщо ти втомлений життям, треба щось змінювати — або дружину, або роботу. Жінку міняти в мене немає підстав, а коли з’їзд суддів запропонував мені нову роботу — я погодився.

Я дізнався багато нового: робота в комітеті, в Комісії з реформування судової системи. Тим більше, що проблеми судової системи я знаю не з газет, а з власного досвіду: 22 роки відпрацював на всіх щаблях судочинства — від районного до Верховного Суду. Тобто всю «кухню» я знаю якнайкраще. І тому для мене важливо взяти участь в удосконаленні цієї системи, аби додати в законодавство бодай одне розумне слово, яке його покращить. Це й буде для мене винагородою за можливість долучитися до цього процесу.

— Наостанок: що б ви побажали юристам у їхнє професійне свято? Йти в судді чи шукати іншу роботу?

— У судді треба йти тим, хто відчуває себе готовим до наполегливої, кропіткої, надзвичайно відповідальної праці, за якою стоїть доля людини, яку він вершить іменем України. І хай на ці посади претендують найкращі юристи.

А взагалі юристам я хотів би побажати успіхів у їхній професійній діяльності, побажати здоров’я, бо доки воно є, є надія на те, що наші плани, наші мрії будуть реалізовані, і побажати їм людського щастя.

— Дякую за інтерв’ю, і від імені наших читачів дозвольте вас також привітати зі святом та побажати, аби ваш внесок у покращення судової системи дійсно був сприйнятий і належно оцінений як народними депутатами, так і вашими колегами — суддями.

Розмову вів
Роман Чимний