«Адміністрація президента – це той самий ЦК КПРС»

Історія, №51 (675) 18.12—24.12.2004

3037

5 грудня виповнилося 80 років кандидату в члени Політбюро і секретарю ЦК КПРС Володимиру Долгих. Про довге життя у великій політиці голова Московської міської ради ветеранів розповів оглядачу «Власти» Євгену Жирнову.

«Хрущов сидить, крутиться в кріслі, очі прикрив»

— Володимире Івановичу, як ставали секретарями ЦК КПРС?

— Мене добре знали керівники партії та уряду. Я працював директором Норильського комбінату, і мені доводилося часто стикатися з Олексієм Миколайовичем Косигіним. Він приїжджав у Норильськ, у нас було дуже багато зустрічей з ним у Москві. Розвиток виробництва кольорових і дорогоцінних металів був справою державного масштабу. Вкладення давали можливість забезпечити країну нікелем, міддю і платиновими металами, тому комбінатом дуже серйозно займалися. В 1964 році, в лютому, в мене відбулася зустріч із Хрущовим із цього питання.

— Він приїжджав у Норильськ?

— Ні. Він під час поїздки в Цілиноград оголосив, що полетить у Норильськ. Ми півроку готувалися, аеродром побудували, плакати вивісили «Дорогому Микиті Сергійовичу».

А тут у Криму під час відпочинку помер керівник італійської компартії Пальміро Тольятті, і Хрущов полетів туди. А ми сіли у вертоліт і полетіли на риболовлю.

Він узагалі був дещо сумбурною людиною. Зустрілися ми в 1964 році. До цього йому багато говорили про розвиток Норильського комбінату. Він кілька разів обіцяв мене прийняти. Потім заступник голови Ради міністрів СРСР Петро Федорович Ломако мені подзвонив і каже: «Приїжджай, ми неначебто домовилися. Хрущов тебе прийме». Приїжджаю до Москви, приходжу до Ломака. Той дзвонить Хрущову, і я чую неприємну розмову: «Товаришу Ломако, я теж людина, у мене свої плани. Ну ніяк я не можу прийняти вас із Долгих!» Робити нічого, їду у справах у комітет металургії. А там мені вже біжать назустріч: «Терміново повертайтеся до Ломака!» А той говорить, що Хрущов передумав і ми їдемо до нього.

Він привітно зустрів нас. Сам сидить, крутиться в кріслі, очі прикрив. Я почав йому розказувати, він не реагує. Потім почав включатися, ставити запитання, і ми проговорили близько години. А о третій годині мала проходити Президія ЦК. Він каже: «Ну, пиши записку на Президію». А записка у мене готова. «З молодих, — каже, — та ранніх». Прочитав записку. Тут же включили питання в порядок денний Президії. Ось так енергійно він брався за будь-яку справу, але намагався один охопити все відразу, й іноді виходило невлад. Якось мене запрошують у ЦК і показують записку, яку він надиктував. Там мовиться, що в нього були Ломако і директор Норильського комбінату і порушували таке-то питання. А питання з галузі чорної металургії, і ми його порушувати не могли. Чому він це нам приписав, не знаю.

— Ви говорили, що Косигін у Норильськ прилітав. Так само сумбурно?

— Ні, він був розсудлива людина. Але прилетів у Норильськ тільки на добу. «В мене, — каже, — більше часу немає». Я йому пояснюю: «Яку добу? Щоб нашвидку познайомитися з комбінатом, потрібно 15 днів. Залишайтеся хоча б на три-чотири дні». Він відмовлявся. Але коли ми подивилися деякі об’єкти, згодився залишитися. А подивившися, прийняв рішення про прокладання на комбінат газопроводу.

«Брежнєв налив по чарці коньяку, випили і поїхали назад»

— Але ж Косигін не висував секретарів ЦК.

— Кадрові питання партії були повністю в руках генерального секретаря ЦК, яким став Брежнєв. Я, чесно кажучи, не хотів від’їжджати до Москви. Мене обрали секретарем Красноярського крайкому. Роботи багато, робота цікава. Ми висунули ідею про комплексний розвиток продуктивних сил регіону, який мав колосальні енергетичні ресурси. Брежнєв підтримав. Це питання розглядалося на Політбюро з моєю доповіддю.

Так що я нікуди їхати не збирався. Я знав, що секретаря ЦК з питань важкої промисловості Михайла Сергійовича Соломенцева призначили головою Радміну РРФСР, але що постало питання про мене як його наступника, навіть гадки не мав. Брежнєв до кадрів ставився дуже педантично. Він включив мене у свою делегацію на з’їзд Польської об’єднаної робітничої партії, придивився ближче. Потім сам прилетів до Красноярська, подивився край. Він був у гарному настрої, жартував, розповідав безліч анекдотів. Знаєте, що мене тоді дуже здивувало? У нього із собою був маленький блокнотик, куди він робив якісь відмітки. То після поїздки краєм він виписав якісь цифри з нього на аркуш і з цим аркушем у руках півтори години дуже розумно і до ладу виступав у нас на активі. Після цієї зустрічі і було вирішено питання про переведення мене до Москви.

— На новому місці як себе відчули?

— Було досить складно. Треба було зрозуміти, що можна, чого не можна і недоцільно. У Москві важливим був табель про ранги. Де як стати, де як сісти. Був точний порядок у всьому. В яку країну партійну делегацію повинен очолити член Політбюро, в яку — кандидат у члени, а куди на чолі делегації міг поїхати і секретар ЦК.

— Брежнєв не допомагав вам освоюватися?

— Допомагав. Покликав якось із собою в Завидово. Я приїжджаю, а він дивується, чому в мене немає нічого мисливського. Він, виявляється, покликав мене пополювати. Екіпірували мене. І він сам мене повіз на вежу. Дивлюся, в нього якась особлива рушниця. Сіли на вежу, став він мені пояснювати, як тут потрібно полювати. Раптом десь там захрюкало. Вийшов невеликий кабан. Брежнєв приклався, раз — і все. «Тепер, — говорить, — треба по-єгерськи пригубити». Налив по маленькій чарці коньяку, випили. І ми поїхали назад. Так-от я і пополював.

— А взагалі часто полювали?

— Зрідка. Масових виїздів не було. Зідзвонювалися два-три чоловіка. Я говорив із секретарями ЦК Катушевим і Капітоновим: «Ну як, у неділю з’їздимо на полювання?» Якщо аварійного нічого не було, збиралися і їхали. Завидово — це було для генерального секретаря. А ми їздили в Барсуки. Я більшою мірою рибалка, ніж мисливець. Але вдавалося вибратися повудити тільки влітку, коли відпочивав у Сочі. Їздили до Шеварднадзе в Грузію на ставки порибалити. Але здебільшого було не до риболовлі і не до полювання. Судіть самі. У ЦК мені доводилося займатися великою кількістю галузей: чорна й кольорова металургія, геологія, нафтова, газова, вугільна промисловості, Держміськтехнагляд, будівництво, вся енергетика, залізничний, водний транспорт
і т.д. Скрізь роль ЦК була дуже велика.

— А як приймалися рішення ЦК?

— Питання обговорювалося і готувалося у відповідному відділі. Потім обговорювали в мене. Потім я говорив із тим із секретарів ЦК, який вестиме засідання секретаріату, — із Сусловим або Кириленком. Суслов був начальником штабу ЦК. Він формував порядок денний секретаріату і Політбюро. Його думка завжди була вагомою. І я не знаю питання, в якому б він не розбирався. Найдосвідченіший у тому складі керівництва партії. Скромна людина сам по собі. Ми з ним були у складі делегації на з’їзді партії в НДР. Так-от, як тільки нас провели і літак вилетів до Москви, він тут же дістав із кишені валюту, що залишилася, і здав її помічникові. З Андрієм Павловичем Кириленком у мене не було теплих взаємин, із Сусловим були набагато кращі. Кириленко займався загальною економікою — Держпланом, Держпостачем. Але до його відання входили транспорт, енергетика, так що наші сфери перетиналися. Ми разом готували якісь питання. Домовлялися, що виходимо з цим питанням, скажімо, на секретаріат. Але теплоти не було. Можливо, тому, що Кириленко бачив у мені свого наступника. У нього розвивався склероз, говорити йому було важко, він забував багато слів.

— Тобто, щоб було прийнято рішення, потрібно було домовитися із Сусловим або Кириленком. А решта секретарів, для яких питання було непрофільним, не заперечували?

— Якщо йшлося про суто спеціальні питання, то, як правило, ні. Якщо ж питання стосувалося населення якихось територій, інші секретарі ЦК брали участь в обговоренні. Але домінуючою вважали думку профільного секретаря.

— На уряд не зважали?

— Я готував питання в тісному контакті з міністерствами й урядом. У мене були дуже добрі стосунки з головою Ради міністрів Миколою Олександровичем Тихоновим. Ми контактували, він просив мене приїхати, взяти участь у розгляді питань. Я міг із ним сперечатися, але ми завжди розуміли і підтримували один одного.

«Устинов і компанія не підпустили нас до цих матеріалів»

— Але помилкові рішення все-таки приймалися?

— Недоліки були — і якість продукції «кульгала», і наша схильність до гігантоманії при будівництві підприємств користі не приносила.

— Було й інше перехльостування — в бік оборонної промисловості.

— Брежнєв говорив, що в нього два головні напрями — підйом сільського господарства й обороноздатності. І ці два напрями він тримав. Я займався галузями, які забезпечували оборонну промисловість. Ми, наприклад, повинні були кров із носа, але забезпечити поставки їм спеціальних сплавів. Домінували вони.

— Брежнєв не розумів, що це робиться на шкоду країні?

— У нас завжди існувала традиція глибокої поваги до лідера, і ніхто не наважувався засуджувати те, що робить перша особа. І потім, до 1976 року Брежнєв був дуже активним і працездатним. А після інсульту, коли він дуже змінився, всі чекали, що ось-ось йому стане краще. А потім всі якось звикли. Адже він не був злобним, не приймав репресивних кадрових рішень, і всіх це влаштовувало.

— І в результаті ми мали застій.

— Застій був у кадрах, а не в промисловості. Жодна промисловість не працює, весь час набираючи оберти. Вона розвивається хвилеподібно. Капітал йде зі сфери, де є перевиробництво, а в оборонній промисловості в нас було перевиробництво. Коли генеральним секретарем став Андропов, він порушив питання про те, що треба перекачати кошти і ресурси в цивільні галузі. Доручено було Горбачову, Рижкову і мені зайнятися цією справою. Ми вважалися молодими паростками в ЦК, і Андропов нам довіряв. Але нас, по суті, не підпустили до цих матеріалів.

— Маршал Устинов?

— І компанія. В оборонних галузей були колосальні наукові розробки. Але багато цікавих і для цивільної сфери розробок після випробувань визнавалися не придатними для армії, списувалися і нікуди не передавалися. Ми бачили колосальне перевиробництво військової техніки.

— А як вас не пускали?

— Не нас, не допускали передання народному господарству передових технологій. Говорили, що на це «зав’язано» багато секретів. Ось, скажімо, питання аеродромів. Чому не можна було використовувати військові аеродроми для цивільних цілей? У багатьох країнах є таке спільне використання, і це дає серйозну економію. Але військові були проти. Тоді склалася сильна каста визначних військових. Це були заслужені люди, але вони звикли до свого особливого становища в країні й вважали, що так має бути. Напевно, це можна було змінити. Але Андропов дуже швидко і дуже серйозно захворів.

«Ми з Тихоновим не пропустили Єльцина»

— Але ж боротьба із застоєм у кадрах розпочалася досить скоро — з приходом до влади Горбачова.

— Загалом і в цілому всі розуміли, що необхідність змін назріла. Партія серйозно замкнулася в собі, не виходила на діалог із населенням. Багато людей увійшло до партії з кар’єристських міркувань. Партія потребувала серйозного очищення, а кадри — оновлення.

— В ті роки в Москві з’явився Єльцин. Він очолив будівельний відділ ЦК, який був у вашому віданні.

— Якийсь час так. Його двічі висували до Москви, і обидва рази я був проти. Ми знали його різкий характер, доходили до мене і чутки, що він випиває. Його рекомендували міністром, але ми з Тихоновим «стали на смерть» і не пропустили його. А коли звільнилася посада завідувача будівельного відділу, кандидатура Єльцина виникла знову. Я знову його «гальмував». Але Тихонов уже був на пенсії, і мою думку не врахували. Більшість була за його висунення. І мені ж доручили переговорити з ним.

— Розбіжності з Горбачовим у вас були і з інших питань?

— Значення наших розбіжностей полягало в тому, що почалося руйнування без створення чогось на цьому місці. Пропонувалося ліквідувати те чи інше міністерство. Що замість нього, ніхто не каже і не знає. Кажуть: «Запровадьмо обрання директорів підприємств». Але ми розуміли, що не завжди це є виправданим. Наприклад, начальник залізниці. В нього в розпорядженні близько 300 тис. осіб. Хто і як повинен його обирати? Чи можна довірити це яким-небудь крикунам, які рвалися в керівники? Виступали проти і я, і Рижков, і Слюньков. Довід проти нас був такий: «Ви подивіться, хто виступає, — колишні директори підприємств. Долгих — Норильського комбінату, Рижков — «Уралмашу», Слюньков — великого заводу в Білорусі. Своїх захищають».

Мої гарні робочі відносини з Тихоновим викликали в Горбачова роздратування. Деякі близькі у той час до Горбачова люди потім писали, що він говорив: мовляв, ці підстарки тягнуть до себе Долгих, хочуть зробити з нього вождя.

— Багато хто вважав, що після того, як Тихонова відправили на пенсію, головою Радміну СРСР будете ви. А Горбачов призначив Миколу Рижкова.

— Я дізнався про ці настрої потім — що начебто котирувався на прем’єра. Це питання дуже суб’єктивне. З ким працювати генеральному секретарю простіше, зручніше, легше, того він і вибирає. А в нас із Горбачовим було доволі багато суперечок.

— Суперечки закінчилися тим, що він почав вас «видавлювати».

— Так. Загалом так.

— І як він вас «пішов»?

— Перед засіданням Політбюро він запросив мене до себе і каже: «Зараз на заслужений відпочинок ідуть Демічев, Соломенцев. Напевно, тобі теж пора». Я відповідаю: «Шістдесят три роки — напевно, не похилий вік. Але якщо Політбюро так вважає, що я можу вдіяти?»

— Ви залишаєтеся переконаним противником перебудови?

— Тут немає жодних особистих образ. Нинішня влада теж починає міркувати. Вона йде приблизно таким же шляхом, як ішли ми. Що таке «Єдина Росія»? Правляча партія. Адміністрація президента — це той самий ЦК КПРС. Від номенклатури відхрещувалися, а зараз до неї повертаються.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсантъ-ВЛАСТЬ»