Навідь нетривале тримання під вартою без обгрунтованих підстав порушує права людини

Після затримання чи арешту Конвенція про захист прав і основних свобод людини вимагає «негайного поставлення перед суддею чи іншою службовою особою». Однак хто має компетенцію бути цією особою?

Чи законним буде обмеження волі, якщо рішення прийняте особою, яка має такі повноваження за національним законодавством усупереч конвенції? Євросуд дав свою оцінку цим та іншим питанням у рішенні в справі «Belchev v. Bulgаria» від 8.04.2004, нагадавши, що несвоєчасне приведення національних норм у відповідність до конвенційних гарантій не виправдовує порушень прав людини.

Угоди без права

14.11.96 Антону Белчеву було висунуте звинувачення у підмовленні менеджера одного з болгарських банків до видання зобов’язань за 9-ма кредитними угодами. Того ж дня його було заарештовано, поставлено перед слідчим, який прийняв рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Згодом воно було підтримане районною прокуратурою.

Здійснення правосуддя відкладалося за різних причин, і лише 30.10.98 районний суд м.Пловдива визнав Белчева винним у підбурюванні до незаконних дій щодо видання банківських гарантій. Вирок передбачав шестирічне ув’язнення та утримання від банківських операцій упродовж 9 років.

Апеляція Белчева до Пловдивського регіонального суду мала наслідком скасування рішення нижчого суду. 5.06.2000 справу відправили на повторне розслідування, що триває досі.

Заарештований кілька разів звертався до регіональної та Генеральної прокуратур з проханням про звільнення з-під варти. Однак йому відмовляли, посилаючись на можливість впливу на свідків, що перешкодило б слідству.

Лише 28.03.97 Белчева відпустили під заставу у зв’язку зі станом здоров’я.

Рішення без компетенції

Белчев звернувся до Євросуду, оскаржуючи своє перебування під вартою. Він звертав увагу суддів на порушення §3 ст.5 щодо негайного поставлення «перед суддею чи іншою службовою особою», вказуючи, що ні слідчий, який прийняв рішення щодо тримання, ні прокурор не були такими особами. При цьому заявник виявився добре ознайомленим з прецедентним правом Євросуду. У своєму клопотанні Белчев згадував рішення щодо подібних справ проти Болгарії.

Уряд висловив свої заперечення, вказавши, що, хоча Болгарія і ратифікувала конвенцію 1992 року, національна правова система не була приведена у відповідність із конвенційними гарантіями. Представник уряду поінформував, що відповідні зміни набрали чинності лише 1.01.2000.

Під час аналізу справи судді послалися на попередні справи, в яких давалася оцінка болгарській системі досудового тримання до 2001 року, де зазначалося, що ні слідчі, перед якими поставав заарештований, ні прокурор, який затверджував ордер на тримання, не вважалися «службовими особами, яким закон надає право здійснювати судову владу».

У рішенні вказується, що справа стосується періоду до 2000 року. Як згадувалося в попередніх справах, ні слідчий, ні прокурор не були достатньо не залежними в розуміння §3 ст.5 з огляду на практичну роль, яку вони виконували в обвинуваченні, та їхню потенційну участь у кримінальному процесі як однієї зі сторін.

Таким чином, судді дійшли думки, що гарантію §3 ст.5 конвенції було порушено.

Право на звільнення

Заявник оскаржив також подальші гарантії §3 ст.5 щодо невиправданого та необгрунтованого тримання за гратами. У цій частині Белчев знову посилався на схожі справи, вказуючи, що підстави для триманя під вартою, на які посилалися владні органи, не були достатніми.

Розглядаючи справу щодо вказаних фактів, Суд завважив, що заявника тримали з 14.11.96 по 28.03.97, а отже, період тримання, що розглядається суддями, становить 4 місяці і 14 днів.

Рішення вказує, що «існування обгрунтованої підозри щодо скоєння особою злочину є неодмінною умовою законності тривалого тримання. Але після збігу певного строку існування такої підозри вже не є задовільною умовою». У подібних справах суд має визначити чи інші підстави, на які покладалися судові органи, виправдовуючи позбавлення волі.

Переглядаючи справу, судді встановили, що районна прокуратура не звільняла заарештованого, побоюючись приховування заявником документів та підкупу свідків. Однак, після того як на підкріплення цих тверджень не було запропоновано жодних аргументів, вони набрали чисто декларативного характеру. У зв’язку з цим судді наголосили, що, «коли потреби слідства використовуються… в загальних і абстрактних рисах, вони перестають виправдовувати тривалість арешту» (справа «Clooth v. Belgium», рішення від 12.12.91).

Судді дійшли думки, що болгарські владні органи не надали обгрунтування на виправдання тримання заявника під вартою впродовж 4 місяців і 14 днів.

У рішення вказується, що «Суд не забуває того факту, що більшість справ, стосовно тривалості терміну арешту в яких приймалися рішення, стосувалася довших строків тримання під вартою, на тлі яких термін у 4 місяці й 14 днів може видатися відносно коротким. Проте гарантія §3 ст.5 конвенції не може розглядатися як така, що визначає термін досудового ув’язнення без вказання підстав, якщо він триває не довше, ніж певний мінімальний період. Владні органи мають преконливо виправдати будь-який період, хоч яким би коротким він був». Утім, цього не сталося.

Отже, судді дійшли думки, що держава не дотримала гарантії розумності терміну тримання або звільнення до початку судового розгляду, зазначеної у §3 ст.5 конвенції.

Закон проти конвенційних гарантій

Заявник також вказав на неможливість реалізації ним передбаченого §5 ст.5 конвенції права на компенсацію за порушення гарантій ст.5. Національне законодавство Болгарії передбачає компенсацію в разі, якщо ордер на арешт був скасований «за браком законних підстав».

У рішенні Євросуду зазначається, що такий вираз вочевидь стосується незаконності за національним законодавством. У зазначеній справі досудове тримання заявника відбувалося відповідно до вимог національного права, а процедура у справі триває досі. Таким чином, заявник не мав права на компенсацію згідно з нормами національного законодавства. Отже, Суд встановив порушення §5 ст.5 конвенції.

Заявник вказав також на невиправданість терміну кримінальної процедури всупереч гарантіям §1 ст.6 конвенції. З цього приводу судді зазначили, що справа досі перебуває на стадії попереднього розслідування. Посилаючись на подібні справи, рішення в яких приймалися раніше, Суд встановив порушення §1 ст.6 конвенції.

Компенсація

На думку заявника, компенсація моральної шкоди мала становити 6800 євро. При цьому він зробив детальні подання щодо кожного з конвенційних порушень, наголошуючи на серйозності справи і посилаючись на деякі із прецедентів Суду.

Однак судді, взявши до уваги рішення у справах проти Болгарії, визнали такі претензії надмірними, особливо з огляду на рівень життя у країні. Як наслідок, сума у 2500 євро була визнана гідною компенсацією моральної шкоди. Ще 2000 євро мають покрити заявникові судові витрати.

Валентина Михайлова