Закон і Бізнес


Понад бар’єрами

Парламент формуватиметься за євростандартами, скоригованими на національні особливості


Влада і закон, №18 (1005) 30.04—10.05.2011
2804

Ніхто не хоче вчитися на чужих помилках, воліють — на своїх. Нова влада успадкувала традиції старої: активно триває перекроювання закону про вибори до парламенту. Міністр юстиції Олександр Лавринович, котрий очолює робочу групу з розробки відповідного закону, пообіцяв, що його внесуть до парламенту до початку літа. Але сьогодні вже зрозуміло, що нинішня влада робить ставку на повернення «кучмівської» системи виборів.


З урахуванням європобажань

Як повідомляв раніше «ЗіБ», прохідний бар’єр на виборах до парламенту підвищується до 5%, що, безумовно, відразу ж ставить хрест на надіях дрібних партій побачити своїх представників у сесійному залі. Голосування вдома залишається. Забороняються дострокове голосування і відмова балотуватися після того, як будуть надруковані бюлетені.
Передбачається, що результати виборів установлюватимуть двояко: «мажоритарників» порахують окружні виборчі комісії, партійців — ЦВК. Розмір заставної суми для «одноосібників» — 12 мінімальних зарплат. Олігархи (великі і не дуже), які надихнулися можливістю легкої «здобичі» мандата в окрузі, таку суму як статтю витрат до уваги навіть не беруть.
На відміну від торішніх виборів до місцевих органів влади, з’явиться і самовисування, що якоюсь мірою перегукується з рішенням конференції ОБСЄ від 29 червня 1990 року. Тоді європейці дійшли єдиної думки, що держави повинні поважати право громадян добиватися політичних і державних посад не тільки як представники політичних партій, а й в особистому порядку. І на цей євростандарт українська влада не може не орієнтуватися.
Дискусія розгорілася навколо заборони в бюлетені для голосування графи «проти всіх». Депутат-опозиціонер Леся Оробець уважає, що «влада таким чином рубає гілку, на якій сидить», адже «не є таємницею, що відповідно до виборчого закону ці голоси зрештою розподіляються пропорційно між партіями, яким удалося подолати бар’єр». Багато політиків висловлюються менш радикально: таким чином влада виключає «протестне голосування» виборців. Мабуть, щоб не зменшувати процентну вагу прогнозованої перемоги.

Стимулювання відповідальності

У багатьох європейських демократіях, наприклад у Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції та Швеції, голосування «проти всіх» законодавчо не передбачено. Так само, як і в Австралії, Туреччині та Японії. В Іспанії так можна висловитися тільки на місцевих виборах. У США штати мають право вводити голосування «проти всіх», проте скористалися ним лише деякі, наприклад Невада.
У доповіді про виборчі системи і виборчу адміністрацію в Європі, прийнятій на 67-ій пленарній сесії Венеціанської комісії Парламентської асамблеї Ради Європи, є §142. Можливість голосувати «проти всіх» називається там по¬літкоректно «негативним голосуванням», а можливість поставити галочку в графі «проти всіх» — «незвичайною для сталих за¬хідноєвропейських демо¬кратій». Цитата звідти ж — «система негативного голосування походить від комуністичної традиції незмагальних виборів. Вона дає виборцям можливість ви¬словити своє незадоволення кандидатами і партіями (блоками), включеними в бюлетень». Це, вважають експерти-«венеціанці», «може призвести до обтяжливих наслідків». «Можливість голосувати «ні за кого» посилює політичну і партійну апатію населення, тому «громадян слід стимулювати голосувати за кандидата або партію, яким віддають перевагу, і тим самим брати на себе відповідальність за діяльність депутатів».
Звичайно, з «венеціанцями» можна і посперечатися, адже вони, в Європі, не знають наших пострадянських особливостей. Наприклад, таких: протест¬ний елемент від зникнення графи «проти всіх» нікуди не дівається, а іноді, позбавлений «своєї графи», поводиться досить радикально. В Україні, як, власне, в Німеччині або Польщі, чисельність людей, котрі не ходять голосувати чи псують бюлетені, досить стабільна. І на чергових парламентських виборах їх кількість теж буде чималою, але в історичні цифри результатів голосування потрапить тільки частина.
Хто виграє від того, що бюлетені виявляться зіпсованими, або від того, що виборець піде в кіно, а не до урн? На думку європейців — партійне будівництво, на думку українців — нинішня влада.

Блоки — біля розбитого порога

Спірним є і момент «зникнення блоків». Кому це вигідно — зрозуміло. Проте в своєму посланні Україн¬ському народу глава держави зазначив, що разом із уведенням на виборах до Верховної Ради змішаної системи не виключається і (!) формування блоків. Як альтернатива — встановлення диференційованого прохідного бар’єра для партій і блоків. Можливо, «варіант Лавриновича» деяким чином буде підкоригований законодавцями — і зрештою блоки все ж таки залишать…
Ще одна цитата з того ж послання: «…При цьому обов’язковою вимогою до партійних списків має бути їх викритість, і ця вимога повинна зберегтися в разі повернення до змішаної виборчої системи». Чи дійсно списки стануть відкритими — вирішуватиме Верховна Рада.
Ну і, нарешті, головний елемент спору: величина бар’єра. Тут нас знову «відкидає» років на 6—7 назад, коли із цього приводу точилися гарячі дискусії. А можливо, і ще далі, коли на зорі української незалежності демократичні кола вважали «партизацію» су¬спільства великим благом. Вони ж не думали, що станеться така трансформація суспільства — партії перетворяться на таке собі «ТОВ» із добування або коштів (варіант — чиновницьких крісел), або депутатських «корочок».

Ідеологічний провал

Повернення до змішаної системи чи (у перспективі) взагалі до «мажоритарки» означає повний провал надій «нью-демократів» на диференціацію суспільних поглядів, на зростання і силу партій, котрі проповідують ту чи іншу ідеологію. Навіть у страшному сні їм не привиділося б тоді, що повернеться «купівля» округів нескінченними обіцянками заасфальтувати дороги, провести газ (світло, тепло) тощо або передвиборні «продпайки».
Проте потрібно визнати: «партизація» суспільства дійсно не вдалася. Насамперед через те, що зберігся старий принцип партбудівництва — «під лідера». А харизматичних осіб у країні можна на пальцях перелічити. Ось і маємо: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Демократи прокладали дорогу багатопартійності, а сильними, згуртованими, по-справжньому «бойовими загонами» виявились тільки ті структури, де були лідер і стабільні фінанси. Ідеологія тут ні до чого!
Зрозуміло, ті, хто сильний (та ще й при владі), не хочуть створювати зайвих конкурентів, аби не посилювати тих, хто, як кажуть, на рівні соціологічної погрішності. Чого від цього буде більше — користі чи шкоди, сказати складно. Ситуація, коли кожний отаман на своєму хуторі формує загальноукраїнську партію, безумовно, комічна. Але якщо і далі «глушити» партії високим прохідним бар’єром, то на політичному Олімпі їх залишиться лише дві — три — і тоді вже точно ніхто до них не підступиться.
Що й казати, дискусії навколо нового закону про вибори могли б бути неабиякими… Але чи в такому стані нині парламент, щоб грунтовно його підправити? І чи в тому стані су¬спільство, аби досить об’¬єктивно і прискіпливо розглянути новий план обрання Верховної Ради, котра втрачає з кожним днем не тільки владні повноваження, а й політичне значення в суспільстві?
Відповіді на це питання шукатимуть у Києві. А ось Європа, як завжди, «тестуватиме» наше законодавство. Чи прислухається відомство О.Лавриновича до «внутрішнього» і європейського голосу — теж питання...

Вадим ВЛАДИМИРОВ