Спір безкінечного розгляду

Заявник може без особливих труднощів добитись скасування рішення в цивільній справі

Практичний досвід показує, що зловживання процесуальними правами є актуальною проб¬лемою цивільного судочинства. Прагнучи досягти бажаного результату чи затягти розгляд справи, окремі учасники судового процесу використовують свої права всупереч їх призначенню, що не тільки зачіпає інтереси опонентів, а й посягає на інтереси суспільства в цілому, оскільки це робиться «на зло» державі в особі суду, змушеного таким чином непродуктивно витрачати часові, інтел
ектуальні, матеріальні ресурси задля подолання спротиву здійсненню правосуддя.

Відпрацьований механізм

Останніми роками це негативне явище набуло масового характеру і, по суті, стало певною ознакою діяльності чималого кола «фахівців» у галузі права. У цьому не важко пересвідчитись. Зверніться лишень до будь-якої пошукової системи Інтернету із запитом на кшталт: «як затягнути судовий процес». Одержите безліч «цінних» порад, до¬кладних інструкцій і навіть пропозицій юридичних компаній про допомогу в затягуванні розгляду справи «на законних підставах».
Утім, більшість суддів на власному досвіді переконалися, що недосконалість чинного законодавства дозволяє недобросовісним учасникам процесу місяцями, а то й роками блокувати розгляд цивільних справ шляхом заявлення численних необгрунтованих від¬водів і клопотань, неявки в судове засідання, подання зустрічних позовів тощо. І якщо раніше переважно йшлося про від¬сутність дієвих механізмів забезпечення явки до суду відповідачів, то сьогодні позивачі опанували дуже простий і надзвичайно «ефективний» спосіб скасування судового рішення, яке їх не влаштовує з тих чи інших підстав.
Для того щоб рішення, яким відмовлено в задоволенні заявлених вимог, було скасоване, позивачу достатньо оскаржити його, а потім подати до апеляційного суду заяву про залишення позову без розгляду. Таким чином, рішення (хоч воно тричі правильне і справедливе) відповідно до ст.310 Цивільного процесуального кодексу підлягає безумовному скасуванню, а заява — залишенню без розгляду, що відкриває позивачу шлях до повторного звернення до суду з тими ж вимогами і сподіваннями на те, що наступний суддя матиме іншу точку зору щодо їх переконливості. А може, виявиться більш поступливим…
Інакше, чим можна пояснити прагнення позивача закрити справу чи залишити заяву без розгляду після оскарження рішення, яким відмовлено в задоволенні його вимог. Який сенс особі, котра програла спір, відмовлятись від нього або залишати його без розгляду? Думається, що питання риторичне і певною мірою відповідь на нього пролунала.
Хоч би там як, але факт залишається фактом: закон, по суті, дає змогу позивачу за власним бажанням обирати склад суду, який буде вирішувати його справу. Такої можливості він не позбавлений і на стадії касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій (ст.340 ЦПК), ко¬ли його не влаштовують рішення суду першої ін¬станції та ухвала апеляційного суду, який залишив рішення без змін, або коли ухвалене на його користь рішення скасовується судом другої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Ну хіба є здоровий глузд чи бодай якась логіка в тому, щоб ухвалене іменем держави законне й обгрунтоване рішення скасовувалося за бажанням невдоволеного позивача? Дехто може заперечити, мовляв, наведені положення закону грунтуються на принципі диспозитивності, одним з елементів якого якраз і є право особи, котра бере участь у справі, на власний розсуд розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору. Так, дійсно, відмова від позову чи залишення заяви без розгляду — непорушне право позивача. Утім, зауважимо, що жодне право не може бути безмежним.
Таким же непорушним є постулат теорії права про те, що здійснення індивідом своїх прав і свобод не повинне порушувати прав і свобод інших осіб. У даному випадку йдеться, зокрема, про право на вирішення справи впродовж розумного строку, право на судове рішення (ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), адже в разі його скасування за клопотанням позивача про залишення заяви без розгляду відповідач залишається у стані правової невизначеності, що суттєво обмежує його інтереси і зводить нанівець мету судового процесу — правильне і швидке вирішення справи.
Це не говорячи про окремі факти відвертого шантажу суддів з боку представників позивачів, які цинічно заявляють, що в разі відмови в задоволенні позову рішення буде скасоване із залишенням заяви без розгляду, і, як не прикро, ніхто й ніщо не зможе цьому завадити.

Навмисні провокації

Не виключена й інша ситуація. Судді знають, що в кожному районі, місті знайдеться чимало «доброзичливців», готових на будь-що, аби зганьбити гарну репутацію тої чи іншої обителі Феміди. Часом така діяль¬ність набуває хворобливих проявів, для яких процесуальним законодавством створене благодатне підгрунтя. Уявімо, що злий геній такого діяча породить десятки чи сотні абсолютно необгрунтованих позовів, у задоволенні яких, безумовно, буде від¬мовлено. Після цього, як уже зазначалось, залишається оскаржити рішення, а потім відмовитися від позову, і ті самі десятки й сотні рішень будуть скасовані. І це вже не диверсія, це «процесуальний тероризм».
Тож усіляким інсинуаціям довкола принципу диспозитивності в аспекті не¬обмеженого використання сторонами своїх процесуальних прав має бути протиставлено принципи добросовісності, розумності, процесуальної економії.
Відповідно до ст.29 Загальної декларації прав людини 1948 р. здійснення людиною своїх прав і свобод може бути обмежене законом з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному су¬спіль¬стві. Правила щодо меж використання наданого права передбачені приписами стст.23, 68 Конституції. Тому й цивільний процесуальний закон має містити надійні заслони від зловживань з боку окремих осіб, які беруть участь у справі.
Проте запровадження якихось санкцій за зловживання процесуальними правами викликає певні застереження. Оскільки межа між добросовісним використанням процесуальних прав і зловживанням ними доволі тонка, розширення в цьому напрямку дискреційних повноважень суду може потягти за собою необгрунтоване застосування таких санкцій, що не ви¬ключає ймовірності зловживання ними.
Разом з тим ідеї створення універсальних механізмів протидії процесуальним диверсіям теж здаються химерними, зважаючи на розмаїття форм зловживання процесуальними правами. Відтак феномен зловживання правом у цивільному судочинстві (втім, як і в інших його видах) вимагає подальшого грунтовного дослідження з метою виключення чи принаймні мінімізації його проявів у правозастосовній діяльності.

В очікуванні змін

Для вирішення даної проблеми слід обмежити права позивача на відмову від позову чи залишення заяви без розгляду рамками провадження справи в суді першої інстанції. Для цього необхідно внести відповідні зміни до ч.2 ст.31 ЦПК. Зауважимо, що, оновлюючи редакцію цієї норми законом №2543-VІ від 7.07.2010, законодавець уже пішов шляхом обмеження права сторін щодо розпорядження предметом спору. Тепер позивач має право змінити підставу або предмет позову, а відповідач — пред’явити зустрічний позов не протягом усьо¬го часу розгляду справи, як це було раніше, а тільки до початку розгляду справи по суті.
Така новела, безумовно, заслуговує на схвальні відгуки як така, що сприяє оперативності правосуддя й унеможливлює певні види процесуальних диверсій. Виходячи з цього, пропозиція щодо обмеження права позивача на відмову від позову чи залишення за¬яви без розгляду цілком вписується в законодавчу логі¬ку модернізації цивільного процесу.
При цьому слід замислитись над доцільністю надання позивачу права на залишення заяви без розгляду в принципі. Здавалося б, така процесуальна дія, якою завершується роз¬гляд справи, нікому не шкодить, проте, з одного боку, вона дозволяє позивачу безкінечно звертатися до суду з одними й тими ж вимогами, тримаючи в напруженні відповідача, а з другого — дає можливість чекати, доки автоматизована система документо¬обігу не розподілить справу «потрібному» судді.
Бачаться два варіанти законодавчого вирішення даної проблеми. По-перше, можна зовсім відмовитися від можливості залишення заяви без розгляду за ініціативою позивача, і це, на наш погляд, було би більш ви¬правданим, а по-друге — створити такі умови, за яких повторне звернення до суду з тими ж вимогами буде економічно невиправданим. Вибір за законодавцем. Нам же залишається спо¬діватися, що висловлені з цього приводу міркування не залишаться поза увагою вищого керівництва судової влади, здатного донести дану проблему до розу¬міння творців закону.

Юрій МІРОШНИЧЕНКО, суддя Іллічівського районного суду
м.Маріуполя Донецької області