Страсбурзькі претензії

Справи відправляють на додаткове розслідування, хоча могли б постановляти вироки

Замість того щоб просто зважити факти і винести рішення в кримінальній справі, судді дуже часто повертають матеріали прокурору, аби той провів «роботу над помилками». Складається враження, що таким чином законники допомагають слідчим органам. Якщо ж у третій гілці влади відмовляться від такої практики, це змусить прокуратуру працювати ефективніше і прискорить розгляд справ.

Правосуддя по колу

Керівник секретаріату урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Назар Кульчицький розповів пресі про основні проблеми, через які наша держава порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.
Останнім часом багато розмов ведеться про невиконання рішень вітчизняних судів. Після того як Страсбург прийняв пілотне рішення і вказав на необхідність термінового ви¬правлення ситуації, процес законодавчих змін рушив з місця, а до парламенту було подано проект закону «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» (№7562). Але, звичайно ж, це не єдина проблема, на котру регулярно вказують в Європі.
Як розповів Н.Кульчицький, скарги на тривалість судового провадження становлять 20% від усіх звернень українців до Європейського суду.
У кримінальному провадженні основна причина тривалого розгляду — не¬одноразове направлення справ на додаткове роз¬слідування. При цьому бувають випадки, коли справу повертають прокурору «на доопрацювання» по п’ять разів. У свою чергу слідчі органи дуже часто не звертають уваги на приписи, які їм видаються, і не вчиняють належних дій. Не допомагає, навіть коли на це прямо вказує суд.
Виникає цілком логічне запитання: чому служителі Феміди мають указувати на помилки і фактично виконувати чужу роботу? «Органи слідства провели досудове слідство, зібрали всю доказову базу, яку могли, або вирішили, що її вже достатньо для висунення обвинувачення. І тому не зрозуміло, чому суд, котрий повинен просто зважити всі докази, надані сторонами, і прийняти рішення, виступає на боці обвинувачення і вживає додаткових заходів, аби довести вину особи», — за¬значив Н.Кульчицький, додавши що ніякі акти не зобов’язують законників відправляти справи на додаткове розслідування.
Прийняття рішень з першої спроби не тільки скоротило б строки розгляду справ, а й дисциплінувало  органи слідства, які знали б, що в них не буде шансів на виправлення помилок.
Ще одна проблема, через яку затягується роз¬гляд справ, — проведення судових експертиз, котрі можуть тривати роками. Також труднощі полягають у надмірному навантаженні на суддів. Наприклад, скарг «дітей війни» на не¬отримання соцвиплат уже зібралося на 2 роки роз¬гляду.
Без покращення умов роботи в судах, тільки внесенням змін до судової практики і законодавства змінити ситуацію неможливо, переконаний керівник секретаріату урядового уповноваженого. «Якщо держава не хоче, щоб Європейський суд виніс пілотне рішення із цієї проблеми і вказав конкретнaі строки її розв’язання, то владі треба взятися за неї самостійно», — наголосив він.

Катування як норма?

Для пострадянського простору актуальною залишається тема застосування тортур силовиками. Комітет проти тортур і Європейський суд наголошували, що на сьогодні докорінно змінити стан справ удалося тільки Грузії, а ось в Україні ситуація залишається дуже складною.
Як розповів Н.Кульчицький, конвенція, крім того, що гарантує право захисту особи від жорстокого поводження, також зобов’язує державу здійснювати ефективне розслідування у разі скарг на таке пово¬дження. «У нас же дуже велика кількість справ, у яких констатовано відсутність ефективних засобів захисту і непроведення ефективного розслідування національними органами», — констатував керівник секретаріату урядового уповноваженого.
На практиці розгляд Страсбургом справ про катування виглядає так. Спершу особа скаржиться до національних судових органів на те, що вона за¬знала жорстокого пово¬дження, наприклад у райвідділі міліції. Проводиться розслідування на національному рівні, але особа залишається не задоволена його результатом і звертається до Європейського суду. Обов’язок доведення в таких справах покладається на державу, адже людина перебувала під її контролем і об’єктивно позбавлена можливості надавати якісь докази.
Під час розгляду таких звернень Страсбург не бачить підстав для того, аби дійти висновку, що катування мало місце. Натомість Європейський суд зазначає, що національні органи не провели своєчасного, повного й ефективного розслідування скарги.
«Дуже часто скарги на катування розслідуються зі значним запізненням. У низці справ особи скаржилися на побиття працівниками правоохоронних органів, а експертиза проводилася через 2—3 місяці, а то й пізніше. Об’єктивно жодних матеріальних доказів катувань уже бути не могло», — розповів Н.Кульчицький. Крім цього, за його словами, в 90% випадків правоохоронці обмежуються збором показань осіб, яких звинувачують у катуваннях. Водночас не опитують осіб, котрі були зі скарж¬ником в одній камері, перебували у відділку чи можуть мати якусь інформацію щодо знущань над громадянином.

Захист... для силовиків

Керівник секретаріату урядового уповноваженого розповів про випадок, коли від правоохоронців особу доставили до відділення швидкої допомоги, лікарі констатували тілесні ¬ушкодження й поінформували про це органи прокуратури. Однак там проігнорували висновки лікарів і провели через 3 місяці свою експертизу, яку й узяли за основу постанови про відмову в порушенні кри¬мінальної справи.
Також досить поширеною є практика, коли правоохоронці визнають, що особа отримала тілесні ушкодження, проте вони належать до легких, а тому силовики просять звертатись у порядку приватного обвинувачення. «Це є недопустимим. Адже мова йде не про бійку двох осіб на вулиці. Особа стверджує, що вона зазнала тілесних ушкоджень від представників правоохоронних органів, а тому держава зобов’язана проаналізувати, як це відбулося», — наголосив Н.Кульчицький.
Часто правоохоронці запевняють, що людина впала і таким чином одержала травми. Коли така справа доходить до Європейського суду, то в більшості випадків неможливо ідентифікувати, що насправді сталось, адже наші правоохоронці, як правило, детально не аналізують ситуацію. І через це Європейський суд приймає рішення, спираючись на обгрунтованість і логічність версії заявника.
Найяскравіший приклад реагування в нашій країні на факти катування — розглянута Страсбургом справа «Давиденко проти України». Особи, які відбували покарання, стверджували, що вони зазнали знущань з боку представників підроз¬ділів Департаменту з питань виконання покарань, котрі під час проведення антитерористичних навчань від¬пра¬цьовували на них програму, зокрема прийоми рукопашного бою. Європейський суд дійшов висновку, що жорстоке поводження було, і вказав на відсутність ефективного розслідування.
«Під час цих навчань був присутній прокурор з нагляду за дотриманням законності в місцях відбування покарань. Після їх завершення він проходив по камерах і запитував в’язнів, чи є в них скарги. У подальшому скарги цих осіб на жорстоке поводження поверталися цьому ж прокурору, який був безпосереднім учасником подій», — зазначив Н.Кульчицький. За його словами, досить поширеною є практика, коли скарги на певну особу передаються тій самій особі.

Тримати не можна відпустити

Окрім катувань Європейський суд указав на проблему неаргументованого тримання громадян під вартою. Якщо при першому рішенні про вжиття запо¬біжного заходу ще аналізуються підстави для його обрання, то в подальшому на них практично не звертають уваги. Але ж причини для вжиття запобіжних заходів можуть зменшуватись або зникати, наголосив Н.Кульчицький.
Коли слідчі органи вперше просять дозволу на тримання особи під вартою, то вказують на необхідність  проведення певних слідчих дій і пояснюють, що особа може знищити докази або вплинути на свідків. Якщо ж слідчі органи просять  продовжити строк тримання під вартою, то, за практикою Європейського суду, мають прозвітувати, що зробили за цей період і чому не встигли всього зробити. Суд, у свою чергу, має проаналізувати дану інформацію, але, як правило, законники цього не роблять і просто пишуть: «Підстав для зміни запобіж¬ного заходу немає». «Саме це формулювання свідчить про їхній підхід. Не повинні з’явитись якісь нові підстави для звільнення особи, натомість треба довести, що ще й досі існують підстави для того, аби тримати особу під вартою», — за¬значив Н.Кульчицький.
Він також зазначив: судді активно обговорюють цю проблему і скаржаться на те, що слідчі приносять необгрунтовані подання, а вони змушені їх задовольняти. Водночас у деяких обителях Феміди вже почали відмовляти органам слідства в необгрунтованому триманні підозрюваних під вартою.
«На мою думку, тільки суди можуть примусити правоохоронні органи зважено підходити до того, з яким поданням звернутися до суду». Але важливо, щоб ця позиція була єдиною та її висловили Верховний і Вищий спеціалізований суди. Жоден суддя не піде всупереч позиції, яку не лише декларують, а й демонструють ВС і ВЦКС», — наголосив Н.Кульчицький.
Таким чином, якщо суди перестануть бути союзниками слідчих органів і рідше відправлятимуть справи на додаткове роз¬слідування та не задовольнятимуть безпідставних подань про обрання громадянам запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, силовики будуть змушені покращувати свою роботу. Щоправда, починати протистояння з прокуратурою — справа дуже ризикована.

Олексій ПИСАРЕВ