Закон і Бізнес


Розбіжності в конкурсному процесі

Через двозначність законодавчих норм судам важко дотримуватися єдності правових позицій


№17 (1107) 28.04—04.05.2013
Андрій ПОТЬОМКІН
4414

У жодній країні світу немає стовідсоткової бездоганності рішень судів першої інстанції. Виправляти помилки покликані суди вищого рівня, що забезпечує впевненість громадян у справедливості та законності вирішення спору. Водночас вищим судовим органам, і навіть Верховному Суду, не завжди вдається узгодити свою діяльність. Зокрема, щодо захисту прав учасників відносин у сфері господарювання від протиправних посягань.


Статистика: ліквідація через кредит

Головна причина розбіжностей у правозастосуванні, як правило, полягає в тому, що чинне законодавство не відповідає вимогам чіткості, ясності й недвозначності правових приписів, без чого неможливо забезпечити однакове застосування норм права. Як наслідок, положення правових актів не виключають необмеженості трактування, що неминуче призводить до відступлення від принципу законності.

В окремих випадках суб’єктам правовідносин узагалі не вдається відокремити правомірну поведінку від протиправної, зрозуміти й передбачити юридичні наслідки своєї поведінки та застосування приписів. Як вбачається з діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції, у нашій державі постійно виникають конфлікти норм, що свідчить про недоліки правового порядку.

Особливої гостроти ці питання набувають у справах про банкрутство, в яких банківські установи задіяні в якості кредиторів. Адже ефективний судовий захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників кредитних правовідносин був і залишається одним з найважливіших чинників підтримання стабільності економіки країни в цілому.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, протягом 2007—2011 років відбулося знач­не зростання кількості справ про банкрутство суб’єктів господарювання, в яких банківські установи виступали кредиторами. Якщо у 2007 році таких справ було 152, то у 2011-му їх кількість збільшилася в 5 разів і досягла 766.

Крім цього, стрімко зросла кількість справ про банкрутство, ініційованих боржниками, що мали кредитну заборгованість перед банками. Так, у 2011 році порівняно з 2007-им їх кількість збільшилася майже в 50 разів.

Якщо банки, ініціюючи банкрутство боржника, ставили за мету будь-що повернути кошти, то суб’єкти гос­подарювання, ініціюючи власне банкрутство, намагалися за допомогою такої процедури відновити свою платоспроможність або ухилитися від виконання зобов’язань перед кредиторами шляхом ліквідації.

Також внаслідок розгляду в 2007 ро­ці 152 справ про банкрутство за участю банків було ліквідовано 137 суб’єктів господарювання, у 2011-му після розгляду 766 таких справ ліквідовано вже 561 юридичну особу.

Звертає на себе увагу стрімке зростання справ про банкрутство фізичних осіб — підприємців, у яких банки виступають кредиторами. Кількість таких справ у 2011 році порівняно з 2007-м збільшилась у 30 разів.

Справи про банкрутство фізичних осіб — підприємців потребували від господарських судів особливої уваги, оскільки такі боржники брали зобов’язання перед банками як фізичні особи — учасники цивільних правовідносин, а не як суб’єкти підприємницької діяльності. Тому суди в таких випадках відмежовували особисті зобов’язання від підприємницьких. Проте робити це вкрай складно через недосконалість відповідного законодавства.

Відмінності касаційного рівня

Право на оскарження

Аналіз практики вирішення справ про банкрутство виявляє, що господарські суди, розглядаючи, по суті, одне й те саме питання, інколи роблять протилежні висновки стосовно застосування приписів ст.91 Господарського процесуального кодексу. Йдеться про право на апеляційне оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, не набула статусу кредитора боржника, не є стороною у справі про банкрутство, а оскаржуване нею рішення про визнання боржника банкрутом не стосується його прав та обов’язків.

Так, Вищий господарський суд дійшов висновку, що, оскільки банк:

• не брав участі у справі;

• на момент прийняття оскаржуваного рішення суду першої інстанції не набув статусу кредитора боржника;

• не є стороною у справі про банкрутство;

• оскаржив рішення про визнання боржника банкрутом, яке не стосується його прав та обов’язків, —

він не має права на апеляційне оскарження відповідно до положень ст.91 ГПК (див. постанову ВГС від 22.12.2010 №Б-39/62-10).

Дещо іншої правової позиції касаційний суд дотримувався при прийнятті постанови у справі №Б-50/32-10. За схожих обставин спору він скасував ухвалу апеляційного суду, зазначивши, що останній мав підстави для прийняття апеляційної скарги до розгляду, оскільки встановлення фактичних обставин стосовно наявності чи відсутності кредиторських вимог банку до боржника слід було здійснити у відкритому засіданні та прийняти рішення відповідно до норм чинного законодавства (див. постанову ВГС від 24.11.2010).

Оцінка правомірності провадження

Також виникають проблеми із застосуванням приписів ч.2 ст.101 ГПК під час вирішення питання щодо повноважень апеляційного суду давати оцінку підставам та правомірності порушення провадження у справі про банкрутство в разі, якщо в апеляційному порядку оскаржується лише ухвала з окремих процедурних питань (наприклад про припинення повноважень арбітражного керуючого або про звільнення активів боржника з податкової застави), а не постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, ухвала за результатами підготовчого засідання.

Так, у справі №Б24/333-08 ВГС дійшов висновку, що в разі, якщо факт правомірності порушення справи про банкрутство не спростований у встановленому законом порядку, а оскаржується тільки ухвала суду першої інстанції про звільнення активів боржника з податкової застави, то обставини, які стосуються обгрунтованості порушення провадження у справі та визнання боржника банкрутом, не можуть бути предметом розгляду суду апеляційної інстанції при перегляді ухвали про звільнення активів боржника з податкової застави (див. постанову ВГС від 17.03.2010).

Проте у справі №Б15/311-08 ВГС зазначив, що, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції про припинення повноважень арбітражного керуючого та призначення іншого, суд апеляційної інстанції не скористався повноваженнями, визначеними ч.2 ст.101 ГПК. Тобто не дав жодної оцінки підставам та правомірності порушення провадження у справі про банкрутство. Хоча здійснення перегляду по суті рішення суду першої інстанції в цій справі (з моменту порушення провадження) відбулося вперше. Адже до перегляду оскаржуваної ухвали жодне з прийнятих у справі рішень ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не переглядалося (постанова ВГС від 18.05.2011).

Розмір заборгованості

Також проблемним виявилося застосування приписів ст.7 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо з’ясування наявності та розміру безспірної заборгованості. Так, у справі №7/143-09 касаційний суд дійшов висновку, що відсутність виконавчих чи розрахункових документів, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника, не є підставою для припинення провадження у справі. Адже із заявою про порушення справи про банкрутство звернувся сам боржник, що свідчить про визнання ним боргу. Відповідно, подання доказів його неплатоспроможності на момент звернення до господарського суду не вимагається (постанова ВГС від 20.04.2011 №7/143-09). Аналогічні висновки містяться і в постанові ВС від 27.10.2009 №5/65-09.

Натомість в іншій справі ВГС дійшов висновку, що місцевий господарський суд, констатуючи наявність у боржника грошових зобов’язань, не виявив ознак саме неплатоспроможності останнього, оскільки, на порушення приписів стст.38, 43 ГПК, не витребував у боржника чи в кредиторів виконавчих або розрахункових документів, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника (постанова ВГС від 8.06.2010 №6/220-09).

Верховний Суд з часом змінив свою позицію, викладену у справі №5/65-09 і у постанові від  26.12.2011 №16/87/09-21/134/09 наголосив на необхідності надання боржником доказів неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності при зверненні до суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Ймовірно, змінити свою думку ВС змусило те, що, як вбачається з аналізу судової практики останніх років, ініціювання справ про банкрутство за відсутності доказів неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності боржників стало носити масовий характер і поєднуватися з великою кількістю зловживань з боку недобросовісних боржників. Судова практика свідчить, що механізм банкрутства став відверто використовуватися недобросовісними боржниками для безперешкодного звільнення майна від обтяження та його подальшої реалізації за заниженою вартістю пов’язаним особам з метою ухилення від сплати, в першу чергу, кредитних зобов’язань.

Недійсність правочинів

Господарські суди, вирішуючи спори у справах про банкрутство, доходять висновку, що вимоги осіб, стосовно яких порушено провадження, про визнання недійсними правочинів, укладених ними до порушення справи про банкрутство, підлягають розгляду:

• у межах справи про банкрутство (постанова ВГС від 2.11.2011 №5020-870/2011);

• у порядку позовного провадження (постанови ВГС від 10.11.2011 №5020-871/2011, від 27.10.2011 №5020-831/2011, від 22.11.2011 №5020-684/2011).

При цьому перша правова позиція грунтується на тому, що, хоча вимоги про визнання недійсними правочинів і заявлені з підстав, передбачених цивільним законодавством, вони безпосередньо пов’язані зі здійсненням провадження у справі про банкрутство. Адже ці правочини оскаржуються з метою повернення відчуженого за ними майна до ліквідаційної маси.

Вимоги до поручителя

Складною у застосуванні виявилась ст.1 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» стосовно права банку заявляти вимоги до майнового поручителя, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Так, у справі №Б-50/245-07 (24/110-б, Б11/367-07)касаційний суд дійшов висновку, що заявлені вимоги банку до майнового поручителя є майновими. Оскільки відносини застави є не грошовим зобов’язанням, а способом забезпечення належного виконання такого зобов’язання. Тому вимоги банку не є грошовими в розумінні приписів закону «Про заставу» (постанова ВГС від 30.06.2011). Аналогічна позиція міститься в постанові ВГС від 26.05.2010 №Б29/122-09-10.

Іншої позиції касаційний суд дотримувався у справі №42/6б, визнавши заявлені вимоги банку до майнового поручителя грошовими. Такий висновок пояснювався тим, що поручитель та основний боржник, зобов’язання якого перед кредитором забезпечені іпотекою майна, яке належить на праві власності поручителю, відповідають перед кредитором солідарно.

Відповідно до ст.543 Цивільного кодексу в разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Отже, сутність солідарного обов’язку полягає в тому, що у випадку невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого, зокрема, іпотекою майна третьої особи, кредитор має право вимагати виконання зобов’язання одночасно від боржника та майнового поручителя. При цьому норми закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не обмежують права кредитора на звернення з грошовими вимогами до майнового поручителя у випадку, якщо основний боржник не розрахувався. Це право, а відповідно, і зобов’язання майнового поручителя — боржника перед банком передбачені умовами кредитного договору та договору іпотеки (постанова ВГС від 12.10.2011 №42/6б).

Видається більш обгрунтованою позиція ВГС, яка викладена в постанові від 8.06.2011 №55/249-10: оскільки майновий поручитель не отримував від банку коштів у кредит, не має зобов’язань повернути їх та сплатити відсотки, а забезпечує виконання грошового зобов’язання позичальника, то несе відповідальність перед фінустановою в разі невиконання позичальником умов кредитного договору тільки власним майном, переданим в іпотеку (заставу), виключно в межах вартості предмета іпотеки (застави), а не в сумі коштів, наданих банком позичальнику з урахуванням процентів, нарахованих за користування кредитом.

Тобто вимоги банку до майнового поручителя є майновими.

Поточні кредитори

Неоднаково застосовуються судами приписи ст.51 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» стосовно визнання кредитора поточним у справі про банкрутство. Так, у справі №7/2-09 касаційний суд дійшов висновку, що у справі про банкрутство, провадження в якій здійснюється за ст.51 закону, немає поточних кредиторів, оскільки відсутні процедури розпорядження майном та санації, а після визнання боржника, який ліквідується, банкрутом, у нього не може виникати нових зобов’язань унаслідок дії ст.23 закону (постанова ВГС від 25.01.2011).

Натомість в іншій справі, в якій місцевим господарським судом було порушено провадження на підставі ст.51 закону за заявою боржника про визнання його банкрутом, управління Пенсійного фонду було визнано поточним кредитором боржника. Відповідна ухвала місцевого суду була залишена судами вищих інстанцій без змін (постанова ВГС від 29.06.2011 №01/775).

Труднощі найвищого суду

Момент відліку

Аналіз практики Верховного Суду виявив складні питання, що виникають при застосуванні приписів ч.3 ст.6 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», згідно з якими справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менш ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати та якщо ці вимоги не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо іншого не передбачено цим законом.

Згідно з абз.1 п.31 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про банкрутство» від 18.12.2009 №15 часом, з якого має обчислюватися мінімальний тримісячний строк прострочення зобов’язання, є момент, з настанням якого це зобов’язання мало бути виконано боржником згідно з приписами закону або договору. В абз.2 п.31 постанови Пленуму ВС зазначається, що строк виконання цивільних зобов’язань взагалі та грошових зокрема визначається за правилами, встановленими ст.530 ЦК.

Абзацом 1 ч.1 цієї статті передбачено: «Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін)». Отже, 3-місячний строк, встановлений ч.3 ст.6 закону слід починати відраховувати з моменту, визначеного в договорі, за умови, що останнім такий строк установлювався.

Аналогічної думки дотримувався й ВГС, наприклад у постанові від 10.11.2011 №Б18/168-10.

Іншу правову позицію ВС обрав у постанові від 26.12.2011, якою залишив у силі постанову ВГС від 8.06.2011 №16/87/09-21/134/09, згідно з якою порушення справи про банкрутство можливе лише після відкриття виконавчого провадження органами державної виконавчої служби. Відповідно, і встановлений законом 3-місячний строк починає свій відлік після пред’явлення виконавчих документів до виконання та відкриття виконавчого провадження.

Дія мораторію

Як вбачається зі змісту постанови ВГС від 21.02.2012 №5/34-09, суд касаційної інстанції залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою задоволено позов про стягнення пені та штрафу за неналежне виконання договору про транспортування природного газу для потреб населення, укладеного після порушення місцевим господарським судом провадження у справі про банкрутство та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника відповідно до ст.12 закону. При цьому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що вимоги стосовно стягнення пені та штрафу виникли після порушення провадження і введення мораторію, а тому вимоги позивача є поточними і внаслідок положень закону мораторій на них не поширюється. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що мораторій на задоволення вимог кредиторів означає зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань, термін виконання яких настав до дня введення мораторію.

Водночас у постанові від 18.10.2010 №12/52-10 за схожих обставин справи та предмета спору ВГС дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені та штрафу за неналежне виконання договору про транспортування природного газу для потреб населення, укладеного після порушення провадження у справі й уведення мораторію. При цьому було зазначено, що законодавство не передбачає нарахування пені та штрафу за невиконання чи неналежне виконання боржником грошових зобов’язань у період дії мораторію.

Верховний Суд своєю постановою від 18.12.2012 (справа господарської юрисдикції) скасував постанову ВГС №5/34-09, не погодившись із тим, що мораторій не поширюється на задоволення вимог поточних кредиторів. У скасованій постанові ВГС дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені та штрафу за неналежне виконання договору, укладеного після порушення провадження у справі про банкрутство і введення мораторію.

Водночас у постанові ВС від 11.06.2012 (справа адміністративної юрисдикції) зроблено протилежний висновок: «Що стосується зобов’язань поточних кредиторів, то за цими зобов’язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів). За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов’язаннями, які забезпечують належне виконання основного та є похідними від нього. Таким чином, оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після його введення, то не припиняє й заходів, спрямованих на їх забезпечення».

Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 7.05.2012 та 25.06.2011 (справи адміністративної юрисдикції).

***

Отже, неузгодженості між нормативно-правовими актами, прогалини в праві, перевантаженість суддів справами, неповна укомплектованість суддівського корпусу та відсутність досвіду роботи в молодих суддів призводять до помилок та неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального та процесуального закону. Як наслідок, ухвалюються різні за змістом рішення в подібних правовідносинах.

Утім, незважаючи на недоліки законодавства, судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього слід прагнути незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Зокрема, застосовуючи положення закону, потрібно враховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати норму, виходячи з принципу верховенства права.

P.S. Цей матеріал не спрямований на штучне створення негативу навколо діяльності судових органів влади, а має максимально сприяти авторитету права, вихованню громадян в дусі високої поваги до його вимог.

 


Андрій ПОТЬОМКІН - віце-президент ВГО «Саморегулівна організація фахівців конкурсного процесу», радник Українського інституту банкрутства