Голова Волинської апеляції Петро Філюк:

«Думка про установу й довіра до майбутнього рішення формуються від порогу суду й до спілкування поза ним»

Результати моніторингу довіри громадян до суду й суддів свідчать: храмам Феміди довіряють. Проте події в суспільстві відображають інше — мітинги під будівлями суду, категоричні заяви сторін процесу, скарги на дії володарів мантій тощо. Ці факти нівелюють поняття відкритості, що активно обговорюється в суддівській спільноті. У голови Апеляційного суду Волинської області Петра ФІЛЮКА — свій рецепт налагодження комунікації між суддями та суспільством. Власне, ним він і поділився в ексклюзивному інтерв’ю «ЗіБ».

«Яка хата — такий тин, який батько — такий син»

— Петре Тодосьовичу, ви вже неодноразово говорили про необхідність відкритості суду для ЗМІ. Чому це питання для вас таке важливе? Які результати має запроваджена вами практика?

— Питання гласності й відкритості судового процесу, доступу до нього засобів масової інформації — одне з першочергових для працівників суду. Звичайно, після здійснення правосуддя, захисту прав та свобод кожного, хто до нас звертається. А результат відкритості — це формування довіри громадськості, наш авторитет і добре ім’я.

В умовах сьогодення суспільство кидає своєрідний виклик системі судочинства, спричинений низкою суб’єктивних та об’єктивних чинників. На моє переконання, аби спростувати негативні стереотипи громадської думки, необхідно насамперед налагодити роботу судів з максимальною прозорістю та відкритістю для суспільства. Слід чітко дотримуватися букви закону, принципу верховенства права та гласності судового процесу. Саме прозорість і відкритість судочинства сприятиме відновленню довіри суспільства до судової системи, яка підривається як окремими резонансними корупційними справами, фігурантами яких виступають служителі Феміди різних рівнів та в різних регіонах України, так і публічними висловлюваннями та діями деяких політиків і посадових осіб.

Щоб позитивно вплинути на проб­лему недовіри громадян до суду, ми вирішили започаткувати практику присутності представників ЗМІ в залах судових засідань. І, скажу вам, правильність обраного курсу підтвердило рішення ХІ з’їзду суддів України. Ним, нагадаю, головам судів усіх рівнів та суддям доручено вживати заходів щодо забезпечення інформаційної відкритості діяльності судів, підвищення рівня довіри до правосуддя, зміцнення авторитету судової влади та звернуто увагу на вдосконалення взаємодії судів зі ЗМІ з метою забезпечення належного рівня висвітлення правосуддя. У нашому суді ця практика давно й успішно працює.

— В одному з інтерв’ю ви зазначили, що за результатами опитування Апеляційний суд Волинської області отримав одну з найвищих оцінок якості роботи серед судів держави. У чому секрет гарних результатів?

— Так, опитування людей, проведене у 2012 році громадськими організаціями за фінансової підтримки проекту USAID «Справедливе правосуддя», показало, що загальна оцінка якості роботи Апеляційного суду Волинської області досить висока — 4,5 бала за 5-бальною шкалою і є вищою за узагальнену середню оцінку судів України — 4,11 бала. Майже 90% відвідувачів позитивно оцінили роботу нашої установи, у тому числі 64% — на відмінно. Крім того, спостерігаємо позитивну динаміку, бо ж у 2010 р. ми мали 4,1 бала.

Ще одне опитування було проведено за ініціативою Ради суддів України 15 серпня 2012 року. 82% відвідувачів апеляційного суду зазначили, що розгляд судової справи був справедливим, неупередженим, а 96,7% акцентували на доброзичливому ставленні працівників апарату та зручності умов перебування громадян у суді.

Запитуєте, в чому секрет? Високі оцінки нашої роботи — це результат багаторічної сумлінної праці кожного працівника, ввічливого та коректного ставлення до відвідувачів, відкритості суду. Остання, до речі, охоплює кілька напрямів:

• співпраця та доступ до суду ЗМІ;

• наявність необхідної інформації на веб-сайті;

• дні відкритих дверей та формування поваги до суду й судового рішення в молоді;

• музей історії становлення судової влади та демонстрація кращих традицій судочинства.

А ще не потрібно забувати про роль спілкування, в якому важливо знайти взаєморозуміння та дотичність.

— То, певно, треба успішно організувати роботу, щоб вийти на такі результати. Багато ж від голови залежить...

— Думаю, про це слід запитати в працівників суду та його відвідувачів. Повноваження голови апеляційного суду визначено ст.29 закону «Про судоустрій і статус суддів», у п.1 ч.1 якого зазначено, що керівник «представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами».

Недаремно кажуть у народі: «Яка хата — такий тин, який батько — такий син». Так і щодо голови суду формується думка про судову систему міста, району чи області. А тому очільникам судів і поводитися треба так, щоб не давати приводу говорити про себе погано. Лише за таких обставин буде авторитет і повага як до голови, так і до самого суду.

Як приклад взаємоповаги — ніхто з керівників Волинської області чи м.Луцька ніколи не дозволяв собі пуб­лічно критикувати судове рішення чи намагатися впливати на його прий­няття, як, на жаль, спостерігаємо на вищих щаблях влади в державі.

— А як колектив сприймає ваші нововведення?

— Головне, у нас немає ніякого примусу. Його й бути не може в роботі. Колектив хороший. Кожен на своєму місці. У нас спільна мета, налагоджена робота. Розповім вам один цікавий факт. На території Свято-Троїцького кафедрального собору в центрі Луцька є кілька поховань вищого духовенства, серед яких — могила голови Луцького окружного суду Івана Десницького, який очолював суд з 1880 до 1888 року. На його пам’ятнику написано: «Достойнейшему председателю суда от сослуживцев, адвокатуры и жителей города Луцка». То я своїм колегам кажу із цього приводу: «Треба так працювати, щоб і про нас говорили з такою повагою».

— Нам відома ваша позиція щодо відкритості суду для ЗМІ. Та й в очолюваній вами установі практикується присутність журналістів під час розгляду справи. Розкажіть, що стало поштовхом до цього і як ви впроваджуєте таку практику. Певно, ваш досвід зацікавить колег.

— Ви так говорите про присутність журналістів на засіданнях, наче в тому є щось феноменальне. У житті Апеляційного суду Волинської області сьогодні це звичне явище. А вперше журналістів запросили на слухання кримінальної справи, що надійшла до нас у 2009 р., про обвинувачення депутата однієї з місцевих рад в одержанні хабара в особливо великому розмірі та зловживанні службовим становищем. Ця ситуація викликала неабиякий резонанс і зацікавленість як у громадськості міста, так і в ЗМІ, тож вирішили запросити на судове засідання журналістів. До слова, сторона обвинувачення в цій справі була проти цього. Проте журналісти все ж були.

Незважаючи на те що службову особу, яку обвинувачували в одержанні хабара в особливо великому розмірі, виправдано, критики з боку ЗМІ на адресу суду та звинувачень у необ’єктивності та незаконності виправдувального вироку не було. Саме після розгляду цієї справи і я, і судді апеляційного суду переконалися, що присутність представників ЗМІ під час засідань сприяє формуванню довіри та поваги до суду, підвищенню його авторитету, визнанню справедливості судового рішення.

— І як часто журналісти приходять на засідання?

— Як я уже говорив, присутність журналістів на судових засіданнях стала звичним явищем. Така відкритість не дивує вже ні учасників процесу, ні суддів чи працівників апарату. Хоча спочатку, звичайно, були різні реакції. Іноді з огляду на суспільний інтерес працівники суду, відповідальні за співпрацю зі ЗМІ, й самі повідомляють журналістів про час та дату розгляду таких справ. Звичною є практика, коли одна зі сторін у справі запрошує журналістів, уважаючи, що публічність розгляду справи ще більше захистить їхні права, або намагаючись використати ЗМІ як один зі способів тиску на суд.

До того ж ми проводимо моніторинг публікацій, а на нарадах заступник керівника апарату повідомляє хто з представників ЗМІ був присутній, на яких засіданнях. Спостерігаємо за реакцією громадськості на повідом­лення в ЗМІ.

— Чи стали якіснішими публікації, присвячені слуханням, на яких журналіст був присутнім?

— Скажу так: у журналістів є можливість об’єктивно висвітлити хід процесу. Після судового розгляду вони зазвичай ознайомлюються з матеріалами справи, можуть поспілкуватися зі мною чи з іншим суддею та з’ясувати незрозумілі для себе обставини. Коли журналіст розуміє суть проблеми, то об’єктивно висвітлює і перебіг розгляду, і прийняте рішення. Звичайно, публікації в таких випадках — об’єктивні та якісні. Дуже важливо, щоб суть справи та прийняте рішення були правильно донесені до громадськості, без перекручень.

— А коли глянемо на інший бік медалі — чи не проти такої відкритості суду самі учасники процесу? Як судді знайти баланс між свободою слова й відкритістю та захистом людської гідності, репутації тощо?

— Іноді під час слухання кримінальних справ проти були представники сторони обвинувачення, а в цивільних — й інші учасники судового процесу. У більшості випадків, особливо це стосується розгляду кримінальних проваджень, учасники процесу, навпаки, зацікавлені в такому висвітленні й часто самі запрошують журналістів.

Хоча законом визначені випадки, коли розгляд справ проводиться закрито. Та й під час відкритих судових засідань суддя, перш ніж давати згоду на проведення фото- чи відеозйомки, повинен обов’язково з’ясувати думку сторін та постановити ухвалу лише з її урахуванням.

Хоча під час відкритих засідань журналісти, як і будь-які інші особи, мають право бути присутніми в залі, робити письмові нотатки та навіть записувати на диктофон усе, що відбувається. І для цього згода та дозвіл ні учасників процесу, ні суддів не потрібні. Проте варто завжди й усім пам’ятати, що в судових засіданнях часто вирішуються людські долі, тому неприпустимо перетворювати слухання справи на шоу.

— На вашу думку, чи можна припустити, що відкриті судові засідання дисциплінують суддів?

— Звичайно! Хоча суддя завжди повинен бути самодисциплінованим, незалежно від того, здійснює він судочинство чи у позаробочий час. Відкриті засідання стимулюють суддю не лише якісно вести засідання, а й контролювати свої емоції та поведінку, мати відповідний зовнішній вигляд. Відкритість дисциплінує й учасників процесу, навіть адвокатів та прокурорів! Бо ж вони за таких обставин себе теж поводять відповідно, ніхто ж не хоче виставити себе в поганому світлі! Щоправда, така відкритість не всіма сприймається — завжди ж є інакодумці. Та й не всі можуть комфортно почуватися та вільно говорити, коли в залі засідань є телекамера. Але ж це все комунікація. І зрештою хтось має цим займатися.

«Чи виправдано, коли судове засідання проводиться в режимі відеоконференції з виправними установами, коли відстань між судом та слідчим ізолятором становить 5—10 км?»

— Відчувається, що вам болить питання довіри громадян до суду. Наприклад, ви зауважили, що «особисто доклали чимало зусиль, щоб звільнитися від осіб, які себе скомпрометували як судді». Йдеться про замовні рішення. То що саме ви зробили? І як вираховували такі випадки?

— Ні, в таких ситуаціях питання полягало не в замовних рішеннях. Мова більше йшла про елементи корупційних діянь, етичну поведінку судді, морально-етичні якості, дотримання етики спілкування з учасниками процесу. А що робив? Спочатку розмовляв з такими суддями, а якщо розмови по щирості не приводили до виправлення ситуації, то й ініціював питання про притягнення до відповідальності та звільнення.

— XI з’їзд суддів прийняв Кодекс суддівської етики. Щоправда, із зауваженнями, навіть суперечками. Для ЗМІ в ньому виділили окремий п.15, де в першому абзаці говориться: «З метою виключення надмірного зовнішнього впливу, підтримки незалежності та безсторонності судді повинні демонструвати обачність у своїх відносинах із засобами масової інформації». То де межа тієї обачності?

— На мою думку, стст.11 та 12 кодексу чітко регламентують поведінку судді. Саме ці норми й застерігають від необачності при наданні можливості ЗМІ отримувати інформацію щодо тієї чи іншої справи.

Я, наприклад, не схвалюю проект, поданий народним депутатом Анатолієм Гриценком про внесення змін до закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних кодексів, у якому говориться, що особи, присутні у відкритому судовому засіданні, мають право проводити в залі фотозйомку, відеозапис, транслювати засідання по радіо й телебаченню, проводити звукозапис із застосуванням стаціонарної апаратури без згоди на те суду чи осіб, які беруть участь у справі, оскільки це пряме порушення прав і свобод громадянина, передбачених ст.32 Основного Закону, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод та ст.12 Загальної декларації прав людини.

— Яке ваше ставлення до відеоконференцій, прямих трансляцій із залу суду по телебаченню? Чи є в тому потреба й наскільки Україна готова до цього?

— Насамперед потрібно розуміти, що проведення судового засідання в режимі відеоконференції та здійснення прямої трансляції із залу суду по телебаченню — це різні поняття і їх не можна ототожнювати. Частиною 2 ст.336 КПК передбачено ухвалення судом рішення про здійснення дистанційного провадження за власною ініціативою або за клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. При цьому, якщо сторона провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного розгляду, суд може ухвалити рішення про його здійснення лише вмотивованою ухвалою, обгрунтувавши в ній прийняте рішення. І суд не має права прийняти рішення про здійснення дистанційного провадження, якщо обвинувачений, який перебуває під вартою, проти цього заперечує.

У цілому ідея прогресивна. До речі, запозичена із судової практики розвинених країн — США, Канади, Австрії, Федеративної Республіки Німеччини, Великої Британії, Швеції та інших. Наш східний сусід — Російська Федерація — у Верховному суді та в окремих судах касаційної інстанції також почала застосовувати новітні інформаційні технології в кримінальному процесі. Абсолютно виправдано, коли судове засідання проводиться в режимі відеоконференції з виправними установами, більшість із яких розташовуються за сотні й тисячі кілометрів від залів судових засідань. Це допомагає зменшити видатки на перевезення засуджених, зменшує час розгляду справ. Але чи виправдане проведення засідання в режимі відео­конференції, коли відстань між апеляційним судом та слідчим ізолятором становить 5—10 км і при цьому особи, які перебувають під вартою, хочуть бути присутніми в залі судового засідання під час вирішення їхньої долі?

Крім того, потрібно вчитися рахувати. Чи дійсно ми отримуємо економію коштів, встановлюючи дороге обладнання, коли при цьому держава здійснює фінансування системи загальних судів лише на 60% від потреби, забезпечує поточні видатки на 20%, і лише комунальні послуги та енергоносії оплачуються на 100%? На вашу думку, як почувається помічник судді апеляційного суду чи секретар судового засідання, працюючи з вартісним обладнанням, несучи не тільки дисциплінарну, а й кримінальну відповідальність за дотримання вимог роботи з автоматизованою системою діловодства суду й при цьому отримуючи лише 1000—1200 грн. заробітної плати на місяць? І чи можемо ми в такій ситуації витрачати державні кошти на переобладнання кліток для підсудних, замінюючи металеві решітки склом?!

До втілення кожної нової, найпрогресивнішої ідеї потрібно підходити як гарний господар, котрий, якщо не вистачає коштів, щоб купити дітям зимове взуття, не починатиме дорогий ремонт у своєму обійсті.

А пряма трансляція судового засідання може допускатися за рішенням суду. При цьому враховується думка учасників процесу та суспільна значущість справи, законодавчі норми, що передбачають гласність і відкритість розгляду справи.

«У США суддя може оштрафувати навіть за недоречну усмішку»

— Ви згадали про досвід інших країн. Знаємо, що Апеляційний суд Волинської області добре налагодив міжнародну співпрацю. Із чого починали та які результати маєте?

— Народна мудрість говорить: «Під лежачий камінь вода не тече». Деякі структури знаходили нас, когось — ми. Отак і почали працювати. З головою Окружного суду м.Тарнобжег (Польща) ми підписали договір про співпрацю у 2006 році. У межах цього договору та щорічних програм спів­праці в Польщі та Україні відбувалися робочі зустрічі, семінари для суддів, науково-практичні конференції. За понад 6 років співпраці ми провели 3 міжнародні науково-практичні конференції та видали відповідні збірники наукових праць. Ще співпрацюємо з німецькими колегами, нещодавно з головами окремих місцевих судів побували в Росії. У нас проводяться так звані обміни делегаціями, окремі працівники Апеляційного суду Волинської області побували за кордоном у рамках цих заходів.

До речі, 18—19 квітня в Луцьку за ініціативи проекту USAID «Справедливе правосуддя» в співпраці з проектом «Доступ до правосуддя та правової обізнаності» відбудеться круглий стіл на тему «Особливості звернення представників громадянського суспільства до Європейського суду з прав людини». Порядок денний зустрічі передбачає розгляд багатьох важливих та актуальних питань. Проте, незважаючи на напружений графік, організатори побажали відвідати наш музей історії становлення судової влади на Волині, який вони в листі-зверненні назвали «відомим на всю Україну». Безумовно, нам приємні такі увага й інтерес до нашої роботи.

— То що можемо запозичити із судових систем інших країн?

— Не можна натягувати на себе чужі кожухи. Українець, поляк, німець — то зовсім різні люди за ментальністю. Щось, звичайно, можна брати, але не все. Я мав можливість об’їхати всю Європу, тож можу поділитися спостереженнями. Росія й Білорусь фактично зберегли принципи радянської судової системи, удосконалили їх, і, на мою думку, вони успішно працюють.

От, наприклад, у Росії голова суду має широкі адміністративні та процесуальні повноваження, необхідні для забезпечення організації роботи суду на належному рівні. А в деталях із цього приводу можна багато чого називати. Хоча б добір суддів. Так, у Росії голова суду повідомляє про вакансію кваліфікаційну колегію суддів, яка через ЗМІ оголошує конкурс на зайняття посади. Рішення кваліфікаційної колегії суддів про рекомендацію кандидата на посаду судді надсилається голові відповідного суду, який, у випадку погодження, вносить подання про призначення цієї особи, якщо ні — мотивує чому. За такої системи очільник суду хоча б заочно знає того, хто до нього прийде працювати. А до нас приходить «парашутист», хто і звідки — невідомо. І не знаєш, хто він, як думає працювати, чи йому житло потрібне, чи спрацюється він з колективом. От у чому проблема. Я б порядок добору суддів бачив по-іншому. І свою думку вже неодноразово озвучував.

— Оскільки ми говоримо про стосунки та співпрацю журналістів і суддів, то що б ви порадили обом сторонам задля продуктивної роботи?

— І суддям, і журналістам, та й усім учасникам судового процесу я пораджу поважати один одного, не допускати висловлювань, що принижують людську гідність, і, найголовніше, — поважати та суворо дотримуватися норм і процесуальних вимог закону, в тому числі щодо поваги до суду. Ми говоримо про втілення міжнародних стандартів судочинства, при цьому досить часто українське суспільство спостерігає, як окремі посадові особи та політики виявляють зневагу до українського суду, чи то хизуючись своїм статусом та недоторканністю, чи то через елементарне незнання законодавчих норм. Ще раз зверну увагу, що в одній з найдемократичніших держав — США — суддя може оштрафувати навіть за недоречну усмішку в судовому засіданні, не кажучи вже про прояв неповаги до суду. Й усі учасники судового процесу повинні пам’ятати не лише про свої процесуальні права, а й виконувати покладені на них процесуальні обов’язки.

«Ми чомусь більше дбаємо не про людські якості, а про технічний прогрес»

— Вашій юридичній освіті, виявляється, передувало навчання у Володимир-Волинському технікумі гідромеліорації та механізації сільського господарства. То чим спричинений ваш вибір професії судді?

— Зізнаюся: працювати в судовій системі не те що не мріяв ніколи, навіть не думав. Так склалося. Після технікуму служив у армії, а потім вступив до Харківського юридичного інституту. У нашій групі навчалося двоє комсомольців, один з них — я. Тож коли йшов розподіл на роботу, я був останнім у черзі. Отримав направлення до Управління внутрішніх справ у Волинській області. Щоправда, моя кандидатура викликала сумніви та запитання, мене, виявляється, називали «проблемним», бо ж мій батько майже 10 років провів у сталінських таборах.

Отримавши направлення, я не поспішав на місце роботи. Всі з групи почали працювати з 1 червня, а я поїхав аж 28 липня. Приїжджаю, а мені кажуть, що є два місця в слідчому відділі внутрішніх справ Луцького міськвиконкому. Пропрацював 3 роки слідчим. Сьогодні розумію, що був непоганим слідчим. Піти в суд мене спонукали, зізнаюся, меркантильні інтереси. Тоді мав вийти закон, яким суддям надавалося право на отримання житла. То я й подумав: отримаю житло, а там уже — як вийде. Так почав працювати суддею Луцького районного народного суду. Через 1,5 року очолив суд та віддав йому 13 років свого життя.

— А чи не бракувало вам певних умінь, навиків, знань для роботи суддею?

— До того, як почав працювати в суді, ніколи там не був. Та я навіть з першого разу не отримав рекомендації від кваліфкомісії, яка тоді була при обласному суді. Пригадую, мене запитували про щось із цивільного права. Коли не пройшов, то не засмутився, продовжував працювати слідчим. Через 2 тижні знову викликали. Не знаю чому, але за другим разом пройшов. То було 11 квітня 1991 р. Якраз у день народження!

— Пригадуєте своє перше рішення?

— Ой, то було таке дивне рішення (сміється). Судилися дві сусідки, хтось із них потравив іншій курей. От я й вирішував їхній спір. Одна із сусідок так емоційно переконувала у своїй невинуватості, що я їй повірив і стягнув шкоду з іншої. Але потім обласний суд зауважив, що у справі не доведено, що кури клювали саме ту отруту, яку розсипала обвинувачена сусідка. Це було моє перше рішення взагалі й перше скасоване.

— А як прийшли до апеляційної інстанції?

— Щось у мені побачив колишній голова суду Сергій Кіпень, мій наставник, який очолював апеляційний суд 29 років. Він мені запропонував перейти на роботу в апеляційний суд, я погодився тільки за третім разом. А коли С.Кіпень вийшов у відставку, збори суддів рекомендували мене для призначення на посаду голови. Можу сказати, що спробував себе в усіх суддівських ролях: був суддею, головою районного суду, суддею та заступником голови апеляційного суду, і от тепер — голова. До речі, наш суд почав роботу в 1939 році, з того часу було лише 4 голови, я — п’ятий.

— А чи не розчарувалися ви у своєму виборі?

— Думаю, з мене був би непоганий аграрник чи будівельник, та і юрисконсульт. Але склалося так, як є, тому скажу, що ця ноша мені не важка. Я не марю чимось іншим, але якщо станеться так, що не буду тут, то це не трагедія. Мені подобається все, пов’язане з лісом та аграрним сектором, питання будівництва — також моє.

— Маючи за плечима такий значний досвід, що б ви порадили керівникам судів, які тільки-но починають адміністративну кар’єру?

— Головне не освіта, а освіченість, і тому керівник будь-якої сфери повинен мати не тільки професійні вміння, а й високі морально-етичні, людські якості. Професійні вміння здобуваються в процесі навчання та шліфуються в практичній діяльності, а людські — передаються нашими дідами та батьками, це результат нашого виховання. Професійні якості без людських нічого не варті. Бо істину може збагнути тільки той, хто має такі людські якості, як любов, доброта, щирість, людяність, порядність…

Хоча питання високих морально-етичних якостей судді є окремою темою, ми чомусь більше дбаємо не про людські якості, а про технічний прогрес. Сьогодні хочемо йти в ногу з технічним прогресом, прагнучи неупередженого правосуддя, — започаткували автоматичний розподіл справ, але при цьому забуваємо, що основа — в людині, яку ніяка машина не замінить.

Судіть самі, при визначенні судді, який розглядатиме справу, автоматизована система не враховує його досвіду, а тому досить часто буває, що дуже складні справи розподіляються молодим, щойно призначеним суддям, які не мають достатнього досвіду.

— Виходить, думка про суд формується й на основі враження від суддів, які в ньому працюють?

— Думка про суд формується з порога, це вже 50% загального враження. Коли прийшли, як сказали, хто зустрів, як взяли заяву, яке приміщення, умови, апарат, увесь комплекс і т.ін. На основі загального враження — від порога суду й до спілкування поза ним — формуються думка про установу й довіра до майбутнього рішення. Ми співпрацюємо з відділом освіти, проводимо екскурсії для учнів та вчителів. Це один з елементів формування довіри до суду, бо ж в основі основ — законне та справедливе судове рішення. А вже потім — відкритість. Але відривати одне від одного не можна, все взаємопов’язано.

 

ДО ТЕМИ

Про те, що не зникає

У селі Залухів Ратнівського району в день першопрестольних святих апостолів Петра і Павла кожного року проводиться день села. Збираються місцеві жителі, гості з району, області. У тому числі й працівники судів Волині. Усе — з ініціативи П.Філюка. «Я там народився, там моє коріння. А без історії, без коріння ми ніхто. Та й починаючи справу, прагнув, щоб поверталися до села ті, хто виїхав. Аби хоча б на свята збирались. Є такі речі, що зникають, а це залишиться», — пояснив він. У Залухові встановлено скульптуру «Материнство», чистими струмками зашуміли фонтанчики, у затінку сосен заховалася «лавочка закоханих», а стара хатина перетворилася на музей народного побуту. Ведуться роботи над іншими будівлями, в яких згодом буде виставка світлин з життя села в різні пори року. І збирає мальовниче поліське село Залухів людей, серця яких наповнені сонцем, добром і любов’ю до рідного краю… До всього доклав рук П.Філюк. «Найголовніше не те, що говоримо на нарадах, круглих столах, що проводимо дні відкритих дверей тощо… Важливі саме такі зустрічі, де бачиш голів судів і самих суддів поза офіційними зібраннями. До того ж їх бачать і інші люди. Так формується думка — серед людей, а не по телебаченню чи ще якось. Оце справжня комунікація», — переконаний П.Філюк.