Закон і Бізнес


Кваліфікація співучасті

Чи може особа, яка не є спеціальним суб’єктом, нести відповідальність за банківську розтрату


У таксімському відділенні банку, що у Стамбулі, брати змогли отримати 76 кредитів за підробленими документами.

30.05.2022 16:31
ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ
1829

Загальновідомо, що закон, який пом’якшує відповідальність, має зворотну силу. Втім, іноді це не означає, що м’якшим буде вирок. З такою ретроспективою турецьких законів про банки розбиралися у Страсбурзі.


76 підроблених кредитів

У липні 1999 року двоє братів Четинкая постали перед судом присяжних Стамбула за звинуваченням у підробці документів і шахрайстві за обтяжливих обставин (стст.342 і 504 чинного на той момент Кримінального кодексу). За словами прокурора, Аг’яр Четінкая, будучи головою ради директорів автомобільної компанії, отримав кредити у відділенні Ziraat Bank (на момент складання обвинувального акта — державний) від імені 76 осіб. Разом із Сінаном Четінкая, який був генеральним директором цієї ж компанії, вони підробили документи, а потім використали отримані кредити в особистих цілях.

Пізніше обвинувачення було пред’явлено і керівнику відділення банку Б.Є. на тій підставі, що вона видала кредити, знаючи, що документи, покладені в основу заявок, були підробленими.

У листопаді 2000 року Ziraat Bank став акціонерним товариством і співробітники більше не вважалися державними посадовими особами з точки зору кримінального переслідування.

Через 3 роки суд присяжних виправдав братів за звинуваченням у підробці офіційних документів, але визнав винними у шахрайстві, встановивши, що вони використовували документи, що належать третім особам, для отримання кредитів від їхнього імені. Обидва отримали по 5 років 8 місяців і одному дню позбавлення волі, а також мали заплатити великий штраф. Б.Є. була визнана винною у неправомірній поведінці на держслужбі та засуджена до 2 років 11 місяців позбавлення волі та штрафу.

Касаційний суд скасував цей вирок та повернув справу до суду першої інстанції, встановивши, що деякі документи не були долучені до матеріалів справи.

У червні 2005-го набув чинності новий КК (закон №5237). А вже у липні того ж року суд присяжних повторив свої попередні висновки і визнав братів винними у шахрайстві за обтяжуючих обставин відповідно до норм нового кодексу, вважаючи його положення більш сприятливими для обвинувачених. Кожен був засуджений до 5 років, 2 місяців та 15 днів позбавлення волі та штрафу. Так само Б.Є. була визнана винною у зловживанні службовим становищем за ст.257 нового КК та засуджена до 2 років та 9 місяців позбавлення волі. Тобто строк покарання для всіх трохи зменшився.

Проте касаційний суд знову скасував обвинувальні вироки. Він зазначив, що Б.Є. мала близькі стосунки з молодшим із братів, отже, її дії слід кваліфікувати як розкрадання відповідно до банківського закону, оскільки співробітники Ziraat Bank більше не могли вважатися держслужбовцями.

Касаційний суд також вважав, що братів поєднував спільний злочинний умисел, і діяли вони заодно з Б.Є., отже, повинні розглядатися як особи, які фізично вчинили злочин («основна матеріальна участь»).

Тоді суд присяжних виніс нове рішення, сприйнявши аргументацію касаційного суду, і засудив усіх співучасників до 13 років 7 місяців та 10 днів в’язниці, а також судового штрафу.

Але в касаційній інстанції продовжували заглиблюватися у питання правильності кваліфікації. Тепер суд зазначив, що злочин став закінченим у травні 1999 року. І на той час дії, що ставляться в провину підсудним, кваліфікувалися як розкрадання відповідно до ст.202 колишнього КК. Проте положення нового закону про банки були для них сприятливішими, оскільки Ziraat Bank позбавлявся статусу державного.

Незважаючи на цей висновок, у касаційній інстанції рекомендували оцінити, чи було сприятливішим для обвинувачених, якщо їх притягнути до кримінальної відповідальності як посадових осіб, якими вони були на момент порушення кримінальної справи.

У 2009 році суд присяжних ще раз констатував, що дії братів та керуючої відділенням слід кваліфікувати як банківське розкрадання, як воно було визначено у профільних законах. Проте брати Четинкая були засуджені за ст.247 нового КК, оскільки в суді вирішили, що його положення є більш сприятливими для них. Відповідно, суд першої інстанції засудив їх до 10 років, 10 місяців і 25 днів позбавлення волі, але закрив справу стосовно Б.Є., оскільки вона на той час померла.

Адвокати доводили, що братів не можна було судити на підставі банківського закону як головних злочинців, оскільки вони не були ні держслужбовцями, ні банківським працівником. Саме цей статус необхідний для кваліфікації злочину за цією статтею.

Цього разу касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, хоч і розкритикував його рішення за те, що відповідно до рішень пленуму у кримінальних справах він не дійшов висновку про те, що справа підпадає під дію банківських законів, обидва з яких набули чинності після скоєння злочину. Проте, оскільки обвинувальний вирок оскаржувався стороною захисту, він не скасував рішення суду першої інстанції, оскільки це могло погіршити становище засуджених.

Покарання без правової основи

Зрештою, справа потрапила на розгляд Європейського суду з прав людини. Він мав з’ясувати, чи не було порушено Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод у частині §1 ст.7, який гарантує не тільки відсутність зворотної сили суворішого кримінального закону, але також опосередковано і зворотної сили більш м’яких норм.

У рішенні від 24.05.2022 у справі «Sinan Çetinkaya and Ağyar Çetinkaya v. Turkey» Суд повторив, що цей принцип втілений у правилі про те, що за наявності відмінностей між кримінальним законодавством, яке діяло на момент скоєння злочину, та наступними кримінальними законами, прийнятими до ухвалення остаточного вироку, суди повинні застосовувати закон, положення якого є найбільш сприятливими для обвинуваченого (див. рішення від 17.09.2009 у справі «Scoppola проти Італії (№2)», п.109 та ін.).

ЄСПЛ підтвердив, що в його завдання не входить підмінювати собою національні суди щодо оцінки фактів та їх правової кваліфікації або прийняти рішення про індивідуальну кримінальну відповідальність заявників. Тим не менш, високі судді вважають, що повноваження Суду з перегляду справи мають бути ширшими, коли саме право за ст.7 конвенції вимагає, щоб були правові підстави для засудження та вироку.

ЄСПЛ констатував, що злочини, що приписуються заявникам, були скоєні в травні 1999 року, і врешті-решт їх визнали винними у скоєнні розкрадання відповідно до ст.247 КК, яка набула чинності майже через 6 років. Однак у листопаді 2000 року, коли банк позбувся статусу державного, Б.Є. втратила статус державної посадової особи. Як наслідок, її вже не можна було притягнути до відповідальності за розтрату, що вважалася особливим правопорушенням та могла бути скоєна лише державною посадовою особою.

Як би там не було, дії цих законів не можуть автоматично переноситися на братів Четинкая, оскільки вони могли понести кримінальну відповідальність лише за розкрадання як посібники або підбурювачі.

У період дії старого КК, особи, які були держслужбовцями або членами банку, могли нести основну чи субсидіарну відповідальність щодо окремих правопорушень (розкрадання і банківське розкрадання як у цій справі). Проте новий КК звузив сферу кримінальної відповідальності у таких випадках до субсидіарної відповідальності, тобто. до підбурювання та пособництва. Окремо у кодексі наголошується, що до кримінальної відповідальності в цій якості можуть притягатися лише особи, які задовольняють попереднім умовам для того, щоб стати головними злочинцями у справі про скоєння особливих злочинів.

На перший погляд, зазначає Суд, може видатися, що §2 ст.40 КК підпадає під поняття «сприятливіший кримінальний закон». Оскільки він анулював кримінальну відповідальність підсудних у цій справі як виконавець або співвиконавець щодо особливих злочинів. Однак відповідно до цього положення вони могли бути засуджені як підбурювачі чи посібники злочину.

Проте, касаційний суд не взяв до уваги цю статтю, ухваливши, що брати «мали спільний злочинний умисел і діяли заодно з Б.Є.» і що, таким чином, з ними слід поводитися як з особами, які фізично вчинили злочин. Після цього суд першої інстанції за практично такої ж аргументації визнав їх винними у розтраті, встановивши, що вони «поділяли спільні злочинні наміри та діяли заодно з Б.Є.».

Вирішальне значення для ЄСПЛ мав той факт, що суд першої інстанції не вказав, що брати Четинкая притягувалися до кримінальної відповідальності як посібники або підбурювачі. Хоча це були єдині дві якості відповідно до §2 ст.40 КК, згідно з якими вони могли бути засуджені за спеціальний злочин після набуття чинності новим КК.

Касаційний суд також не досліджував цього важливого моменту. З цього випливає, що незастосування національними судами цієї норми фактично означало, що кримінальна відповідальність щодо «особливого злочину», а саме розкрадання, не мала сучасної правової основи, оскільки вже неможливо було засудити їх як виконавців або співвиконавців цього злочину.

Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що мало місце порушення ст.7 конвенції.

У рішенні не зазначено, чи відбули брати призначене покарання. Як не було присуджено і компенсації, оскільки вони не просили її у своїй скарзі. Однак очевидно, що тепер турецькі суди вже вп’яте будуть змушені повернутися до цієї справи.

Закон і Бізнес