Закон і Бізнес


Раби не в Раді, в Раді не раби! Парламент з легкістю продовжив собі повноваження

І про Президента не забув


Влада і закон, №6 (993) 05.02—11.02.2011
1893

У перший день останнього місяця зими українські парламентарі на диво просто, «без шуму і пилу», 310 голосами змінили Конституцію. Цього разу — в частині виборів. Тепер чергові парламентські повинні відбутися восени 2012 року, президентські — в березні 2015-го. Неоднорідний склад тих, хто голосував, навіть не дав можливості говорити, що опозиція була проти: мінімум 11 голосів було звідти, голосували навіть віце-прем’єр і міністр опозиційного уряду.


Команда Президента, по суті, отримала своєрідний контрольний пакет у парламенті — і тепер тільки вона може вирішувати, що із цим пакетом робити.

Слабкість породжує силу

Неоцінимий внесок у перемогу провладної більшості над деморалізованою опозиційною мен¬шістю зробив віце-прем’єр Андрій Клюєв, якому в Уряді доручили займатися парламентарями. Не можна сказати, що знадобилися неймовірні зусилля, але потрібні 310 голосів для зміни строків виборів було знайдено.
Маємо ще один прорив, який, можливо, значно важливіший нині для влади. В опозиції забрали найважливіший козир. Тепер у неї немає 150 голосів, а це означає, що сценарій зі складенням повноважень і відходом з Верховної Ради депутатів, який спрацював при «помаранчевій» владі, вже неможливий.
Це — один з найболючі¬ших ударів, завданих і по самолюбству Юлії Тимошенко. Правда, не менш болісний удар отримала вона і від власних (тепер уже колишніх) соратників: 7 членів фракції БЮТ —«Батьківщина» виступили за продовження власних повноважень і голосували разом з більшістю. А це зайвий раз доводить, що очищення рядів, заради якого, за словами лідера «біло-червоних», проводилися перевибори у 2007-му, так і не відбулось: опозицію об’¬єднує тільки бажання отримати жаданий мандат, а не високі ідеали.
Що спрацювало в цьому випадку? Напевно, збагнути це до кінця не дано нікому. Можливо, розуміння того, що Ю.Тимошенко сьогодні зазнає поразок, як кажуть, на всіх фронтах. Депутати завжди дуже чутливо реагували на найменше ослаблення лідерських позицій своїх вождів. Це — особливість вітчизняного парламентаризму. Так, багатьом нардепам було боязко за свій бізнес, у когось спрацьовував ефект самозахисту. Проте головне: якби вони не відчували слабкості свого лідера, то не дозволили б собі йти всупереч волі фракції.
Врешті-решт, що таке вигнання з лав фракції? Неприємність, лише епізод. Але епізод у продовженій майже на 2 роки парламентській долі! І хіба можна порівнювати цю непри¬ємність із двома роками перебування на політичному Олімпі, як кажуть, у спікера за пазухою?!

Діючи за чужим сценарієм

До речі, про спікера. Ми побачили нового Володимира Литвина і знову здивувалися його вмінню знаходити афористичні обороти для характеристики моменту. Виявляється, тепер «критика влади — рабська звичка»! Виходить, парламент як модель демократична, тобто як противага виконавчій владі, вже морально застарів. І щоб не плодити «рабів» у залі під куполом, пора покінчити з критикою Уряду, який виходить на пік реформ, чи не так?
Можна по-різному трактувати цей перл, але все одно вражає: в боротьбі за політичне довгожительство, за значущість власного маленького фракційного утворення спікер перевершив самого себе! І яка ж, виявляється, витончена помста з його боку: у відповідь на фактично «обрізані» Конституційним Судом депутатські повноваження спікер разом з 310 депутатами попросту… продовжив собі ж ці повноваження. Ну хай хоч такі, поганенькі.
У розумінні цих людей, очевидно, краще бути статистами, діючи за чужим сценарієм, ніж, так і не дочекавшись запрошення на роль, канути в небуття. Що й казати, жорсткі, дуже жорсткі правила нашого політичного життя!
Отже, влада провела своєрідну перекличку. Цього разу — в депутатському строю. Тепер її прихильників у парламенті, як кажуть, із запасом. Це дає великі можливості. І справа навіть не у формальних строках проведення виборів, хоча це також важливий чинник. Відкривається шлях для вельми тривалих за часом експериментів. І дійсно, як відзначив Президент, центр реформ переміщається тепер на вул. Банкову.

Шляхом абсолютної стабільності

Вказаний факт свідчить про те, що маємо не такий явний, але досить значущий прорив. У президент¬ської команди, в Уряду тепер розв’язані руки. Так, давно ми не спостерігали в парламенті такої кількості «більшовиків», потужного загону однодумців, які можуть стати опорою глави держави і Кабміну. Проте водночас ця обставина знижує депутатську вагу, дає владі можливість практично не зважати на думку законодавчого органу, оскільки вона, ця думка, тепер досить передбачувана, якщо не сказати планова. Навіщо тепер умовляння? Хто не з нами — той проти нас.
Однак у всьому цьому прихована небезпека. По¬літичний маятник швидко, можливо, навіть несподівано (скажімо, ще для 2004—2005 рр.) швидко хитнувся в бік президентської республіки. Сьогодні в результаті абсолютно різних, різновекторних дій провладної команди розчищено поле для експериментів. У президентського оточення практично немає сер¬йозних опонентів усередині країни: «незгодні» роз¬дроблені, зайняті хто порятунком своєї репутації, хто — майбутнього, хто — вирі¬шенням власної долі. Навіть згідно з найсміливішими прогнозами «молодоопо¬зиціонерам» навряд чи вдасться набрати понад 15% голосів на теоретично можливих виборах.
Суспільні інститути виглядають не стільки деморалізованими, скіль¬ки паралізованими, та воно й зрозуміло: коли дорожчають гречка і бензин, «комуналка», навряд чи народ думатиме насамперед про перспективи демократії.
Один за іншим зникають кумири в людей, яких ті ж депутати називають населенням. Уряд уміло виводить з лексикону колись популярне слово «криза», але хіба вона не відчувається в статистичних звітах щодо банків і ВВП та й у побуті? Техногенні ката¬строфи, жахливий стан комунального сектору, медицина, екологія — хіба все це зникло разом з «опортуністами» з Ради? Хіба ми всі, нервові, роз¬дратовані, зневірені, змушені вирішувати дрібні, але важливі для нас проблеми, не раби всього цього?..
Час, ситуація накладають на владу величезну відповідальність. У світі неспокійно. Країни, що недавно здавалися джерелом стабільності, стають епіцентрами соціальних потрясінь. Так, це поки що дуже далеко від нас. Але ми знаємо, як швидко іноді здійснюється «експорт» соціальної незадоволеності…
Влада в Україні отримала дуже дієві важелі впливу, а головне — абсолютне розуміння відсутності претензій на ці важелі з боку інших політичних сил. Поки що вона, влада, схильна пояснювати «непомітність» реформ їх «абсолютною безболісністю». Проте факт видалення зуба одночасно означає й факт припинення анестезії; а якщо до цієї анестезії не вдавалися, то біль рано чи пізно дає про себе знати!
Суспільство поки спо¬кійно, без істерики спостерігає за тим, як з Верховної Ради, органу, котрий колись утілював у собі модель політичних баталій, зникли «раби критики». Важливо при цьому, щоб у такому важливому демо¬кратичному інституті вони не трансформувалися в «рабів абсолютизму».
Історія може підказати нам кілька негативних прикладів подібного «рабства». Не хотілося б їх бачити на власні очі!

Володимир КАЦМАН