Мовою ультиматуму
Як найвищі права людини виглядають поруч з обов’язком вакцинації
Питання вакцинації гостро стоїть уже роками, COVID-19 лише актуалізував його. Бути вакцинованим — це право чи обов’язок? Пошук відповіді ставить на шальки терезів дотримання прав людини та нехтування ними.
Французький «глевкий млинець»
У Національній асоціації адвокатів України відбулось експертне обговорення «Право людини (не) бути вакцинованою». Голова комітету НААУ з медичного права Ірина Сенюта зазначила, що питання вакцинації входить до проблематики біобезпеки, яка, у свою чергу, лягає в основу стратегії національної безпеки України.
Спікер навела як приклад рішення Європейського суду з прав людини від 7.10.2021 у справі «Zambrano v. France». Франція одна з тих країн, яка дуже суворо поставилася до регламентації питань вакцинації.
Поширення коронавірусу змусило державу вживати заходів. У тому числі було введено медичний пропуск. Він включає інформацію як щодо вакцинації, так і щодо наявності антитіл, а також відомостей про те, що особа має тест та його результат.
Громадянин Замбрано створив рух проти вакцинації. Окрім того, він зібрав чимало заяв таких самих однодумців і мав намір подати скаргу до ЄСПЛ не одноосібно, а колективно. Загалом назбиралося 18 тис. таких бажаючих.
Скарга стосувалась порушення ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заявник аргументував скаргу тим, що оскільки вакцина не пройшла всіх належних клінічних випробувань, то це профілактичне втручання, яке мало здійснюватися, може бути таким, що порушує ст.3 конвенції. Крім того, це порушує його право на особисте та сімейне життя всупереч ст.8 конвенції.
ЄСПЛ вважав таку скаргу неприйнятною за змістом обставин, оскільки це була неіндивідуальна скарга, а він таких не розглядає. Також у Суді вказали на те, що заявником не було використано всіх можливих національних способів захисту його прав, а саме — конкретні закони не оскаржувались у національних судах.
Сценарій для українців
На думку І.Сенюти, подібна практика ЄСПЛ демонструє проблеми, які є в кожній країні. Ідеться про право бути невакцинованим і обов’язок бути вакцинованим. Завдання правників полягає в тому, аби віднайти баланс між приватним і публічним інтересами.
І.Сенюта запропонувала проаналізувати за допомогою резолюції Ради Європи, яким чином країни — учасниці цієї ради розв’язують подібні питання. Так, комітет з питань біоетики в Бельгії, ставлячи принципове питання перед Радою Європи, розглядав 3 сценарії щодо вакцинації. Перший: вакцинація є виключно добровільною; другий: вакцинація є обов’язковою для окремих категорії осіб та представників визначених професій; третій: вакцинація є обов’язковою для всіх без винятку.
В Україні ж діє комітет з питань біоетики, однак єдиної правової позиції в цьому питанні, як і обраного власного сценарію для країни, він досі не має. Зрозумілим є одне: якщо ще до епохи коронавірусу популярними були судові спори щодо відсутності щеплень у дитини, то противники будь-якої вакцинації залишатимуться завжди.
Утім, як далеко дійде ультиматум держави щодо вакцинації? Це зрозуміємо тільки з часом. Наразі Кабмін формує такі вимоги, аби особа, яка не має бодай одного щеплення, не могла придбати промислові товари, відвідати культурні заклади, пересуватися громадським транспортом, працювати за певною професією тощо. Натомість було б логічно, аби така людина так само мала право не сплачувати частину податків, які спрямовуються державою на такі цілі.
Утім, це не українське ноу-хау. Наша влада лише рухається у фарватері європейського тренду та вимог Міжнародного валютного фонду. Але сам по собі примус до щеплення першим-ліпшим препаратом залишає привід для невтішних роздумів.