Закон і Бізнес


На сусідській межі


Аби не пропустити новини судової практики, підписуйтеся на Телеграм-канал "ЗіБ". Для цього натисність на зображення

№46 (1552) 13.11—19.11.2021
10190

Сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність ділянки. Такий висновок зробив ВС в постанові №173/1744/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

22 вересня 2021 року                       м.Київ                               №173/1744/19

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В.,
суддів: Гулейкова І.Ю., Погрібного С.О. (доповідач), Усика Г.І., Яремка В.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 3 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18.02.2020 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 8.09.2020, встановив:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

Особа 1 та Особа 2 у липні 2019 року звернулися до суду з позовом до Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи: голова Дмитрівської сільської ради Костюков О.О., Особа 3, про визнання незаконним та скасування рішення «Про затвердження акта розмежування земельних ділянок за Адресою 1 та Адресою 2» від 4.06.2019 №778-25/VІІ.

Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що відповідно до договору купівлі-продажу сільського садибного будинку, посвідченого приватним нотаріусом Вільногірського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Савельєвою Г.В. 6.11.2009, позивачам на праві власності належить сільський садибний будинок, розташований за Адресою 2, що розташований на ділянці, площею 2970,0 м2.

Рішенням Дмитрівської сільради від 12.04.2018 №476-16/VІІ позивачам надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж ділянки в натурі (на місцевості), площею 0,2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства.

Станом на 1.12.2018 увесь обсяг необхідних робіт з виготовлення технічної документації виконано в межах, необхідних для затвердження цієї документації в установленому законом порядку. Проте від підписання акта погодження меж ділянки та акта прийому-передачі межових знаків на зберігання, які складалися землевпорядною організацією, сільська рада, на переконання позивачів, протиправно, без поважних причин, передбачених чинним законодавством, відмовилася.

У листі від 24.06.2019 №228 виконком Дмитрівської сільради повідомив позивачів, що сільрада затвердила акт розмежування, до листа долучено цей акт зі схемою рекомендованої межі між домоволодіннями позивачів та Особою 3, згідно з яким площа ділянки за Адресою 2, на якій розташована садиба позивачів, була зменшена, а площа ділянки за Адресою 1, що належить Особі 3, збільшена за рахунок частини ділянки позивачів.

Позивачі вважають рішення Дмитрівської сільради №778-25/VІІ протиправним та таким, що порушує їхні права і законні інтереси, оскільки воно постановлене з порушенням вимог стст.116, 120 ЗК.

Особа 1 та Особа 2 зазначили, що вони не є першими власниками садиби за Адресою 2, а отримали її у власність за цивільно-правовою угодою (договором купівлі-продажу) в тому вигляді, в якому ця садиба та ділянка, на якій вона розташована, передавалися органом місцевого самоврядування в межах своєї компетенції для будівництва, обслуговування і використання садиби у встановленому відповідачем же розмірі, що відображено у технічній документації на садибу.

Стверджували, що за формою та змістом доданий до рішення відповідача акт розмежування не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки складений без участі землекористувачів, про що свідчить відсутність їх підписів та невключення цих осіб до складу комісії відповідача. Позивачі для складання цього акта на територію своєї садиби нікого не запрошували, правовстановлюючу технічну документацію на садибу відповідачеві або комісії, що складала акт, не надавали, доступ для огляду садиби також не надавали, що свідчить про незаконність дій комісії та недостовірність даних, викладених в акті, оскільки будь-яких замірів ділянки позивачів при складанні акта не проводилося. Відповідач не мав права затверджувати акт, отриманий і складений у спосіб, не передбачений чинним законодавством, що й стало підставою звернення до суду.

Стислий виклад заперечень відповідача та третіх осіб

Дмитрівська сільрада та третя особа сільський голова Костюков О.О. заперечували проти задоволення позовних вимог, пояснивши, що акт розмежування має лише рекомендаційний характер. Стверджували, що під час встановлення межі між домоволодіннями за Адресою 2 і Адресою 1 присадибна ділянка позивачів не зменшилася, її розмір навіть збільшився порівняно із розміром, який зазначено у договорі купівлі-продажу. Присадибна ділянка, яка приватизована Особою 3, є меншою ніж зазначено у правовстановлюючих документах, хоч остання сплачує земельний податок у розмірі, як за ділянку більшого розміру. Позивачі самовільно перенесли паркан в кінці садиби з метою зменшення розміру належної їм земельної ділянки. Особа 3, приватизуючи ділянку, не відмовлялася від іншої частини належної їй земельної ділянки, тому нею приватизована лише частина земельної ділянки, а іншу частину вона має право ще приватизувати.

Особа 3 проти задоволення позовних вимог заперечувала, свої заперечення обґрунтовувала тим, що у разі скасування рішення сільської ради будуть порушуватися саме її права як землекористувача. Стверджувала, що позивачі порушують правила добросусідства, оскільки самовільно переставили паркан.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Верхньодніпровського райсуду від 18.02.2020, залишеним без змін постановою ДАС від 8.09.2020, позов Особи 1 та Особи 2 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Дмитрівської сільради №778-25/VІІ. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування порушує права позивачів щодо користування належною їм ділянкою, оскільки прийняте без належного технічного і правового обґрунтування.

Апеляційний суд додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги Дмитрівської сільради та Особи 3 про те, що позивачами не надано жодного доказу того, що ділянка надана їм сільрадою в постійне користування, площею 2970,0 м2, за конфігурацією, на якій наполягають позивачі, не можуть бути взяті до уваги, оскільки у разі переходу права на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій ділянці об’єкти, тобто у спірних правовідносинах після укладення договору купівлі-продажу домоволодіння.

Доводи Дмитрівської сільради про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що оскаржуване рішення сільради має лише рекомендаційний характер та не покладає жодного обов’язку на позивачів, апеляційний суд вважав необґрунтованими, оскільки саме на підставі цього рішення сільської ради позивачам відмовлено у затвердженні вже виготовленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж ділянки в натурі (на місцевості) стосовно їх домоволодіння.

Доводи апеляційної скарги Особи 3 про те, що суд першої інстанції не врахував той факт, що між нею та позивачами існує тривалий спір щодо користування суміжними ділянками, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки, на переконання колегії суддів, вони не впливають на правильність оскаржуваного рішення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Особа 3 17.11.2020 із застосуванням засобів поштового зв’язку звернулася до ВС з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Верхньодніпровського райсуду від 18.02.2020 та постанову ДАС від 8.09.2020, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник визначила, що:

— оскаржувані рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

— суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення на підставі припущень, оскільки позивачі не надали суду доказів, які підтверджують право власності чи право користування спірною ділянкою. Ділянка, зазначена у наданих позивачами договорі купівлі-продажу житлового будинку та технічному паспорті на домоволодіння, в натурі не відводилася, її межі не встановлювалися, кадастровий номер не присвоєно;

— суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВС:

від 10.10.2018 у справі №738/1885/16-ц, відповідно до якого межі ділянки в натурі (на місцевості) визначаються не відповідно до акта узгодження та визначення меж, а згідно з наявними планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки;

від 1.08.2019 у справі №663/422/16-ц щодо наявності доказів захоплення частини ділянки;

у постанові Великої палати ВС від 20.03.2019 у справі №514/1571/14-ц щодо підтвердження порушеного права землекористувача та можливого призначення експертизи з метою встановлення, яка саме ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа земельної ділянки відповідачем;

у постанові ВП ВС від 3.07.2019 у справі №342/180/17, відповідно до якої обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом;

позивачі не заявляли клопотання про призначення судової експертизи на підтвердження своїх доводів щодо того, що оскаржуване рішення сільради порушує їх права на користування належною їм ділянкою і оскаржуваним рішенням порушена межа належної їм ділянки <…>.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу сільського садибного будинку, посвідченого приватним нотаріусом Вільногірського МНО Савельєвою Г.В. 6.11.2009, Особа 1, Особа 2 є власниками сільського садибного будинку, розташованого за Адресою 2, на ділянці, площею 2970, 0 м2, за фактичним користуванням.

Право власності на зазначений будинок зареєстроване за позивачами 31.12.2009 КП «Верхньодніпровське БТІ», що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Власником суміжного домоволодіння, розташованого за Адресою 1, є Особа 3, на підставі договору дарування від 21.11.2000, посвідченого приватним нотаріусом Верхньодніпровського РНО Листопад О.М., зареєстрованого у реєстрі за №2438.

У зазначеному договорі передбачено, що Особі 3 передається як дарунок обкладений цеглою житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, розташований за Адресою 1, на присадибній земельній ділянці, площею 4605,0 м2, за фактичним користуванням.

Особа 3 приватизувала належну їй присадибну ділянку, площею 0,446 га, в межах згідно з планом, що підтверджується державним актом про право власності, виданим 29.05.2003. Цим актом визначені межі ділянки Особи 3, у тому числі із сусідніми землекористувачами.

Починаючи з 2003 року Особа 3 погоджувалася із розмірами приватизованої нею ділянки та визначеними межами, не оскаржувала рішення з приводу приватизації ділянки в меншому розмірі ніж передбачено в договорі дарування, що належала їй за фактичним користуванням. Особа 3 не зазначала, що нею приватизована лише частина ділянки і ставила питання щодо приватизації частини, на яку зменшилася належна їй за фактичним користуванням ділянка та не зазначала, де саме розташована ця частина.

Рішенням Дмитрівської сільради №476-16/VІІ Особі 1, Особі 2 дано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0,2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства.

Станом на 1.12.2018 увесь обсяг необхідних робіт з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо зазначеної ділянки, якою користуються позивачі, виконано в межах, необхідних для затвердження цієї документації у встановленому законом порядку.

Від підписання акта погодження та акта прийому-передачі межових знаків на зберігання, які складалися землевпорядною організацією, відповідач відмовився.

Від імені відповідача зазначені акти зобов’язаний був підписати сільський голова Костюков О.О., який у своєму листі Особі 1 від 2.08.2018 №280 зазначив, що свій підпис в акті встановлення меж ділянок в натурі та передання межових знаків на зберігання поставить лише після підписання цього акта усіма землекористувачами.

Виконавчий комітет Дмитрівської сільради листом від 24.06.2019 №228 повідомив позивачів, що сільрада затвердила акт розмежування ділянок, до листа долучено акт із схемою рекомендованої межі між домоволодіннями Особи 1, Особи 2 та Особи 3, згідно з яким площа ділянки за Адресою 2, на якій розташована садиба позивачів, була зменшена, а площа ділянки за Адресою 1, що належить Особі 3, — збільшена за рахунок частини ділянки позивачів.

8.07.2019 позивачі отримали рішення Дмитрівської сільради №778-25/VІІ.

Суди встановили, що позивачі не є першими власниками садиби за Адресою 2, а отримали її у власність за цивільно-правовою угодою (договором купівлі-продажу) в тому вигляді, в якому ця садиба та ділянка, на якій вона розташована, передавалися органом місцевого самоврядування в межах своєї компетенції для будівництва, обслуговування і використання садиби у встановленому відповідачем розмірі, що відображено у технічній документації на садибу. Тобто ділянка за Адресою 2 в існуючих розмірах надавалася колишнім власникам садиби відповідачем відповідно до чинного на той час законодавства.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Поняття земельної ділянки як об’єкта права власності визначено у ч.1 ст.79 Земельного кодексу, відповідно до якої земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ч.2 ст.116 ЗК набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до чч.2, 3 ст.152 ЗК власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ч.1 ст.155 ЗК).

Щодо підстав оскарження акта розмежування

Задовольняючи позов та визнаючи незаконним і скасовуючи рішення сільради, яким затверджено акт розмежування ділянок, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що оскаржуване рішення порушує права позивачів щодо користування належною їм ділянкою, оскільки прийняте без належного технічного і правового обґрунтування.

В оцінці законності та обґрунтованості цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій ВС врахував таке.

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів..

Згідно з п.4 ч.4 ст.265 ЦПК у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред’явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постанові ВС від 28.03.2018 у справі №2-216/2011.

У справі, яка переглядається, позивачі стверджували, що оскаржуваним рішенням сільради порушені їхні права як землекористувачів спірної земельної ділянки, якими вони стали, набувши право власності на сільський садибний будинок за Адресою 2, який розташований на земельній ділянці, площею 2970, 0 м2, за фактичним користуванням.

Змагальність та диспозитивність покладає на позивача обов’язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх пред’явлених вимог у суді першої інстанції, саме на позивача покладається обов’язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції.

Відповідно до чч.1—3 ст.13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, установлених цим кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За правилами стст.12, 81 ЦПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом.

Згідно зі ст.77 ЦПК предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд дає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зробивши висновок на підставі припущень про те, що позивачі є законними користувачами ділянки, площею 2970,0 м2, за Адресою 3, суди першої та апеляційної інстанцій не з’ясовували це питання та не досліджували матеріали справи на предмет наявності доказів, які підтверджують право користування позивачами цією ділянкою.

ВС наголошує, що за змістом ст.377 Цивільного кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні правила закріплені у чч.1, 2 ст.120 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У зазначених нормах права закріплюється загальний принцип цілісності об’єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цим принципом визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі і споруди, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на будівлі і споруди.

За загальним правилом, закріпленим у чч.1, 2 ст.377 ЦК та чч.1, 2 ст.120 ЗК, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі №6-2цс15, від 13.04.2016 у справі №6-253цс16, від 12.10.2016 у справі №6-2225цс16.

Отже, враховуючи, що позивачі набули право власності на будинок відповідно до договору купівлі-продажу, тому за правилами ст.120 ЗК та ст.377 ЦК суди для висновку, що позивачі є законними користувачами ділянки за Адресою 3, повинні були дослідити питання, на яких умовах ділянка, на якій розташований будинок, належала попередньому його власнику, а отже, на яких умовах вона перейшла до останніх набувачів. Водночас, у разі якщо попередній власник будинку користувався ділянкою без достатньої правової підстави, то відсутні підстави для висновку, що останні набувачі набули право користування ділянкою з переходом права власності на будинок.

ВС визнає помилковими висновки суду апеляційної інстанції, що у разі переходу права на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій ділянці об’єкти, тобто у спірних правовідносинах після укладення договору купівлі-продажу домоволодіння. Адже, як зазначено, за правилами ст.377 ЦК та ст.120 ЗК до набувачів будівлі переходять права на ділянку, на якій вона розташована у тих обсягах, що були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.

Також помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право користування земельною ділянкою підтверджується технічною документацією на садибу, оскільки технічний паспорт на будинок не є правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття особою права користування земельною ділянкою у відповідних межах та розмірі.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували відомості, надані сільським головою Костюковим О.О., про те, що ділянка за Адресою 2 є комунальною власністю, під час встановлення рекомендованої межі на спірній ділянці в акті розмежування, який був затверджений сільрадою, площа ділянки під домоволодінням співвласників Особи 2 та Особи 1 не зменшується, а також, що в натурі ділянка після купівлі-продажу сільрадою останнім набувачам не передавалася, акт прийому-передачі межових знаків відсутній, позивачі зайняли ділянку на власний розсуд, під час складання технічної документації площа та її конфігурація складені зі слів власників домоволодіння.

Водночас судами встановлено, що рішенням Дмитрівської сільради №476-16/VІІ Особі 1, Особі 2 дано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0,2970 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства, що свідчить про правомірний інтерес позивачів.

У постанові від 1.08.2019 у справі №663/422/16-ц ВС зазначив, що встановлення меж ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить вона іншому власнику або правомірному користувачеві та чи не накладаються межі на суміжні ділянки. Встановлення (відновлення) меж здійснюється з метою визначення в натурі (на місцевості) метричних даних, у тому числі місцеположення поворотних точок та їх закріплення межовими знаками.

При цьому для висновків про порушення прав позивача визначенням меж сусідніх ділянок мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа її ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста (постанова ВП ВС від 20.03.2019 у справі №514/1571/14-ц).

За таких обставин ВС визнає передчасними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, оскільки висновки судів про те, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування порушені права позивачів щодо користування земельною ділянкою ґрунтуються на припущеннях. Під час розгляду справи суди не досліджували питання, на якій правовій підставі позивачі користуються земельною ділянкою, якому розміру та конфігурації відповідає ця земельна ділянка та чи відбулося під час розмежування земельних ділянок суміжних землекористувачів зменшення розміру земельної ділянки, якою правомірно користуються позивачі.

У постанові від 3.07.2019 у справі №342/180/17 ВП ВС зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст.6 конвенції принципу справедливості розгляду справи судом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов’язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (чч.1 та 2 ст.4 ЦПК), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

ВС врахував, що за встановлених фактичних обставин справи обґрунтованим є висновок про те, що між Особою 1, Особою 2, з однієї сторони, та Особою 3, з іншої, існує межовий спір, оскільки оскаржуваним рішенням сільради встановлено межі та розмір земельної ділянки як позивачів, так і третьої особи.

ВП ВС у пп.61, 62, 64 постанови від 5.12.2018 у справі №713/1817/16-ц зазначила, що згідно з принципом єдності юридичної долі ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, як у ст.30 ЗК, який був чинний до 1.01.2002, так і у чинній редакції ст.120 ЗК та ст.377 ЦК) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов’язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган.

У справі, яка переглядається, оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування стосується інтересів як позивачів, так і третьої особи, оскільки сільрада затвердила акт розмежування за схемою рекомендованої межі між домоволодіннями Особи 1, Особи 2 та Особи 3, тобто таке рішення стосується не лише позивачів як власників будинку за Адресою 2, а й Особи 3, яка є власником будинку за Адресою 1. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, як позивачі, так і третя особа претендують на користування частиною ділянки, розташованою між їхніми домоволодіннями <…>.

Керуючись стст.141, 400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити.

Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 18.02.2020 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 8.09.2020 скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Особи 1, Особи 2 до Дмитрівської сільради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи: голова Дмитрівської сільради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області Костюков Олександр Олександрович, Особа 3, про захист права користування земельною ділянкою, визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним і його скасування відмовити.

Стягнути з Особи 1, Особи 2 на користь Дмитрівської сільради судові витрати, понесені відповідачем під час апеляційного розгляду справи, у розмірі по 576,30 грн. з кожного.

Стягнути з Особи 1, Особи 2 на користь Особи 3 судові витрати, понесені нею під час апеляційного розгляду справи, у розмірі по 576,30 грн. з кожного, та судові витрати, понесені нею під час касаційного перегляду справи, у розмірі по 768,40 грн. з кожного.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.