Закон і Бізнес


Спростувати не можна видалити

Як розмежовувати справи про захист честі, гідності та ділової репутації від правовідносин, пов’язаних з інформаційним правом


За словами Дмитра Луспеника, у дифамаційному спорі необхідно враховувати баланс між правом на захист немайнових благ і правом на свободу слова.

№45 (1551) 06.11—12.11.2021
Вікторія ПОДОЛЯКА
6594

У наш час кожен громадянин може вільно поширювати інформацію будь-якого змісту. Нерідко такі можливості використовуються недобросовісно. Про те, коли така інформація є образливою або недостовірною та чи варто звертатися по захист до суду, розповів секретар Пленуму Верховного Суду Дмитро Луспеник.


Маємо право

За словами спікера, сьогодні суди послуговуються постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1. Д.Луспеник наголосив, що «саме новий ВС домігся того, що ця категорія справ не віднесена автоматично до малозначних».

Відповідно до Конституції фізична особа має право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі. Згідно із Цивільним кодексом юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації.

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізособи як унікальної біопсихосоціальної цінності. Із честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь чи поведінки загальноприйнятим уявленням про добро та зло. Під діловою репутацією розуміється набута суспільна оцінка ділових і професійних якостей особи при виконанні трудових, службових, громадських чи інших обов’язків.

Як відзначив доповідач, при виникненні спорів у цій категорії справ вибір способу захисту належить позивачу. І це має бути належний, ефективний та правомірний спосіб. Один з основних — право на грошову компенсацію за моральну шкоду, завдану втручанням у немайнові блага. До спеціальних способів відносять право на відповідь, спростування недостовірної інформації, заборону поширення відомостей, які порушують особисті права.

Тенденція до відмов

За словами Д.Луспеника, останні 5—6 років суди пішли у зворотному напрямку. Якщо раніше задовольнялися майже всі позови щодо захисту честі та гідності, то тепер значно почастішали відмови. «Суди практично переписують ті пункти постанови Пленуму ВС, які не є релевантними до конкретного спору», — зазначив спікер.

Водночас він нагадав, що до способів судового захисту не відносять вибачення, спростування суб’єктивної думки в брутальній формі, а також спростування недостовірної інформації, що міститься в процесуальних документах. Суд не може зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем, оскільки це не передбачено ЦК.

Наприклад, якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, то на відповідача може бути покладено обов’язок компенсувати моральну шкоду. Адже згідно із законом «Про інформацію» такі оціночні судження говорять не про особу, а про ставлення суб’єкта до об’єкта. У судовому порядку не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, постановах органів досудового слідства чи висновках експертиз, а також у процесуальних документах, якщо цю інформацію визначили підставою для позову або як доказ у справі.

Під час вебінару Д.Луспеник наголосив, що потрібно правильно визначити предмет та підставу позову. Наприклад, у категорії справ, де суб’єктивна думка висловлена в брутальній формі, предметом позову може бути тільки компенсація за моральну шкоду, а підставою — приниження честі та гідності внаслідок поширення такої інформації.

Недостовірні відомості спростовуються незалежно від вини. При цьому спростування має відбуватись у такий самий спосіб, в який поширювалася неправдива інформація. А при неможливості — у наближений спосіб. Якщо недостовірні відомості містяться в документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

Також законом не передбачено такого способу спростування інформації, як її видалення із сайту. Адже це є цензурою діяльності певної юрособи. «При вимозі видалити інформацію із сайту суд повинен проаналізувати пропорційність, легітимну мету, законодавчу підставу й наявність суспільної потреби для такого зобов’язання», — повідомив Д.Луспеник.

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваних відомостей в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в заяві.

Юрисдикційні нюанси

Оскільки характер спірних правовідносин є цивільно-правовим, то всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Утім, є й винятки. Якщо спір виник між юрособами у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, ідеться про захист ділової репутації. Такі справи розглядаються в порядку господарського судочинства.

У 2014 р. з постанови Пленуму ВСУ №1 був виключений пункт щодо презумпції добропорядності. Це відбулось унаслідок унесення змін до деяких законодавчих актів України.

У контексті спорів щодо захисту немайнових благ у більшості країн світу загальноприйнятим юридичним терміном є дифамація. Під цим розуміють правопорушення у вигляді поширення відомостей, що не відповідають дійсності, які порочать честь, гідність та ділову репутацію потерпілого. У будь-якому дифамаційному спорі необхідно враховувати баланс між правом на захист немайнових благ з одного боку та правом на свободу слова — з другого. Захист від дифамації може здійснюватись як у судовому, так і в позасудовому порядку.

«Суди повинні розмежовувати справи про захист гідності, честі та ділової репутації шляхом спростування від правовідносин, пов’язаних з інформаційним правом», — наголосив секретар Пленуму ВС. Тобто варто брати до уваги можливе поширення певної інформації, що Конституцією та іншими законами охороняється як конфіденційна.

Також потрібно розрізняти оціночні та фактичні твердження. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження (відповідно до ст.30 закону «Про інформацію»). Вони не підлягають спростуванню. Щоправда, оцінити правдивість чи правильність оціночного судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Однак суд може перевірити та встановити відповідність дійсності фактичного твердження. Адже факт є категорією об’єктивною та незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб.

Отже, суди в Україні напрацьовують практику у справах щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Однак, зважаючи на врахування всіх нюансів таких спорів і, відповідно, на тривалість розгляду, не виключено, що для деяких потерпілих спростування недостовірної інформації через невизначений термін може втратити свою актуальність.