Неадаптоване регулювання

Ключові висновки ВС щодо захисту прав користувачів банківських послуг

Судова практика поширює дію закону «Про захист прав споживачів» і на банківські послуги, які надають фізичним особам. Однак очевидною є неадаптованість норм цього акта до банківських відносин. Тому особливої ваги набувають висновки Верховного Суду в таких спорах. Розглянемо деякі з них, котрі стали вирішальними.

Умови, розміщені на сайті

На погляд Великої палати Верховного Суду, підписання правил надання банківських послуг і тарифів не свідчить про укладення таким чином кредитного договору за правилами ч.1 ст.634 Цивільного кодексу. Такий висновок ВП ВС викладено в постанові від 3.07.2019 у справі №342/180/17.

Суд касаційної інстанції вважає, що, оскільки правила надання послуг і тарифи є мінливими, не вбачається за можливе встановлення їх редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин. Більше того, банк може посилатися на найбільш сприятливу для нього редакцію. При цьому суд констатував, що споживач є слабшою стороною кредитних правовідносин, а покладення на нього обов’язку ознайомлення із загальними правилами надання послуг є надмірним тягарем з огляду на їх значний обсяг і відсутність у клієнта фахової підготовки.

Як наслідок, ВС визнав недотриманою письмову форму правочину та, відповідно, непогодження сторонами його ціни (процентів за користування кредитними коштами).

Отже, украй важливим убачається додержання порядку погодження клієнтом усіх умов договору з фінансовою установою — обов’язкова письмова форма правочину передбачає явну та безсумнівну згоду обох сторін з його умовами, що зазвичай оформлюється власноручним підписом.

«Пересічний споживач»

Разом з тим примітним видається застосування судом у зазначеній вище постанові нової для вітчизняної судової практики категорії «пересічний споживач». Завдяки цьому аналізована постанова є чи не найцитованішим рішенням в актуальній практиці розв’язання спорів між фінансовими установами та споживачами.

Не наводячи конкретного визначення такого суб’єкта правовідносин, як «пересічний споживач», ВП ВС зазначає окремі критерії оцінки, а саме — наявність у такого споживача «звичайного рівня освіти» та певного «рівня правової обізнаності».

Правовим підґрунтям аналізованого висновку ВС є рішення Конституційного Суду від 11.07.2013 №7-рп/2013, за яким споживач, зокрема в кредитних правовідносинах, перебуває у вразливому становищі відносно кредитодавця. Разом з тим поняття «пересічний споживач» було прямо запозичене з усталеної практики Суду Європейського Союзу, який кваліфікує пересічного споживача (average consumer) як достатньо поінформованого, уважного й обережного, проте з урахуванням культурних, суспільних і мовних факторів, а також особистого життєвого досвіду.

Звісно, презумпція нерівноправності сторін у правочинах зі споживачами відповідає передовому світовому досвіду. Однак оціночний характер ознак «пересічності» споживача разом з повною відсутністю нормативного регулювання такого суб’єкта відкриває широке поле для зловживань. Адже користування фінансовими послугами в будь-якому разі вимагає певного рівня фінансової грамотності, а незнання закону не може бути виправданням недбалості споживача.

Нікчемні умови

Вельми поширеною є практика включення фінансовими установами до кредитних договорів окремої плати «за обслуговування кредиту».

Проте постановою від 20.02.2019 у справі №666/4957/15-ц Касаційний цивільний суд фактично заборонив банкам передбачати в договорі споживчого кредиту будь-які збори, проценти, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугами в розумінні закону. Такі положення з точки зору суду є нікчемними.

Висновок суду касаційної інстанції базується на загальних положеннях закону щодо несправедливості положень договору, які порушують баланс прав та обов’язків на шкоду споживачу. Щоправда, згідно із законом несправедливі умови договору (перелік яких не є вичерпним) підлягають визнанню судом недійсними, а не визначаються як нікчемні.

Підстави для нарахування пені

20.03.2019 ВП ВС у постанові у справі №761/26293/16-ц дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до ч.5 ст.10 закону. Цей висновок обґрунтований тим, що відмова банку виконати розпорядження клієнта щодо видачі коштів за договором банківського рахунку має наслідком настання відповідальності у вигляді сплати пені в розмірі 3% від суми утримуваних коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою їх видачі до дня фактичної видачі.

Отже, за змістом постанови, вартість послуги, на яку нараховується пеня, збігається з розміром утримуваних банком коштів. Отже, фактично ВС ототожнив суму вкладу та вартість ненаданих послуг у розумінні закону, при цьому не навівши жодних аргументів на користь такого висновку. Зокрема, у постанові від 20.03.2019 не дано тлумачення вжитого в законі терміна «вартість послуги», не роз’яснено, у чому вона полягає та із чого складається.

Указане питання передано на вирішення Великої палати як виключна правова проблема, а професійна спільнота досі очікує відповіді на нього.

Компенсація за моральну шкоду

Питання, чи повинен банк разом зі сплатою пені відшкодовувати споживачеві збитки та моральну шкоду, завдані невиконанням договору, є окремим предметом правничої дискусії.

За приписами стст.4, 22 закону, споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя та здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законом, що непросто припасувати до банківських відносин.

Так, ВС у низці своїх постанов (зокрема від 24.02.2016 у справі №303/2147/14-ц, від 20.03.2019 у справі №761/26293/16-ц) стверджував, що стягнення моральної шкоди можливе лише у випадках, прямо передбачених законом, а також за наявності відповідних умов у договорі, відмовляючи в стягненні моральної шкоди за неналежне надання банківських послуг.

Проте ВП ВС, відступивши від раніше оприлюдненої позиції, у постанові від 1.09.2020 у справі №216/3521/16-ц дійшла висновку, що порушення банком зобов’язання щодо повернення вкладу тотожне недоліку продукції та передбачає відшкодування моральної шкоди.

ВП, посилаючись на положення стст.16, 23 ЦК та виходячи зі змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому, зазначила, що така компенсація повинна відбуватись у будь-якому випадку спричинення шкоди, оскільки право на відшкодування виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм.

«Ризиковість» клієнта

Законодавство щодо протидії відмиванню коштів надає банку право відмовити клієнту в обслуговуванні. Однак, на погляд ВС, водночас вимагається обов’язкове обґрунтування такої відмови.

Так, ВС у своїх постановах від 29.04.2020 у справі №910/3245/19 і від 10.12.2020 у справі №910/507/20 акцентує увагу на тому, що банк не наділений необмеженим правом на відмову від обслуговування клієнта шляхом розірвання договору банківського рахунку навіть на підставі присвоєння клієнтові неприйнятно високого ризику.

Причому у справі №910/3245/19 суд, ставши на бік позивача, звернув увагу на те, що банк як доказ правомірності своїх дій не надав внутрішньої програми управління комплаєнс-ризиком фінансового моніторингу, яка якраз мала містити чіткі критерії неприйнятно високого ризику.

Утім, раніше ВС у своїй постанові від 20.02.2018 у справі №910/11471/17 визнав внутрішню банківську документацію щодо фінансового моніторингу документом з обмеженим доступом. Отже, на погляд ВС, банк не повинен ознайомлювати клієнтів з локальними документами, які серед іншого включають зазначені критерії ризику. Адже це може полегшити вчинення протиправних дій клієнтами, на протидію якій і спрямовані такі документи.

***

Отже, наведені справи свідчать, що практика розгляду банківських спорів у сфері захисту прав клієнтів усе ще формується та не є усталеною. Разом з тим суди, запозичуючи світовий досвід правозастосування, повинні зважати на вітчизняні реалії, уникаючи сприяння в зловживанні правами як надавачами послуг, так і користувачами останніх.