Антиреклама — за рахунок прибутку
Відрахування, які не належать ні до загальнодержавних, ні до місцевих податків та зборів, здійснюються на добровільних, а не на обов’язкових засадах.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
11 грудня 2012 року м.Київ №21-305а12
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого — Кривенка В.В.,
суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,
при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,
за участю представника позивача —
Прилуцької об’єднаної державної податкової інспекції
Чернігівської області Державної податкової служби — Ухань В.П.,
прокурора Генеральної прокуратури — Капшученко Ю.М.,
відповідача — АТЗТ «А/Т Тютюнова компанія «В.А.Т.-Прилуки» — Данилевича О.Й., Кобця О.В., —
розглянувши в порядку усного провадження справу за позовом прилуцького міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі ОДПІ до товариства про стягнення суми,
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2010 року ОДПІ звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з товариства відрахування з коштів, витрачених на рекламу тютюнових виробів, у сумі 516839 грн. 32 коп., які на підставі ст.22 закону «Про рекламу» від 3.07.96 №270/96-ВР мають спрямовуватися на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем. У результаті проведеної працівниками ОДПІ виїзної планової перевірки товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1.07.2009 по 1.04.2010 складено акт від 16.09.2010 №816/23/14333202.
У зазначеному акті орган контролю зазначив, що в ході перевірки було виявлено факт нездійснення відповідачем відрахування коштів на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління, передбачених ст.22 закону №270/96-ВР, що стало причиною для звернення до суду з позовом.
Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 24.11.2010 у задоволенні позову відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що стягувані відрахування на соціальну рекламу не включені до переліку загальнодержавних податків та зборів, передбачених у ст.13 закону «Про систему оподаткування» від 25.06.91 №1251-ХІІ, а також відсутній прописаний порядок відрахування коштів, про які йдеться у ст.22 закону №270/96-ВР.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 31.03.2011 постанову суду першої інстанції скасував і прийняв нове рішення, яким позовні вимоги в частині стягнення відрахувань у сумі 516839 грн. 32 коп. задовольнив. Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що ст.22 закону №270/96-ВР і є тією нормою, яка встановлює обов’язок відповідача спрямовувати відрахування на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем, при цьому здійснення таких відрахувань регулюється підзаконним нормативним актом, яким є Порядок відрахувань на виробництво соціальної рекламної інформації про шкоду тютюнопаління та вживання алкогольних напоїв, затверджений постановою КМ від 8.09.97 №997, а контроль за справлянням зазначеного відрахування відповідно до додатків №8 до законів «Про Державний бюджет України на 2009 рік» від 27.12.2008 №835-VI та «Про Державний бюджет України на 2010 рік» від 27.04.2010 №2154-VI покладений на Державну податкову адміністрацію.
Вищий адміністративний суд постановою від 31.05.2012 постанову суду апеляційної інстанції скасував, а постанову суду першої інстанції залишив без змін. Залишаючи без змін рішення першої інстанції, касаційний суд послався на ч.2 ст.16 закону №1251-ХІІ, вбачаючи добровільний характер стягуваного за позовом відрахування з огляду на відсутність його в переліку обов’язкових платежів, визначених стст.14 та 15 цього закону.
У заяві про перегляд Верховним Судом постанови ВАС від 31.05.2012 з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.237 Кодексу адміністративного судочинства, ОДПІ та заступник Генерального прокурора просять ухвалу суду касаційної і постанову суду першої інстанцій скасувати, а постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст.22 закону №270/96-ВР, в якій ідеться про те, що рекламодавці алкогольних напоїв та тютюнових виробів зобов’язані у порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 відсотків коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України.
На обгрунтування заяви позивач надав копію постанови ВАС від 3.12.2009 (справа №К-11733/07), яка, на його думку, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС вважає, що заяви ОДПІ та Генпрокуратури про перегляд оскаржуваного рішення ВАС не підлягають задоволенню з таких підстав.
У справі, що розглядається, касаційний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив із того, що стягувані відрахування відповідно до ст.16 закону №1251-ХІІ здійснюються на добровільних, а не на обов’язкових засадах, оскільки такі відрахування не відносяться ні до загальнодержавних, ні до місцевих податків та зборів (обов’язкових платежів), передбачених стст.14 і 15 зазначеного закону.
Водночас у постанові ВАС від 3.12.2009 (справа №К-11733/07), наданій на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд зайняв позицію про обов’язковість сплати коштів рекламодавцями тютюнових виробів на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління, посилаючись на ст.22 закону №270/96-ВР. Крім того, згідно з додатком 1 до закону «Про Державний бюджет України на 2005 рік» від 23.12.2004 №2285-IV платіж, з приводу якого виник спір, включено до переліку доходів загального фонду Державного бюджету, що також вказує на його обов’язковість. А згідно зі ст.87 та додатком 8 до закону №2285-IV контроль за справлянням (стягненням) до бюджету зазначеного відрахування покладено на ДПАУ.
Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС виходить із такого.
Закон №270/96-ВР, п.8 ст.22 якого, зокрема, передбачено, що рекламодавці алкогольних напоїв і тютюнових виробів зобов’язані в порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 відсотків коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України, був прийнятий 3.07.1996.
Пунктом 3 розд.V «Прикінцеві положення» зазначеного закону законодавець зобов’язав Кабінет Міністрів подати на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо внесення змін до законів, які випливають із цього закону, а в п.4 Постанови ВР «Про порядок введення в дію Закону України «Про рекламу» від 3.07.96 №274/96-ВР Комісії ВР з питань фінансів і банківської діяльності доручалося проаналізувати пропозиції про додаткове оподаткування в галузі реклами й зробити висновки щодо можливості внесення відповідних змін і доповнень до закону №1251-ХІІ.
На момент виникнення спірних відносин зміни до відповідних законів не вносились.
На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС, змін до законів, які випливають із згаданого закону, до переліку яких необхідно віднести закон №1251-ХІІ, внесено не було. Статті 13—15 цього закону, що встановлюють види податків і зборів (обов’язкових платежів), які справляються на території України, не містять у своєму переліку спірного платежу (не менше ніж 5 відсотків коштів, витрачених на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України), а ч.2 ст.16 закріплює правило, за яким державні та інші цільові фонди, які не передбачені цим законом, мають своїм джерелом виключно прибуток підприємств, який залишається після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів), передбачених стст.14 і 15 цього закону. Відрахування до цих фондів здійснюється на добровільних засадах.
Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування, яка базується на принципах оподаткування, закріплених у ст.3 закону №1251-ХІІ.
Норми саме цього закону є спеціальними стосовно визначення обов’язковості платежів до бюджету, державних та інших цільових фондів, встановлених різними нормативно-правовими актами.
Саме вони обгрунтовано, як такі, що кореспондують принципам податкового права, яким має бути підпорядковане все податкове регулювання, застосовані касаційним судом у справі, що розглядається.
Крім того, норми цього закону, які дотичні до регулювання спірних відносин, були прийняті пізніше.
Таким чином, Вищий адміністративний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог і залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в їх задоволенні, дійшов правильного висновку про те, що ні в законі №1251-ХІІ, ні в інших законах у сфері оподаткування не було закріплено порядок обчислення та сплати відрахувань від суми коштів, витрачених на рекламу тютюнових виробів та/або алкогольних напоїв в межах України, через що не мають статусу обов’язкового платежу на рівні сплати податків, з чим погодилася колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС.
Відповідно до ч.1 ст.244 КАС Верховний Суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Ураховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, та керуючись стст.241, 242, 244 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
У задоволенні заяв Прилуцької ОДПІ Чернігівської області Державної податкової служби та заступника Генерального прокурора відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п.2 ч.1 ст.237 КАС.