Конкурс поза гарантіями

Перешкоджання виконанню судових функцій рівнозначне втручанню в право на повагу до приватного життя

Боротьба 5-го Президента за владу вилилась у порушення гарантій незалежності суддів. Тим часом боротьба «верховників» за правду у Страсбурзі, схоже, вибила один зі стовпів судової реформи 2016 року.

Новий-старий суд

Передумови звернення Василя Гуменюка та інших суддів Верховного Суду України до Європейського суду з прав людини були закладені ще у 2014 році, коли нова влада проголосила докорінне реформування майже всіх інститутів держави та в першу чергу — судової системи.

Так, у 2015 році була ініційована робота над стратегією реформування судівництва, яка включала як модернізацію законодавства, так і зміни до Конституції. Законопроект, який ліг в основу судової реформи, підтримала Венеціанська комісія. Хоча, як згодом виявилося, остаточний текст дещо відрізнявся від того, що пропонувався експертам.

Урешті-решт парламент погодив нову редакцію закону «Про судоустрій і статус суддів», яким створювався зовсім новий Верховний Суд, до складу якого мали ввійти 4 касаційні підрозділи (в останній момент їх назвали касаційними судами). Закон також установив, що ВСУ та 3 спеціалізовані суди діють, допоки не запрацює ВС. А судді Верховного та вищих спецсудів на загальних підставах мали б виборювати право продовжити працювати в касаційній інстанції.

«Верховників» обурило посягання на їхню незалежність, адже така процедура зайняття посади, на їхню думку, зачіпала гарантії незалежності. Утім, судді на те й судді, щоб боротися за справедливість. Саме тому вони звернулися до Конституційного Суду, який лише торік ухвалив рішення на їхню користь. У висновку конституціоналістів ішлося, що відповідно до Основного Закону є лише один найвищий судовий орган і він був перейменований — з ВСУ на ВС. До того ж відповідно до принципу незмінності суддів, «верховники» старої судової установи повинні виконувати свої функції як судді нового ВС.

Аргумент на аргумент

У Страсбург В.Гуменюк і його колеги написали, що в них не було можливості оскаржити незаконне перешкоджання здійсненню своїх функцій у результаті внесення поправок до законодавства у 2016 році. До того ж вони наголошували, що у 2018-му при спробі перевести їх на інші посади Вища рада правосуддя не діяла як незалежний та неупереджений орган.

Представники Уряду стверджували, що судді не могли скаржитися на порушення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Мовляв, на карту були поставлені не їхні цивільні права, а публічний спір, викликаний характером роботи. На думку чиновників, відсутність засобів правого захисту щодо відсторонення від посади було виправданим.

Представники нинішньої влади також відзначили, що законодавчі поправки, які передбачають ліквідацію ВС, були прийняті з метою проведення загальної судової реформи, і що всі судді нового ВС повинні були пройти через фільтр жорсткого конкурсу.

Уряд також стверджував, що заявник та його колеги не вичерпали національні засоби юридичного захисту щодо своєї скарги на відсутність доступу до суду, бо не оскаржили саму процедуру ліквідації ВСУ. Хоча це дещо дивно, оскільки Пленум ВСУ майже відразу після ухвалення закону звернувся з поданням до КС.

Натомість судді вирішили, що більш ефективним способом буде оскарження свого відсторонення від здійснення правосуддя в європейській інстанції.

Формально, але не фактично

У Страсбурзі насамперед нагадали про особливу роль судової влади, в суспільстві, яка виступає якості гаранта справедливості. Крім того, Євросуд констатував, що відповідно до національного законодавства всі заявники мали право залишатися суддями до виходу у відставку. Звичайно, за умови якщо їхні повноваження не були припинені достроково.

У результаті судової реформи-2016 заявники формально не були звільнені, але фактично були позбавлені можливості виконувати свої функції, принаймні протягом певного періоду. Євросуд звернув увагу на те, що така ситуація існувала, навіть попри рішення КС, який підтвердив законність їх перебування на посаді.

ЄСПЛ дослідив рішення українських конституціоналістів. Зокрема, він зупинився на тому, що «оспорювані законодавчі заходи не могли стати підставою для звільнення всіх суддів ВСУ або їх переведення до іншого суду, тим більше — до суду нижчої інстанції». Також вони звернули увагу на тезу «судді ВСУ повинні продовжувати здійснювати свої повноваження як судді ВС». Тож, надаючи подібне тлумачення конституційних гарантій, КС чітко дав зрозуміти, що заявники мають право залишатися суддями найвищого судового органу.

Також високі судді зауважили, що «функціональну роль правосуддя для держави слід визначати у світлі конкретних гарантій, необхідних для незалежності судової системи». Хоча трудові відносини між державним службовцем і державою традиційно можна визначити як відносини, засновані на довірі та лояльності до виконавчої влади, оскільки службовці держави зобов’язані проводити політику уряду, це не відноситься до членів судових органів, які «відіграють іншу й більш незалежну роль у зв’язку з їх обов’язком забезпечувати перевірку урядових правопорушень і зловживань владою».

З огляду на це особливістю трудових відносин між суддями та державою є те, що представники судової влади повинні перебувати на достатній юридично-правовій дистанції від інших гілок влади. Для того щоб вершити правосуддя a fortiori на основі вимог закону та без страху чи переваги.

ЄСПЛ констатував: позиція, що судді можуть забезпечувати верховенство права і слідувати конвенційним гарантіям без гарантій внутрішньодержавних, є помилковою. Адже в таких випадках вони потрапляють у ситуацію, коли їхня індивідуальна незалежність та неупередженість опиняються під загрозою.

ЄСПЛ наголосив, що засіб правового захисту, який заявникам пропонував Уряд, а саме — оскаржувати процедуру ліквідації ВСУ, не міг бути ефективним у контексті конвенційних гарантій. Отже, заявники не були зобов’язані використовувати його.

«Обмеження права судді на оскарження дострокового звільнення є рівносильним звільненню, може бути несумісне з незалежністю судової влади, якщо такий захід застосовується без будь-якої конкретної причини», — підсумував ЄСПЛ.

Тож Суд уважає, що відносно заявників було порушено право на доступ до суду, тобто ст.6 конвенції.

Гроші нічого не значать

Окрім того, В.Гуменюк та колеги посилались на порушення ст.8 конвенції. Адже перешкоджання виконанню судових функцій рівнозначне незаконному й необґрунтованому втручанню в право на повагу до приватного життя. Уряд стверджував, що оскаржувані заходи були прийняті в контексті загальної реформи без будь-яких особистих мотивів щодо заявників.

ЄСПЛ зазначив, що загалом репутація суддів жодним чином не постраждала, а виплата заробітної плати не була перервана. Водночас Суд сказав, що основний негативний наслідок — це неможливість чинити правосуддя. Тож якщо припустити, що заявники істотно фінансово не постраждали, то оскаржувані заходи все одно позбавили їх можливості продовжувати роботу й жити в професійному середовищі, в якому вони могли розвиватися.

Попри те що оскаржуване втручання виникло внаслідок дії закону, що прийнятий парламентом, ЄСПЛ усе ж поставив під сумнів, чи було воно законним у розумінні конвенційних гарантій. В Євросуді знову звернулися до рішення КС, а саме до абзацу, в якому йшлось, що судді ВСУ повинні продовжувати здійснювати свої повноваження як судді ВС. Адже, на думку КС, перейменування судового органу, передбачене Конституцією, не могло відбуватися без переведення суддів ВСУ на посади до ВС. Адже не було жодної відмінності між правовими статусами одних і других суддів, інакше це не відповідало б принципу незмінності суддів.

Таким чином, Суд зробив висновок, що українська влада не продемонструвала, чому заявників змушували брати участь у конкурсах, щоб зберегти право виконувати судові обов’язки.

У Страсбурзі також зазначили, що з грудня 2017 року, коли ВС почав роботу, заявники не могли виконувати свої функції. Протягом значного періоду спостерігалась явна відсутність координації, що серйозно підірвало правову визначеність і передбачуваність конституційних принципів незалежності судових органів.

Тому Євросуд переконаний, що втручання не відповідало вимогам законності. Відповідно, мало місце порушення ст.8 конвенції.

Отже, у рішенні від 22.07.2021 у справі «Gumenyuk and others v. Ukraine» ЄСПЛ установив порушення стст.6 та 8 конвенції. Сума компенсацій кожному з 8 заявників, які звернулись у Страсбург, становить €5000.

Хоча це рішення стане остаточним тільки через 3 місяці, навряд чи новій владі є сенс подавати апеляцію та захищати помилки своїх попередників. Тим більше — за наявності рішення КС із цього приводу.