Рішення нетрадиційної мотивації

КС довів, що в Україні немає російськомовних громадян, є код нації

За 25 років своєї діяльності Конституційний Суд не видав жодного рішення, в якому правові доктрини підмінялися б демагогією та політичною доцільністю. Та все колись буває вперше, якщо дочекатися слушної нагоди. А для апологетів української мови кращих часів годі й чекати.

Акт-рекордсмен

Тільки наївна людина та окремі опозиційні політики могли розраховувати, що КС визнає неконституційним бодай одне положення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 №2704-VIII. Не той сформований владою «суспільний запит» і не той склад Суду, що здатен поставити на чільне місце права людини та Конституцію, якщо це йде врозріз із очікуваннями активної меншості.

Однак одна справа — відмовити в задоволенні подання через його необґрунтованість, і зовсім інша — перетворити монографію одного автора на акт Суду, під яким умовити підписатися ще мінімум 9 колег.

Більше ніж 100 тис. знаків і 56 аркушів паперу знадобилося судді-доповідачеві та за сумісництвом заступникові Голови КС Сергію Головатому, аби викласти свої погляди на значення української мови для ствердження державності взагалі та обґрунтування припустимості обмеження одних мов та надання привілеїв іншим зокрема. І це з очевидних причин є рекордом для актів Суду. Й ось чому.

Чимало перших рішень КС критикувалося саме за лаконічність. Як пояснювали тодішні очільники Суду, зокрема в інтерв’ю «ЗіБ», чим довшою була мотивувальна частина, тим важче було досягти компромісу.

Водночас існувало й різне ставлення до значення положень мотивувальної частини як джерела права. Утім, кожне речення вивірялося до коми, аби унеможливити різне розуміння, викривлення. Спірні твердження відкидались, аби потім ні в кого не було спокуси посилатися на них як на правову позицію Суду. У такий спосіб також формувався фундамент для наступних актів.

Якщо під цим кутом зору глянути на рішення КС від 14.07.2021 №1-p/2021, то воно вражає не тільки обсягом, а й розлогістю міркувань (вочевидь — судді-доповідача), доречність і об’єктивність яких викликає сумнів.

Зросійщення, лінгвоцид та всі інші

Схоже, доповідач намагався закарбувати в рішенні більше, ніж навіть сказано в Конституції чи самому законі. Тобто надати своєму баченню як самого мовного питання, так і історичним подіям статусу таких, що не підлягають оскарженню чи сумнівам. При тому байдуже, що ці твердження так само стосуються мотивів фінального висновку, як цей закон до «зміцнення громадянської злагоди на землі України» (абз.5 преамбули Конституції). Адже ні в поданні, ні в публічних виступах опозиційних політиків не піддавалася сумніву необхідність утвердження української мови як державної.

Натомість деякі вислови з рішення №1-p/2021, навпаки, сповнені політичних кліше, що можуть сприйматись як приниження ролі одних груп громадян і звеличення інших. Наприклад, фраза про те, що «українська нація… упродовж багатьох віків проживає на споконвічно своїй території та становить абсолютну більшість населення України». Або твердження, що «загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню української нації та її держави, оскільки мова — це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування».

Виходить, на своїй території проживали та проживають тільки носії коду, і лише вони боролися за незалежність України, голосували на грудневому референдумі 1991 року, ухвалювали Акт проголошення незалежності? А що робили в цей час інші українці, які на той час не володіли українською мовою або не використовували її для спілкування?

Ба більше, сюди ж потрапили твердження про «цілеспрямоване насильне зросійщення», «масове знищення активних носіїв української мови», «пригнічення національної ідентичності українців та інших народностей», «лінгвоцид», «розстріляне відродження» тощо. При цьому автор тексту не робить посилань ні на наукові праці чи історичні документи, ні на статистику, що підтверджували б такі умовиводи. Тобто все це тепер слід сприймати як факт, бо ж так написано в рішенні КС.

Водночас автор не обтяжує себе й згадками про закони. Наприклад, коли в рішенні зазначається, що «володіти українською мовою як мовою свого громадянства — обов’язок кожного громадянина України». Тож незрозуміло, чи то КС дійшов такого висновку, чи це перифраз ч.1 ст.6 закону №2704-VIII. І таке вільне поводження з висновками контрастує, наприклад, з рішенням №2-р/2021, ухваленим наступного дня, в якому кожен абзац містить посилання на джерело того чи іншого твердження.

Немає групи — немає проблем

Для розуміння нетрадиційного для єдиного органу конституційної юрисдикції характеру мотивувальної частини наведемо ще кілька цитат, якими Суд фактично тлумачить ч.3 ст.10 Конституції та спростовує необхідність юридичного захисту прав громадян, які послуговуються російською мовою:

«Вибуття окремої особи, що належить до відмінної ідентичності (а тим більше групи осіб), з єдиного суспільства в простір своєї ідентичності становить небезпеку для єдності українського суспільства»;

«Нині всі раніше «російськомовні громадяни» України дедалі більше стають активно або пасивно українськомовними»;

«Російськомовні громадяни» України не становлять одноцільної соціальної одиниці — такої, що як група осіб (коло осіб) має право на юридичний захист як етнічна або мовна одиниця (група), а є політичним конструктом»;

«Словосполука «російськомовні громадяни» є виразом зі сфери політичної риторики... проте йому бракує не тільки юридичної, а й семантичної визначеності».

Знову ж таки, подібні вирази притаманні науковим працям. Але й там слід зазначати першоджерело чи принаймні якимось чином обґрунтовувати умовиводи. Натомість наведені твердження нагадують вислів про ховрашка, якого не видно, але він є, з точністю до навпаки: громадян, які розмовляють російською, в Україні можна зустріти на кожному кроці, але для автора тексту рішення їх юридично немає. А, як відомо, немає людини — немає проблем, у тому числі з вільним розвитком, використанням і захистом російської мови. Тим більше, якщо КС офіційно визнав, що представники «політичного конструкту» стають або пасивними, або активними українськомовними.

Виправдана дискримінація

Немає, то й немає. Можна було б на цьому поставити крапку, констатувавши відсутність практичної необхідності перейматися невідомо чиїми правами. Та ні, тут, як кажуть, розбивати ворога, то вщент. Адже найскладніше, напевне, було пояснити, чому в законі виокремлено деякі мови, щодо яких діятимуть не такі жорсткі обмеження в застосуванні відносно інших недержавних.

Насамперед у рішенні стверджується, що «закон не містить жодних імперативних заборон щодо використання російської мови». І це правда, але він містить винятки щодо мови освіти, виготовлення та розповсюдження друкованої продукції, наукових публікацій тощо саме для офіційних мов Європейського Союзу. Це помітила навіть Венеціанська комісія, зауваживши, що, «аби його (закон) не сприймати за дискримінаційний, будь-яке диференційоване ставлення до національних меншин має бути належним чином виправдане».

І КС успішно обґрунтував необхідність такого диференційованого ставлення. Мовляв, «неоднакове ставлення до осіб можна визнати дискримінацією лише в тому разі, якщо воно не є виправданим». А неоднаковий підхід у наданні певних привілеїв офіційним мовам ЄС обумовлений преамбулою Конституції та прагненням України приєднатися до європейського співтовариства. Утім — без посилань на жоден документ останнього, який би вимагав від держав-членів або потенційних кандидатів забезпечувати привілеї для використання цих мов громадянами інших країн.

Так само не згадується, в якому акті визначено, що саме «англійська мова відіграє роль глобального посередника в спілкуванні між народами». Цікаво, що ми будемо робити із цим рішенням, якщо англійська раптом утратить статус офіційної мови ЄС? Адже гарячі європейські голови вже висловлювалися за те, що вихід зі спільноти Великої Британії ставить під сумнів доцільність подальшого використання мови титульної нації цієї країни як офіційної в Союзі.

За межами Конституції

Натомість, явно виходячи за межі подання, у рішенні №1-p/2021 стверджується, що зазначення в Конституції певних посад, для зайняття яких необхідне володіння державною мовою, «не означає, що законодавець не може передбачити аналогічні вимоги для будь-якої іншої посади в усій системі публічної влади, включно з посадами депутата місцевої ради та народного депутата».

Той, хто читав закон №2704-VIII, одразу заперечить, що в ньому нардепи як суб’єкти не згадуються. Така вимога до кандидатів у народні обранці відсутня й у Конституції. Проте судді КС, котрі підписали рішення, наперед видали індульгенцію парламенту запровадити попередню перевірку кандидатів у нардепи на наявність коду.

Оскільки в цьому ж рішенні підтверджена конституційність різних кваліфікаційних вимог до різних посад, законодавець зможе сказати, що кандидат у нардепи повинен знати українську на рівні, наприклад, викладача. І тоді залишити за стінами Верховної Ради тих, хто недостатнім знанням української становить загрозу мові, а отже, й існуванню української нації (хоча є ризик, що туди потраплять і ті, хто називає себе представником титульної нації).

Тим більше, якщо використати ще одну «правову позицію» КС про те, що «здійснюється інструменталізація політичного конструкту «російськомовне населення» України з метою перетворення його на геополітичну зброю та знаряддя відновлення імперії». А це відкриває можливості навіть для переслідування владою представників цього «конструкту» як ворогів народу та загрозу національній безпеці.

А що стверджувалося раніше про відсутність імперативних заборон?

Під впливом чинників

Вочевидь, абсолютна більшість тверджень була зайвою для цього рішення. Адже цілком достатньо було одного абзацу, який під час узгодження, напевне, вдалося протягти до тексту комусь із більш поміркованих у мовному питанні суддів КС.

У ньому цілком логічно стверджується, що сам факт ухвалення спеціального закону «не виключає потреби в ухваленні законодавцем іншого закону (законів), предмет регулювання якого (яких) становили б і такі питання, як режим вільного розвитку, використання й захисту мов», про які згадується в ч.3 ст.10 Конституції. Це дозволило б скоротити сам текст рішення разів у чотири, й не перетворювати мовне питання на ту саму «геополітичну зброю»: цей акт стосується функціонування державної мови, а про інші хай подбає законодавець.

Те, чому рішення ухвалили саме в такому вигляді, частково пояснює в окремій думці суддя Олександр Литвинов: «Наразі орган конституційної юрисдикції перебуває під впливом чинників, які фактично стоять на заваді здійсненню КС конституційних повноважень». Зокрема, він відзначає й зацікавленість доповідача в ухваленні рішення: «Упродовж двох тижнів поспіль на кожне пленарне засідання Великої палати ВС, навіть у ті дні, коли пленарні засідання не проводилися, заступником Голови КС найчастіше виносилося на розгляд саме це подання». Натомість інші, не менш важливі для українського суспільства питання знімалися з розгляду. Може, тому, що 3 місяці тому Володимир Зеленський зберіг за ним посаду члена ВК?

Так само О.Литвинов звернув увагу на те, що колеги дотепер не відреагували на укази Президента, якими анульовані повноваження двох суддів КС. Як наслідок, на сайті Суду останні дотепер значаться як діючі, але їх не допускають до участі в засіданнях. При цьому О.Литвинов доводить: унаслідок такої невизначеності під сумнівом — сама легітимність рішень КС, ухвалених без участі цих суддів.

Утім, їх присутність навряд чи вплинула б на резолютивну частину рішення, бо судді КС не стали б дратувати Президента. Але принаймні вони могли переконати колег змусити доповідача перенести всі свої наукові розвідки до «збіжної думки», аби мотивувальна частина набула традиційного, юридичного вигляду. Звісно, якби переймалися репутацією Суду більше, ніж власним благополуччям.