Закон і Бізнес


Проректор НЮУ (1988—2021 рр.) Вячеслав Комаров:

«Думка, що юридичні виші готують фахівця, який завтра стане професіоналом, — це утопія»


Вячеслав Комаров: «Думка, що юридичні виші готують фахівця, який завтра стане професіоналом, — це утопія»

№29 (1535) 17.07—23.07.2021
Каріна ПЕТРАШ
6123

Славу університету приносять його випускники. Ці слова повністю вкладаються в парадигму цінностей випускників Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. Щоправда, за понад 200-річну історію університету освітня політика розвивалася. Про етапи становлення, відчуття вітру змін, завоювання першості серед юридичних вишів та про проблеми якості освіти в інтерв’ю «ЗіБ» розповів проректор з навчально-методичної роботи зазначеного університету в 1988—2021 рр. Вячеслав КОМАРОВ.


«Колеги говорили, що я прощаюся зі своїм науковим надбанням, яке вистраждано»

— Вячеславе Васильовичу, 1 липня цього року ви завершили свою діяльність на посаді проректора. Для вас ця подія більше свято, бо можна нарешті відпочити, чи навпаки — сум за статусом і посадою?

— Запитання пов’язане з баченням себе на цій посаді. У 1976 р. я закінчив Харківський юридичний інститут. Уже за 7 років став завідувачем кафедри цивільного процесу, а ще через 5 — проректором з навчальної роботи. На останній посаді, як у казці про золоту рибку, пропрацював 30 і 3 роки. Якщо бути точним, то 33 роки та 3 місяці.

Відверто кажучи, пропозиція стати проректором з навчально-виховної роботи була для мене несподіванкою. Просто уявіть, що може відчувати молодий науковець… Були сумніви, чи впораюсь із поставленим завданням. Адже ще в студентські роки в мене сформувався чіткий пієтет до alma mater, а тому усвідомлював усю відповідальність, яка лягала на мої плечі.

Мені певною мірою пощастило, бо біля мене був колектив професіоналів, патріотів і людей, по-справжньому відданих своїй роботі. Це — колишній ректор Василь Маслов, перший проректор Володимир Сташис та правник, який не потребує представлення, — ректор Василь Тацій, який сформував нову команду ректорату.

Я ввірвався в цю команду, але сумніви все одно не покидали, колегам навіть говорив, що спробую, але якщо не вийде, то полишу посаду. Але сумніви розвіяв В.Сташис. Пам’ятаю нашу розмову, в якій він сказав: «Вячеславе, я згадую, як ти доповідав на засіданні вченої ради про результат діяльності кафедри, яку очолював 5 років поспіль. У мене немає сумнівів, що в тебе вийде й ми станемо доброю командою».

— Як довго тривала співбесіда на посаду проректора?

— 3 дні. Далі мене чекали виснажливі співбесіди, які тривали 3 дні. Перед тим як колегія Міністерства вищої і спеціальної освіти призначила мене, я поспілкувався з начальниками всіх відділів, департаментів, заступниками міністра та тодішнім міністром Володимиром Пархоменком. Можна по-різному сприймати ті часи, але кадрова політика в той час дійсно орієнтувалася на професіоналів.

Тож, підсумовуючи, скажу, що для мене це закономірність. Утім, більше свято, бо наша команда зробила чимало для alma mater і всієї юридичної освіти в цілому. Якщо це сум, то тільки за тим, чого не вдалося реалізувати.

— Ви повністю завершили свою кар’єру чи все-таки залишите місце для викладацької роботи в університеті?

— Посада проректора в будь-якому виші дуже приваблива. Але для мене особисто основною є викладацька робота та статус професора. Тож я із задоволенням продовжую надалі працювати на кафедрі цивільного процесу як професор.

Ще 3 роки тому я створив школу доктора Комарова. Це майданчик, де можуть зустрітися студенти, юристи-практики, професори.

Тож для мене повернення до викладацької роботи — це повернення до своєї оселі. Коли залишав посаду завідувача кафедри, то на душі був сум. Колеги мені говорили, що я прощаюся зі своїм науковим надбанням, яке так вистраждано.

— Згадайте свій перший робочий день на посаді проректора, яким він був? Чи могли тоді уявити, що стоїте на порозі 33-літньої історії?

— Пам’ятаю лише, з яким почуттям я ввійшов до свого кабінету. Було розуміння, що попереду чимало роботи, а я не просто повинен сісти в крісло, а маю перехопити традицію, нести високу місію, створювати репутацію вишу. Мені було незручно, адже попереднім проректором був професор Віктор Мусіяка. Ми потиснули один одному руки, і я йому, щоправда жартома, сказав: «Вікторе Лаврентійовичу, буду вважати, що виконав місію, замінивши вас на посаді, якщо ви станете великим».

Легкий жарт, але так і сталося. В.Мусіяка став великим, він був віце-спікером парламенту та одним з авторів Конституції. До речі, його день народження збігся з днем ухвалення Основного Закону. Мені приємно, що мої побажання йому справдились. А я переступив через свої вагання та був корисним для університету. Така вже діалектика життя.

— В одному з дописів у «Фейсбуку» ви написали: «33 роки роботи на посаді проректора, яка сама по собі не була для мене джерелом особистого щастя, а стала лише формою особистого служіння та розбудови університету». Складається враження, що за цими рядками приховується якесь розчарування. Чи так це та чому успішна кар’єра не стала джерелом особистого щастя?

— Буду нещирим, якщо скажу, що робота не приносила мені задоволення. Ні, це не так. Протягом кількох десятиліть ми з командою розвивали університет. З’явилася можливість розбудовувати вищу юридичну освіту в Україні. Чому я зробив наголос на тому, що посада проректора не була джерелом мого особистого щастя? Щоб це пояснити, потрібно зануритися в атмосферу НЮУ. Ми завжди виховувалися на цінностях, які транслюються протягом кількох століть.

Університет — це осередок, де витає дух творчості, свободи, у першу чергу академічної. Це місце особистої автономії студента й викладача. Водночас це місце академічної доброчесності.

Мало хто знає, але в одній з резолюцій ЮНЕСКО про роль викладача та вищого навчального закладу сказано, що місія викладача — служіння. А тому, коли писав пост, згадав про очевидну для себе річ. Тож вирішив, що посада не була для мене джерелом особистого щастя.

«У всього колективу було чітке усвідомлення: новій державі потрібні нові юристи»

— Яким університет був у ті часи, із чого почалась історія вишу?

— У 1988 р. ми були в пошуках бачення розвитку вищої юридичної освіти. І наш університет, який на той час мав іншу назву, став центром методичної роботи в усій державі.

У масштабах нашого закладу почала розвиватися методологія навчальної роботи. Уже тоді ми відчували, що побудова класної системи вищої освіти потребує серйозних підходів, а юридичний ринок — класних спеціалістів. Постало питання: як їх підготувати?

Ми перші розробили модель правника та вибудували траєкторію розвитку освіти. Робота велась у 4 напрямах: навчальний процес, інституційна програма, наукова робота, виховна робота. Ми стали першими в країні, хто почав розробляти методологію викладання в юридичних вишах.

—На що ви все-таки спиралися, коли розробляли свої методики. Адже якщо були першими, то й спеціальної літератури із цього приводу, мабуть, не було?

— У цілому світі ви не знайдете жодного підручника щодо методики юридичної освіти. Звичайно, крім загальної методології викладання. Чому? Бо освітня політика та практика розвитку освітньої діяльності будується на досвіді правничої школи та цінностях покоління. А тому для мене в пригоді були не книжки, а перейнятий від професорів та управлінців досвід.

Немає однакових рецептів, є тільки досвід і цінності юридичної школи. Від покоління до покоління переходить не лише досвід, а й ресурс. І він у нас був.

— В університеті сьогодні вчаться тисячі студентів і працюють сотні викладачів, але виш функціонує, як злагоджений організм. Попри це, які найскладніші періоди довелося пережити та в який з них відчували абсолютне задоволення від своєї роботи?

— Це також певною мірою діалектика: аби був прогрес, слід ставити амбітні завдання. Яка мета — такий і шлях. Сотні проблем, які ми розв’язали за останні 40 років, — це рух від складного завдання до надскладного.

Якщо подивитися на новітню історію університету, то можна виокремити кілька етапів. До 1980 р. все було начебто зрозуміло, у силу різних причин. Усі виші дотримувались одного прагматичного навчального плану. Зараз я не уявляю, як таке могло бути. Але тоді про автономію мова не йшла, існувало виключно державне фінансування, про цінність університету як незалежної одиниці ніхто не говорив. Я дивуюся професіоналізму тодішніх керманичів, як вони відчували вітер змін, тенденції та настрої населення.

Нове бачення юриста, освіти та системи навчання народилось у 1984 р. Саме тоді ми задумалися над моделлю фахівця-правника. Свідомо чи несвідомо, але це був перший крок назустріч змінам.

Наступний етап був складним не лише для нас, а й для країни. Україна стала незалежною. Ректор В.Тацій та перший проректор В.Сташис ініціювали зміну статусу нашого закладу. Для нас це був перший та архіважливий крок. Мені доручили вивчити досвід інших вишів, я об’їхав усю країну. У результаті було прийнято рішення перетворити Харківський юридичний інститут на Українську державну юридичну академію. Ми стали першою в країні академією.

Зі зміною статусу почали розробляти нові підходи до викладання, навчання, збільшили набір студентів, перейшли до більшої автономії. Ми зрозуміли, що зміни потрібно роботи не за вказівками Уряду, а через розбудову власної освітньої політики. У той час з’явилося розуміння, що в країні немає лідера, і ми поставили собі ціль ним стати.

Уже за 3 роки відчули, що в масштабах державної академії нам тісно. Тож ініціювали перехід на національний рівень. Такий крок був логічним і закономірним, бо звання зобов’язує. Відкрили новий факультет приватного права, все більше вивчали закордонний досвід і переймали його. Адже в усього колективу було чітке усвідомлення: новій державі потрібні нові юристи.

Тож було розроблено програму вищої юридичної освіти, яка базувалася на нових цінностях і принципах.

У 1997 р. ми створили Асоціацію правничих шкіл, яку я очолив. Саме на базі цієї організації було розроблено програму розвитку вищої юридичної освіти.

Наступний етап — болонський процес. Мене дивує, коли хтось не зовсім адекватно дає оцінку значущості цього процесу розвитку освіти. У 2004 р. наш виш та ще 5 першими в країні підписали Велику хартію університетів.

Наступні роки я б назвав роками осмислення. З 2009-го я входив до кола розробників закону «Про вищу освіту», який з доопрацюванням ухвалили у 2014 р.

Сучасний етап — це наказ Міністерства освіти і науки від 4.12.2013, який закріпив наш статус — Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого.

«Головна насолода від того, що я робив, — це успіхи поколінь випускників, яких виховував»

— Ви були розробником державної програми розвитку вищої юридичної освіти в України. З огляду на ваш досвід як оцінюєте освіту в країні, чи здатні українські виші конкурувати із закордонними?

— Починаючи з 2014—2015 рр. у надрах університету розроблялася концепція подальшого розвитку вищої юросвіти. Стало зрозуміло, що проблема вищої освіти стає нагальною.

Із сумом кажу: щодо конкуренції із закордонними вишами є проблема. Чому? Очевидно, що студентів-правників багато, а тих, які підтвердили рівень якісної підготовки, малувато. Якщо не помиляюся, торік на правничих факультетах училося 100 тис. студентів.

А тепер подивімося на механізм вступу до навчального закладу через зовнішнє незалежне оцінювання. Мінімальний пороговий бал для вступу на контракт — 140. А тому механізм ЗНО ніяк не вплинув на результат якості освіти правників. Водночас позаминулого року 54% не змогли вступити на магістратуру, торік — 45%. Це — тривожні дзвіночки.

Як виправити ситуацію? Уважаю, що проблему можна розв’язати лише через упровадження більш ефективних внутрішніх стандартів оцінки якості освіти, нові технології та лібералізацію освітнього процесу. І, звичайно, варто пам’ятати про академічну свободу.

Кожен студент має складати іспити, але в кожного різні можливості, навички, уміння. Неможливо всіх укласти в прокрустове ложе. Хтось здобув якісну загальну освіту, а тому його можливості вже на старті кращі. А шанси успішно скласти іспит порівняно з людиною, яка в силу різних причин здобула неякісну освіту, набагато вищі. Водночас із огляду на дух конкуренції та інші фактори хтось отримує оцінку «незадовільно» та йде на відрахування.

У Німеччині середня тривалість навчання — 4 роки, а середньостатистичний студент учиться 6. Ось що я маю на увазі, коли говорю про гнучкість організації навчального процесу та академічну свободу.

Звичайно, якщо порівнювати із закордонними закладами, тією ж «Лігою плюща», то там вимоги до абітурієнтів та якість ресурсної бази набагато вищі.

— Покидаючи університет, студенти стикаються з величезною проблемою — відсутністю досвіду. Роботодавці не зацікавлені в людях, яких потрібно вчити, вони хочуть тих, хто вже має досвід. Які кроки НЮУ робить для того, щоб студенти стали більш конкурентоспроможними на ринку праці?

— Соціологія в усі часи показувала, що студенти-правники не готові відразу працювати, а можливість провадити практичну діяльність, як правило, низька.

Проте проблема якості освіти не завжди пов’язана з тим, може чи ні випускник відразу зайняти високу посаду чи взагалі працювати за фахом. За великим рахунком, вищий навчальний заклад не готує прокурорів, суддів, адвокатів, нотаріусів. Він готує правників, а це складніше завдання. Думка, що юридичні виші готують фахівця, який завтра стане професіоналом, — це утопія.

Згідно з європейським підходом та розумінням вищої освіти вчитись у правничому виші ще не означає бути правником усе життя. Це лише освіта для життя. Західна традиція зводиться до того, що освіта, а особливо вища, — соціальне надбання. І держава має тільки забезпечити до неї доступ.

— Одначе практичні навички у різних сферах університет може розвивати?

— У нас працюють юридичні клініки, клуби дебатів, додаткові програми навчання. У системі юросвіти — це реально працююча річ. Важливу роль відіграє співпраця зі стейкхолдерами та приватним бізнесом, який зацікавлений у молодих кадрах. Звичайно, це і технології та матеріально-ресурсна база. Усі ці інструменти дають можливість здобути soft-skills.

А от щоб зробити практично орієнтований прорив у системі викладання, потрібне тотальне впровадження кейс-методу. Ця типова практика пішла від Гарвардської школи бізнесу. Для нас такий метод стає більш звичним і цінним.

Ми маємо свій банк методичних розробок, у тому числі кейс-методів.

— Від імені редакції дякую, що знайшли час для інтерв’ю. Адже серед читачів «ЗіБ» і героїв наших матеріалів чимала кількість випускників саме НЮУ. До речі, ким з випускників ви особисто пишаєтесь?

— Я б не ризикнув називати прізвища, список чималий. Але головна насолода від того, що я робив, — успіхи людей та поколінь випускників, яких виховував. Вони пам’ятають і підтримують наші традиції, а отже, є нашою гордістю. В.Тацій завжди говорив: славу університету приносять випускники. І ми цю славу маємо.

Що стосується моїх випускників, які пройшли через кафедру та докторантуру, то я щасливий що троє моїх учнів працюють суддями Верховного Суду. Свого часу наші випускники очолювали Генеральну прокуратуру, ВСУ, Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ. Сотні відомих та успішних адвокатів, суддів, правоохоронців, прокурорів, слідчих і нотаріусів. Пишаюся тими, що присвятив своє життя та себе науці, управлінській та професорській роботі. Я зробив свій внесок в історію НЮУ.

Тому ще раз повторю: посада проректора не стала моїм особистим щастям, це лише форма особистого служіння та розбудови університету.