Закон і Бізнес


Ну, боржнику, постривай,

або Як шукають правонаступника в господарському процесі


.

№28 (1534) 10.07—16.07.2021
Борис ПОЛЯКОВ, суддя Північного апеляційного господарського суду, д.ю.н., професор; Родіон ПОЛЯКОВ, юрист
2892

Старі процесуальні норми, які перекочували в нову редакцію Господарського процесуального кодексу, дотепер продовжують діяти. Вони не тільки не відповідають духові часу, а й гальмують розвиток нових економічних відносин, породжуючи додаткові спори, та затягують розгляд справ у суді. Зокрема, ідеться про норми щодо процесуального правонаступництва.


Трохи історії. Вовк і заєць

Перша редакція діючого в 1991 році Арбітражного процесуального кодексу передбачала заміну сторони в процесі виключно внаслідок реорганізації. При реорганізації відбувалось універсальне або повне правонаступництво. У той час учасниками процесу виступали тільки юридичні особи. Що ж стосується сингулярного або часткового правонаступництва, яке виникало за договором цесії, то воно в арбітражному процесі не приводило до заміни сторони.

Позаяк процес доведення факту реорганізації юридичної особи та передачі всіх прав іншій не становив особливих труднощів, то й процедура розгляду питання процесуального правонаступництва, відповідно, не була детально регламентована в ст.25 чинного тоді АПК. У ній лише побіжно згадувалося, що суд здійснює заміну сторони її правонаступником на будь-якій стадії арбітражного процесу, указуючи на це в рішенні або ухвалі.

Така регламентація процесуальної дії суду на той час була виправдана. Річ у тім, що спорів за універсальним правонаступництвом, за рідкісними винятками, не було. Винятки стосувалися хіба що спорів щодо таких форм реорганізації, як поділ і виділ юрособи.

У зв’язку з появою нового Цивільного кодексу інститут сингулярного правонаступництва зазнав істотних змін. Поряд із цесією з’явилися й інші форми заміни кредитора в зобов’язанні, зокрема виконання обов’язку боржника поручителем, заставодавцем (майновим поручителем) або третьою особою (ст.512 ЦК). Тому невипадково через 20 років до ст.25 ГПК були внесені зміни, де для заміни сторони в господарському процесі поряд з універсальним правонаступництвом дозволили використовувати також сингулярне.

Але проблема виявилася в тому, що процесуальний порядок розгляду питання про правонаступництво залишився колишнім, тобто формальним і законом не регламентованим. І якщо на початку спорів щодо правонаступництва була незначна кількість, то з періодом масової ліквідації банків їх кількість зросла астрономічно. Адже Фонд гарантування вкладів фізичних осіб став продавати на аукціонах банківську дебіторську заборгованість за виданими кредитами. Потім нові кредитори, дроблячи таку заборгованість, стали перепродавати її всім бажаючим. Не відставали від цього процесу й самі банки, реалізуючи сумнівні борги колекторним організаціям. А далі покупці боргу або навіть продавці стали вимагати заміни позивача або кредитора в незакінчених судових провадженнях або в процесуальних документах.

І ось тоді настало найцікавіше.

Зайцю, ти мене чуєш?

Як правило, питання щодо процесуального правонаступництва в судовому процесі ініціює новий власник боргу. Це цілком зрозуміло, тому що новому кредитору потрібно «монетизувати» борг. Але ось те, щоб про це турбувався банк як первинний кредитор, виглядає, на перший погляд, якось дивно.

Виявляється, новому кредитору вигідно продати такий борг, ніж роками чекати його віртуальної оплати, скажімо в процедурі банкрутства, при цьому несучи істотні судові витрати за послуги арбітражного керуючого. Банк у свою чергу хоче позбутися дорогого процесу.

Яку допомогу надає в цьому ст.52 ГПК? А ніяку. Узагалі незрозуміло, хто ініціює питання про правонаступництво: старий кредитор чи новий. Не сказано про долю старого кредитора, якщо не відомий реальний власник боргу.

І що ж тоді робити банку? Як же тоді йому вийти із судового процесу й позбутися зобов’язань щодо відшкодування судових витрат? Відповіді на це питання не дає навіть судова практика.

У цій ситуації суд залучає до участі у справі весь ланцюжок нових кредиторів у надії знайти цього довгоочікуваного власника боргу. Такий процес триває доти, доки в суду не увірветься терпець і він не відмовить банку в питанні процесуального правонаступництва.

Ну не буде суд займатися пошуком власника боргу! Це не належить до його функцій. Це не обов’язок суду — займатися пошуком власника боргу.

А може, все-таки суду варто змінювати старого кредитора на першого нового? Адже в старого кредитора є докази переходу матеріальних прав нового кредитора.

Однак убачається, що цього робити не можна. Річ у тім, що в нового кредитора відсутні докази (оригінали документів) наявності цих прав. Отже, новий кредитор не може вважатися носієм або власником матеріальних прав, що перейшли.

Атракціон «Дожени!»

Якщо в нового кредитора виникнуть проблеми з переведенням йому процесуальних прав у якомусь судовому процесі, нічого страшного в цьому немає. Такий кредитор може випробувати долю в іншому. На щастя, для цього немає жодних правових перешкод. Та й судова практика займає таку ж позицію. Адже ст.52 ГПК нічого не говорить про випадки конкуренції процесів правонаступництва, які ініційовані одночасно в кількох інстанціях або навіть у різних судових справах.

Проблема полягає в тому, що при розгляді питання про правонаступництво забороняється спір по суті, отже, не здійснюється правосуддя. Тут вирішується суто процесуальне питання як частина або елемент основного позовного провадження. І тому ніяких обмежень в існуванні кількох проваджень щодо процесуального правонаступництва законодавець начебто не повинен робити.

У той же час таке просте з першого погляду питання призводить до клонування зацікавленою особою незліченної кількості процесів щодо правонаступництва. Причому незалежно від результатів розгляду тих, що закінчилися раніше. Нерідко таке процесуальне питання в копійчаному майновому спорі перетворюється в багатомісячний змагальний процес. Також історія повторюється на апеляційному та касаційному рівнях, засмічуючи процес розгляду вимог в основному спорі. Це стало справжнім бичем господарського процесу.

Річ у тім, що ігнорування судом апеляційної чи касаційної інстанції розпочатого в місцевому суді розгляду питання про правонаступництво порушує права учасника на оскарження процесуального акта. Адже в такому випадку сторона позбавляється права на апеляційне або касаційне оскарження відповідного акта щодо процесуального правонаступництва.

Наприклад, якщо друга інстанція ігнорує, то випаде апеляційна, а якщо Верховний Суд, то ще й касаційна.

У цій ситуації, як убачається, при конкуренції незакінчених проваджень щодо процесуального правонаступництва між різними судовими інстанціями і судами пріоритет слід віддавати тому провадженню, яке почалося першим. Такий підхід якраз не дасть зацікавленим особам зловживати процесуальними правами в цьому питанні.

Чому вовк не може з’їсти зайця?

Наявність спору про право на правонаступництво дає велику тріщину в застосуванні ст.52 ГПК. На відміну від основного провадження, процес щодо процесуального правонаступництва не передбачає використання такого механізму, як зустрічний позов з метою визнання недійсним, скажімо, договору цесії або факторингу. Та й спір про пріоритетність отриманих прав вимоги до боржника в такому процесі має чисто формальний характер. Тут суд керується принципом реальності договорів цесії або факторингу, за винятком випадків їх нікчемності.

У той же час наявність заперечень зацікавленої сторони щодо самого права нового кредитора анітрохи не заважає суду здійснити процесуальне правонаступництво. При цьому новий кредитор у разі будь-яких складнощів при розгляді його заяви місцевим судом може перенести незакінчений процес на апеляційну або касаційну інстанцію. Для цього достатньо оскаржити будь-який процесуальний документ, приклавши до скарги відповідну заяву.

Варто мати на увазі, що ст.52 ГПК говорить про можливість заміни учасника справи на правонаступника на будь-якій стадії судового процесу. Це призводить до того, що суд здійснює процесуальне правонаступництво навіть на етапі прийняття до розгляду апеляційної чи касаційної скарги, коли інші учасники справи позбавлені можливості висловити свої заперечення.

Як вовку зловити зайця?

Стаття 517 ЦК говорить про обов’язок старого кредитора передати новому документи, що підтверджують права вимоги, а також важливу інформацію для його реалізації.

Іншими словами, поряд з договором про передачу прав вимоги (цесії або факторингу) старий кредитор передає новому також документи, що підтверджують наявність самого права — як підстави виникнення, так і ходу виконання самого зобов’язання. Наприклад, кредитний договір, платіжні документи про перерахування кредиту і його часткового погашення боржником.

Наявність у нового кредитора тільки договору про передачу прав вимоги є недостатнім доказом для підтвердження факту наявності вимоги до боржника. Такий договір підтверджує лише факт виникнення зобов’язання щодо заміни кредитора. Для того щоб указане зобов’язання було виконано, новому кредитору необхідно здійснити оплату вартості вимоги, а старому — передати документи, що підтверджують наявність самого права. Тоді документами, що підтверджують факт отримання новим кредитором прав вимоги, будуть платіжне доручення про оплату вартості боргу та акт приймання-передачі документів, що підтверджують права вимоги.

Наявність у нового кредитора повного комплекту оригіналів документів, що підтверджують право вимоги, а також факту виконання зобов’язання за договором цесії або факторингу свідчить про те, що ця особа зараз є власником прав вимоги до боржника. В іншому випадку має місце недобросовісна поведінка старого або нового кредитора, яка носить уявний чи удаваний характер.

Нерідко старий кредитор, наче й не було нічого, продовжує реалізовувати свої повноваження в судовому процесі, попри те, що його матеріальні права вже давно передані новому та сміливо «гуляють по планеті».

Як зайцю стати вовком?

Конструкція норм ЦК, що регулюють питання цесії (стст.513—518) і факторингу (стст.1077—1086) розрахована на такі договори (в яких відбувається заміна кредитора), де мають місце одноразові дії сторін. Наприклад, боржник отримав гроші в борг, видав розписку, і потім з цією розпискою новий кредитор вимагає сплати боргу. Зовсім інша справа з договором, в основі якого лежать багаторазові дії сторін. Наприклад, у кредитному, де кредитор поряд із правами має обов’язки, пов’язані із суттю зобов’язання. Так, у договорі про кредитну лінію позичальник має право неодноразово, навіть у період заборгованості (у межах установленого ліміту) отримувати нові кредити.

Як ви подивитеся на ситуацію, коли правонаступником банку через десяток переуступок його права вимоги за кредитним договором новим кредитором стає фізична особа? І це незважаючи на те, що в кредитних правовідносинах у силу закону кредитодавцем виступає виключно банк або інша фінансова установа (до ст.1054 ЦК). Що в такому випадку робити суду, який отримає клопотання громадянина про передачу йому прав кредитодавця щодо повернення не тільки боргу за тілом кредиту, а й відсотків за користування ним та пені за несвоєчасне повернення?

У цій ситуації суд повинен заплющити очі на явне порушення закону при передачі прав банку неуповноваженому суб’єкту. Причина криється в тому, що законодавець не передбачає нікчемності договорів цесії та факторингу, якщо вимоги за ними передаються суб’єкту, який в силу закону не може провадити діяльність кредитора.

Ось і виходить, що будь-яка фізособа, навіть банкрут, може стати банкіром, коли за договором цесії безоплатно придбає право вимоги в договорі про кредитну лінію. А суд у свою чергу повинен замінити банк на цю фізособу в спорі про стягнення боргу. Чи зможе такий банкрут продовжити фінансувати боржника?

При цьому останній повинен спробувати щастя в іншій судовій справі, вимагаючи визнати недійсним, скажімо, договір цесії, якщо, звичайно, у нього ще залишилися гроші на новий процес.

Простіше домовитися з банкрутом…

Докорінна реконструкція

Недосконала й застаріла редакція ст.52 ГПК щодо процесуального правонаступництва потребує докорінної реконструкції.

По-перше, слід закріпити в статті принцип змагальності, що дає можливість учасникам справи висловити свої заперечення з даного питання про правонаступництво, яке розглядається судом, на етапі відкриття основного провадження (за позовом, за апеляційною чи касаційною скаргою і т.д.).

По-друге, суду потрібно не розглядати клопотання про заміну учасника у справі за наявності в ньому спору про право або коли договір цесії чи факторингу не відповідає закону.

По-третє, апеляційній чи касаційній інстанції варто не здійснювати процесуальне правонаступництво учасника справи, якщо ця процедура не закінчена або не розглянута в суді першої інстанції.

По-четверте, слід установити судовий збір за подачу заяви про заміну учасника у справі.

Тільки при такому підході питання щодо процесуального правонаступництва не буде ускладнювати або заважати суду виконувати головне завдання — здійснення правосуддя.