Закон і Бізнес


Концентрація спорів

Проблемні питання розгляду немайнових вимог у процедурі банкрутства


.

№26-27 (1532-1533) 26.06—09.07.2021
Іван ЖИГАЛКІН, суддя-спікер Господарського суду Харківської області, д.ю.н., доцент; Віталій УСАТИЙ, голова Господарського суду Харківської області, к.ю.н
10527

Метою цієї статті є вирішення процесуального питання щодо спільного або окремого порядку розгляду майнових та не майнових вимог кредиторів у процедурі банкрутства, стороною в якій є боржник.


Першим кодифікованим актом який намагається врегулювати практично всі процедурні питання в справах про банкрутство є Кодекс України з процедур банкрутства який набув чинності 21 квітня 2019 року.

Він містить певні новели які стосуються не тільки самої процедури банкрутства, а й підсудності спорів прямо або опосередковано пов’язаних з такою процедурою, що спрощують її саму та вирішують деякі проблемні питання закріплені раніше у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Так, наприклад, спрощено порядок відкриття провадження у справах про банкрутство, змінено порядок арешту майна боржника і відтепер він можливий виключно у межах провадження, звільнення активів боржника з податкової застави та скасування арештів на майно здійснюється ухвалою суду у відповідній справі, з’являється саморегулівна організація арбітражних керуючих, відрегламентовано нову для України процедуру відновлення платоспроможності фізичних осіб та ін.

Крім цього, вітчизняний законодавець зробив спробу здійснити «глобальну» концентрацію розгляду усіх майнових спорів стороною в яких є боржник, саме в процедурі банкрутства.

Проте, нажаль, з не зрозумілих для нас причин він залишив поза увагою не майнові спори у таких правовідносинах не надавши чіткої відповіді на питання де і у яких провадженнях їх треба розглядати – у справі про банкрутство чи окремо.

Відразу зазначимо, що на концентрації розгляду саме майнових вимог у єдиній процедурі банкрутства неодноразово зазначав Верховний Суд.

Так, у Постанові від 31.10.2018 за справою № 564/1770/13-ц було сформовано правову позицію щодо визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог»; «…з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного суду, викладеним у її постанові від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19)…».

Така ж сама позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду 28 січня 2020 року по справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19.

Проте такі правові позиції не змінюють актуальності обраної проблеми і на цей час цими питаннями опікуються практикуючі правники, адвокати, науковці і судді. [1]. Ми також спробуємо надати власну відповідь на нього.

На сьогодні, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в її межах вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника (ч. 2 ст. 7 КзПБ України), а матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (ч. 3 ст. 7 КзПБ України).

В свою чергу ч. 1 п. 8 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України зазначає, що справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Ми бачимо, що законодавчі конструкції ст. 7 КзПБ України та ст. 20 ГПК України містять майже тотожні норми та нібито закріплюють правило згідно з яким суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, розглядає будь-які майнові спори з вимогами до боржника.

Вважаємо що такий зміст та формулювання ч. 2 та ч. 3 ст. 7 КзПБ України і ч. 1 п. 8 ст. 20 ГПК України не є помилкою або не уважністю з боку законодавця, оскільки банкрутство — це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному КзПБ, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури (ч. 1 ст. 1 КзПБ). При чому акцент робиться саме на грошових вимогах кредиторів, які так чи інакше пов’язані із вимогами майновими та можуть вплинути на розмір ліквідаційної маси.

З першого погляду здається, що це вірна і правильна позиція, яка повинна уніфікувати і систематизувати розгляд справ про банкрутство. Проте, в процесі розвитку судової практики та дослідження доктринальних розробок з’ясувалося, що в застосуванні окреслених процесуальних норм – не все так просто, як того хотілося б нашому законотворцю.

Сьогодні, практика Європейского суду з прав людини свідчить про те, що конкретний варіант тлумачення права, використаний судом, має шанс набути певної стабільності та обов’язковості, і це випливає із принципів однакового поводження і правопевності (правової визначеності), які є проявами принципу верховенства права. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з’ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996 № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України», від 11.04.2013 № 20372/11, § 65, «Del Rнo Prada проти Іспанії» від 21.10.2013 № 42750/09, § 93).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» від 10.11.2005 зазначається, що згідно з практикою закон є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення у справі «Воловік проти України»від 06.12.2007).

В межах поставленої нами мети, першою проблемою у процедурі банкрутства для українських судів стало словосполучення «господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство». Воно ґрунтовно не розтлумачено а ні самим КзПБ України, а ні ГПК України. А тому, за спроби зрозуміти цю юридичну конструкцію вирішили взятись вищі судові інстанції які за усталеною практикою, як зазвичай, не змогли прийти до однієї єдиної правозастосовчої думки.

З дозволу шановного читача ми не будемо детально зупинятись на цій проблемі, оскільки метою статті є інше коло питань. Ми лише дозволимо собі навести відповідну судову практику яка на наш погляд найбільш повно відповідає означеній проблематиці: постанови ВП ВС від 15.05.2019 у справі № 289/2217/17 (провадження № 14-178цс19), від 12.06.2019 у справі № 289/233/18 (провадження № 14-171цс19), від 19.06.2019 у справі № 289/718/18 (провадження № 14-126цс19), від 19.06.2019 у справі № 289/2210/17 (провадження № 14-129цс19), постанова ВП ВС від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19) та ін.

Другою проблемою стало те що, нажаль, законодавець не надав визначення того, що треба розуміти під майновим спором в розумінні згаданих вище процесуальних норм та чи поглинає собою зміст ст. 7 КзПБ України та ст. 20 ГПК України також і спори не майнові. Законодавець так само не надав відповіді на питання правової природи майнового спору, хоча це неодноразово намагався з’ясувати Верховний Суд.

Так, відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19, майновий позов (позовна вимога майнового характеру) — це вимога про захист права або інтересу, об’єктом якої є благо, що підлягає грошовій оцінці. У п. 57 зазначеної вище постанови Великою Палатою Верховного Суду викладено висновок, згідно з яким до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об’єктом якої є благо, що не піддається грошовій оцінці.

Такі самі висновки містяться і у Постанові Верховного Суду у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 грудня 2020 року по справі № 905/105/20 (позов про повернення земельної ділянки). Вимоги позовної заяви про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію прав не підлягають вартісній оцінці та є немайновими (постанова КГС від 19.12.2019 по справі № 926/358/19 (п. 85).

23.05.2018 Верховний Суд у справі № 915/742/17 і зазначив, що вимоги про розірвання договору та про повернення майна є вимогами немайнового характеру (позов прокурора про розірвання договору оренди земельної ділянки та її повернення.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 752/4361/15 (14-561цс19) про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним інвестиційного договору та про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва сформувано висновок щодо застосування статті 7 КзПБ України, за яким: «…боржник у розумінні Закону про банкрутство, є позивачем за цим позовом, його вимоги не підлягають вартісній оцінці та є немайновими, а результати їх розгляду не вплинуть на обсяг ліквідаційної маси цього товариства, тому відсутні підстави стверджувати, що на позовні вимоги ЗАТ «Київгума» поширюються положення частини четвертої статті 10 Закону про банкрутство та пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній 5 до 15 грудня 2017 року (ч. 2 ст. 7 КзПБ України та п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України у чинній редакції відповідно) щодо належності спорів з майновими вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, до юрисдикції господарських судів.

За висновками Касаційного господарського суду викладеними у постанові по справі № 921/408/18 від 4 грудня 2019 року: «…боржник в розумінні Закону про банкрутство, є позивачем за цим позовом, його вимоги не підлягають вартісній оцінці та не є майновими, тому відсутні підстави стверджувати, що на позовні вимоги ТзОВ «Буд М» поширюються положення ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство та п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України у редакції, чинній до 15.12.2017, п. 8 ст. 20 ГПК України у чинній редакції, щодо належності спорів з майновими вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, до юрисдикції господарських судів» (додатково можливо ознайомитись для розуміння поставленої проблематики з постановою у справі № 926/358/19 від 19 грудня 2019 року, у якій зазначено про правильність розгляду вимог які не підлягають вартісній оцінці поза межами справи про банкрутство (п.п. 84-86) та постановою у справі № Б-39/02-09 від 27 лютого 2020 року (п.п. 78-82) з тотожним висновком).

Для всебічного розкриття поставленої проблематики, на наш погляд, заслуговує на увагу окрема думка до постанови Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 921/490/18. В останній було сформовано тезу про те, що повинна бути зроблена концентрація розгляду справ з боржником в межах справи про банкрутство, що значно раніше було сформовано в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 в справі № 908/4804/14, а позови в тому числі немайнові - про визнання недійсними договорів, можуть впливати на формування складу ліквідаційної маси боржника, призводити до зміни розміру кредиторських вимог визнаних і затверджених ухвалою суду в справі про банкрутство, на кількість голосів конкурсних кредиторів, розгляд справ про визнання недійсними правочинів, не в межах справи про банкрутство може призвести до порушення гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд.

Різноманітність правових позицій робить вкрай утрудненим висновок про те, якими саме мотивами керувався Верховний Суд при визначені ознак майнового або не майнового характеру спору. Проте у будь якому випадку відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права які викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з приписами частини першої, пункту 6 частини другої статті 36 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів« Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Суд першої або апеляційної інстанції не має права відступати від правової позиції, викладеної в постановах Верховного суду. Така можливість відступу від них надається законом лише суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду постанові від 30.01.2019 за справою № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню її правову позицію.

В свою чергу саме остання позиція Великої Палати Верховного Суду по справі № 759/9008/19 від 11 травня 2021 року викликає найбільше правове непорозуміння та глибокі занепокоєння, оскільки в ній зроблено висновок відносно того, що ст. 7 КзПБ та ст. 20 ГПК України врегульовано підвідомчість справ про банкрутство та справ у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство.

Схожа ситуація виникала і дещо раніше. Так, Верховний суд України, який у постанові від 13.04.2016 (справа 3-304гс16) висловив кілька розширене трактування згаданих норм Закону про банкрутство. Згідно з позицією ВСУ, з моменту відкриття щодо боржника справи про банкрутство, він перебуває в особливому правовому режимі, який замінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають більший пріоритет. Однією з особливостей такого режиму є концентрація всіх спорів у справі про банкрутство з метою контролю в рамках цього провадження за діяльністю боржника, включенням всього майна боржника до ліквідаційної маси і проведення інших заходів метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів [2].

Тези занепокоєння викликані тим, що Верховний Суд самостійно «включив», «додав», «дописав» у зміст процесуальних норм ГПК та КзПБ України немайнові спори, які на його думку повинні розглядатись також в межах порушеної справи про банкрутство.

Ми погоджуємось з тим, що можливо законодавець і мав бажання здійснити концентрацію усіх спорів (майнових та не майнових) стороною у яких є боржник в межах справи про банкрутство, але жодного слова у згадуваних вище нормах КзПБ та ГПК України відносно не майнових вимог до боржника та необхідності розгляду останніх саме в межах порушеної справи про банкрутство — немає.

Відзначимо, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебуває інша справа з цієї проблеми. Це справа № 916/585/18 (916/1051/20), провадження № 12-14гс21 з приводу відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні № 752/4361/15 Великої Палати Верховного Суду щодо застосування підходу, за яким розгляд спорів за позовами, що не підлягають вартісній оцінці, зокрема про визнання недійсними договорів, щодо відчуження майна, яке ймовірно належить боржнику, не в межах справи про банкрутство може призвести до зловживання правами, відступлення прав за такими договорами фізичним особам, «штучної» зміни юрисдикції судів, враховуючи суб’єктний склад і, як наслідок, до можливого порушення прав сторін, інших учасників справи про банкрутство тощо.

Який висновок у цій справі, виходячи з вищевикладеного, буде зроблений — спрогнозувати важко. Нам залишається лише чекати відповідного рішення Великої Палати Верховного Суду і сподіватись на проставлення крапки з цього питання у розумінні змісту ч. 2 ст. КзПБ України та п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, оскільки внаслідок зазначеної вище не усталеної та омонімічної судової практики вищих судових інстанцій, яка у певних випадках викликає когнітивний дисонанс при застосуванні практики вищих судових інстанцій судами першої та апеляційної інстанції, і доволі часто є підставою для скасування судового рішення або бажання недобросовісної сторони притягнути суддю до дисціплінарної відповідальності шляхом звернення до Вищої ради правосуддя.

Свого часу, ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.11.1999 № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29.112016 № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22.11.1995 № 20166/92, § 36). У рішенні ЄСПЛ у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» від 30.04.2019 (№ 4529/06, § 53-56) зазначено, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.

При нагоді зазначимо, що суперечність правозастосування щодо порядку розгляду не майнових спорів в межах справи про банкрутство чи в окремому позовному провадженні, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталістю судової практики, не повинні мати наслідком порушення принципу правової визначеності у випадку забезпечення справедливого розгляду справи.

При цьому, судді не повинні відповідати за тлумачення на свій розсуд правової норми, що відрізняється від тлумачення цієї норми їхніми колегами, якщо у рішенні відкрито, в рамках відповідного судочинства, наведена аргументація, з якою згодом не погодився суд вищого рівня. основним засобом правового захисту від помилок у судових рішеннях слугує оскарження цих рішень у порядку апеляційного провадження. скасування не може слугувати єдиною підставою визнання судового рішення незаконним, оскільки скасування не обов’язково означає, що суддя діяв некомпетентно або непрофесійно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19).

З цього приводу доречним є чергове звернення нами до практики ЄСПЛ стосовно того, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також того, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (Рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97» проти України» від 21.10.2010 №19164/04, § 47.).

В свою чергу, у рішенні ЄСПЛ у справі «Сутяжник проти Росії» зроблено висновок про те, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема, відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.

Під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд (рішення ЄСПЛ у справі «Салов проти України»).

Ми дотримуємось погляду, що практика розгляду справ ЄСПЛ свідчить про те, що конкретний варіант тлумачення права, використаний судом, має шанс набути певної стабільності та обов’язковості. Це випливає із принципів однакового поводження і правопевності (правової визначеності), які є проявами принципу верховенства права.

Тому, вважаємо за можливе поділити точку зору науковців за якої правильним є вузьке (буквальне) тлумачення змісту норми ч. 2 ст. 7 КзПБ України та п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, яка передбачає, що в цих нормах мова йде тільки про майнові спори, які підлягають розгляду та вирішенню господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, виключно за умови, що вони мають майновий характер або можуть не опосередковано тягнути за собою майнові наслідки і впливати на обсяг ліквідаційної маси. В іншому випадку суди, допускаючи широке тлумачення зазначених норм (наприклад, застосовуючи «концентрацію» до немайнових спорів), порушують не лише норми процесуального права, а й фундаментальний конституційний принцип ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якого «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [3].

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (Рішення у справі «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996; рішення у справі «Вєренцов проти України» від 11.04.2013).

Вважаємо, що розв’язати поставлену проблему може швидко та якісно тільки український законодавець, шляхом внесення зміни до ч. 2, 3 ст. 7 КзПБ та ч. 1 п. 8 ст. 20 ГПК України виклавши їх у відповідних редакціях:

1. ч. 2 ст. 7 КзПБ: «Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові та не майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника».

2. ч. 3 ст. 7 КзПБ: «Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових та не майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи.

3. ч. 1 п. 8 ст. 20 ГПК України: «Справи про банкрутство та справи у спорах з майновими та не майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

На наш погляд, вказана пропозиція, за умови втілення її у життя на законодавчому рівні, буде слугувати закріпленню одного з основних та фундаментальних елементів принципу правової визначеності (legal certainty), який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзац 6 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017, а. 6 п.п. 4.1 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 № 6-р/2019.).

Розуміння та запропоноване викладення останніх в такій спосіб буде відповідати одному із елементів передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий розгляд справи судом — змістовного, а не формального тлумачення правової норми (Рішення ЄСПЛ у справі «Бентем проти Нідерландів» від 23.10.1985).

Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) у доповіді «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25 - 26 березня 2011 року зазначала, що однією із складових принципу верховенства права є юридична визначеність, яка є істотно важливою для питання довіри до судової системи та верховенства права. У цій доповіді також вказано, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими, точними і спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (п.п. 44, 46).

Висновком який ми можемо собі дозволити за результатами цієї роботи має бути констатація того, що на цей час, норми ч.ч. 2 та 3 ст. 7 КУПБ та п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК слід розуміти так, що в них мова йде виключно про майнові спори які впливають на розмір ліквідаційної маси боржника та повинні розглядатись в межах порушеної справи про банкрутство.

Список використаних джерел.

1. Стан розгляду справ про банкрутство напередодні введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства / Верховний Суд; Касаційний господарський суд; 31 січня 2020 року. URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/prezentacia_bankrutstvo.pdf;

Погребняк В.Я. Проблемні питання застосування Кодексу України з процедур банкрутства. Конференція «Практичне застосування норм Кодексу України з процедур банкрутства: аналіз ефективності нових процедур» (31 січня 2020, м. Харків). URL: https:// supreme.court.gov.ua/userfiles/media/tezy_Pogrebnjak.pdf);

Масловський С. Повноваження суду першої інстанції в провадженні у справі про банкрутство. Підприємництво, господарство і право. 2019. № 12. С. 108–112);

Лєежнєва Т.М, Черноп’ятов С.В. Щодо концентрації спорів у господарському суді, який здійснює провадження у справі про банкрутство: URL: http://www.lsej.org.ua/3_2020/36.pdf;

Авраменко О. Окремі аспекти витребування майна боржника з чужого незаконного володіння добросовісного набувача. Застосування норм Кодексу України з процедур банкрутства. Збірка наукових статей / За заг. ред. д.ю.н., судді Верховного Суду С.В. Жукова. Київ: Алерта, 2019. 216 с. С. 101–109;

Гушилик А.Б. Підвідомчість справ за участю боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство. Технології, інструменти та стратегії реалізації наукових досліджень: матеріали міжнародної наукової конференції (20 березня, 2020 рік, Херсон). Херсон: МЦНД, 2020. С. 151–154 та ін.

2. https://eba.com.ua/superechlyvyj-harakter/.

3. «Щодо концентрації спорів у господарському суді, який здійснює провадження у справі про банкрутство» // «On concentrating controversies in the commercial court which is considering bankruptcy case», Лежнєва Т.М., к.ю.н., доцент, доцент кафедри права Університет імені Альфреда Нобеля Черноп’ятов С. В., к.ю.н., доцент кафедри права Університет імені Альфреда Нобеля, http://www.lsej.org.ua/3_2020/36.pdf.