Суддя Чернігівського апеляційного суду Іван Баглай:

«Коли до зали заходять професіонали, їм хочеться навіть руки потиснути після засідання»

На його робочому столі розкладені в два ряди з півтора десятка кримінальних справ, які слід розглянути найближчим часом. Пропонує чай та мед із власної пасіки, каже, що цукру не вживає взагалі. Він має репутацію одного з найсуворіших суддів на Чернігівщині, тому зі здивуванням дізнаємося, що в юності, хоч і за наполяганням тітки, мав на меті стати в ряди медиків, закінчив училище, устиг попрацювати фельдшером у «швидкій». А після служби в армії вирішив вивчитися на слідчого. Тепер за плечима Івана БАГЛАЯ 25 років у мантії (нині — у складі колегії з розгляду кримінальних справ Чернігівського апеляційного суду) і слава найсуворішого законника.

«Робота рядового слідчого — це багато біганини в досить складних умовах»

— Іване Петровичу, почнемо з традиційного запитання: чи пам’ятаєте свою першу справу?

— Це була одна з перших справ, але на посаді не судді, а слідчого. Молодий чоловік потрапив у ДТП, унаслідок якого загинула людина. Його потрібно було перевірити на вміст алкоголю в крові, а медсестра, котра прибула на місце події, була не дуже досвідченою, і через хвилювання в неї тремтіли руки. Тож довелося мені брати аналіз із вени замість неї. До речі, я закрив ту справу через те, що хлопець виявився невинуватим у тій аварії. Пригадую, як він прийшов до мене в кабінет і я оголосив, що він вільний, справу закрито, але в його очах все одно залишився сум, бо ж він до кінця життя нестиме в душі тягар, що за таких обставин не стало людини.

Скажу чесно: за той час, що я був слідчим, не попадалися настільки складні чи надзвичайні справи, щоб аж дух перехоплювало. Але я завжди старався ставитися до підозрюваних по-людськи. Якось довелося вести справу так званої особливо небезпечної рецидивістки Тамари І. Жінка ця вкотре попалася на крадіжці, до того була кілька разів ув’язнена, не мала постійного місця проживання. Ми обоє розуміли, що після дотримання всіх формальностей їй буде призначено черговий тюремний строк, але потрібно було вирішити питання, де вона перебуватиме до того, як справу передати до суду, — у СІЗО чи під особистим зобов’язанням. І вона попросила: «Іване Петровичу, зараз літо, хочеться пожити трохи на волі. Я буду ходити на всі-всі слідчі дії за першим викликом, тільки не подавайте клопотання про поміщення мене в СІЗО».

Я їй повірив, і вона дійсно вчасно приходила, аж поки не з’явилася 10 листопада. Це якраз був День міліції, у ті часи — свято всесоюзного масштабу, по всій країні людей нагороджували з нагоди урочистостей і т.д. А я за роботою взагалі про це якось забув. Дав доручення карному розшуку знайти ту Тамару, аж вона назавтра сама приходить із синцем під оком. На моє запитання «Що трапилось?» відповіла жартом: «Ну, учора ж був День міліції, хіба могла я не відмітити?»

— Професія слідчого більш захоплива, ніж суддівська?

— Робота рядового слідчого — це не погоні, перестрілки та кабінетне вивчення матеріалів, а багато біганини в досить складних умовах. Міліція на той час фінансувалася слабо, транспорт був не завжди, тож доводилося добиратись у віддалені куточки області на попутках, виручала форма міліціонера.

Пам’ятаю 1996 рік, на вулиці мороз (–25 °С), а мені треба їхати на ферму, де викрали поросят. До перехрестя з Остром мене підкинули, а далі — або йти пішки більше кілометра, або чекати на пронизливому холоді ще одну машину. Я шапку на вуха щільніше натягнув, теку під руку й побіг. Назад — так само, до перехрестя мене трактор колгоспу довіз, а далі — чекай, що якась добра душа доставить до міста.

У мого колеги, до речі, була цікава справа, яку, швидше за все, журналісти свого часу висвітлювали. Вона стосувалася відомого колекціонера Валентина Шура. У рамках кримінального провадження в нього було вилучено чималу колекцію рідкісних ікон у бісерних окладах (такі оклади робили тільки в жіночих монастирях, у тому числі в нашому, що на Лісковиці) та монет. Предмети з неї навіть виставлялися на виставці в приміщенні Чернігівського колегіуму.

На той час речові докази з дорогоцінних металів з усіх куточків Союзу відправляли до Гохрану — державного сховища цінностей, розташованого в Москві. Пізніше В.Шур відсудив свою колекцію в слідчих органів, ікони йому повернули, а ось монети надійшли зовсім не ті. У слідчого збереглися фото тих монет, вони були дуже рідкісні, кожна з них чи не цілого статку була варта.

«Тоді все було значно простіше, ніж тепер, коли кожна дрібниця може дорого коштувати»

— Наскільки важко було в 1990-ті стати суддею?

— Співбесіда зі мною в присутності кількох членів комісії тривала близько 15 хв., також потрібно було написати реферат на юридичну тему. Попередньо я дізнався, що в Деснянському райсуді є вакантна посада, підійшов до тодішнього голови установи Віталія Добрянського, поговорив з ним, оголосив про свої наміри. І хоч ми до того не були особисто знайомі, моє прізвище, так би мовити, не сходило з язиків. Навіть ті судді, які не знали мене в обличчя, читали зібрані й оформлені мною матеріали у справах. А вони, як правило, запам’ятовують прізвища слідчих, якщо робота зроблена якісно. Адже це й завдання судді в подальшому полегшує. До того ж мене ще знали як викладача кримінального права та процесу в нашій школі міліції (Чернігівське училище ВС МВС України, нині там розташована Академія державної пенітенціарної служби. — Прим. ред.).

Тож Віталій Віталійович сказав: «Я не проти твоєї кандидатури, іди пиши заяву до управління юстиції». Це було приблизно в березні 1996-го, мені на той час було 35 років.

Тоді все було значно простіше, ніж тепер, коли кожна дрібниця може дорого коштувати. Наведу приклад, як я ледь не втратив роботу, бо Вища кваліфікаційна комісія суддів звернула увагу на те, що в моїй декларації за 2018 рік зазначено про наявність 10 акцій, які в мене вдома зберігаються ще з 1995-го. Такі акції є в багатьох українців, які свого часу обміняли на них свої ваучери. Періодично мені надходили якісь листи про збори акціонерів, але, звісно, я на ті збори не їздив, бо ж вартість акцій була від 80 коп. до 1 грн. Однак, за законом, я мав переуступити корпоративні права на ті акції, і саме цей нюанс став підставою для претензій ВККС.

Мені дали час, щоб вирішити питання, але переуступка прав виявилася не такою простою та швидкою справою. Фірма досі існувала за адресою одного із сіл Чернігівського району. Потрібно було давати оголошення в газету, ще якісь дії проводити, і я міг не встигнути. Тож мені порадили подарувати їх комусь. Я й подарував — своєму синові, який тепер щорічно платить 300 грн. за те, що значиться в держреєстрі як володілець цих акцій. До речі, оформлення цього подарунка також обійшлося десь під 1000 грн.

— Як ви ставитеся до постійного поширення на всіх рівнях влади тези про суспільну недовіру до суддів?

— Не сказав би, що відчуваю до себе негативне ставлення людей через те, що я суддя. На вулицях міста мене також ніколи не пізнають. Але на підсвідомому рівні таке відчуття існує через те, що пишуть про роботу українських суддів у ЗМІ. Причому дуже часто такі речі пишуть люди, які взагалі не розуміються на нюансах роботи судів і суддів, але вдіяти із цим нічого не можна. Я, наприклад, на всіх тих місцях, де працював, — у лікарні, слідчим, викладачем і суддею — навіть жодного зауваження не дістав, то чому маю морально потерпати від дій колег, до яких не маю жодного відношення?!

— Як часто доводиться чути слова вдячності?

— Мабуть, мало хто із суддів дістає позитивні відгуки від людей, а особливо ті, хто розглядає кримінальні справи, як я. Адже в кожній справі завжди дві сторони, й обидві виходить із зали суду невдоволеними: потерпілі вважають, що обвинуваченим призначене занадто м’яке покарання, а засуджені скаржаться на надмірний його розмір.

Та й у нашій роботі буває, що дякують. Якось слухали справу злочинного угруповання, і ми досить обґрунтовано прописали у вироку, скільки кожен з них дістане років позбавлення волі за кожним епізодом. Було дещо несподівано після цього бачити, як усі п’ятеро піднялися з лави підсудних та аплодували нашій колегії.

— Люди кажуть, що ви суворий суддя. Ви чули про це?

— Буває, що чутки доходять. Якось, коли працював ще в Деснянському райсуді, мені розповіли, що молода жінка-адвокат накрутила свого клієнта перед засіданням: мовляв, не повезло тобі, хлопче, потрапив до І.Баглая, а він — найгірший суддя. Причому навіть не пояснила, чому саме найгірший. Такими речами, на мою думку, адвокати наперед хочуть виправдати свої недоліки в роботі. А хлопець цей був, до речі, з виключно позитивними характеристиками, раніше не судимий, та й правопорушення було не дуже значне, тож я йому призначив покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

«Справжня корупція має дві чіткі ознаки: людина живе не за доходами та приховує свої статки»

— У суспільстві та від ЗМІ постійно можна почути думки, що корупціонерів судді не саджають, отже, справедливості немає, обвинувальні вироки вкрай поодинокі за такими справами. А через усе це дотепер не подолана корупція. Це відповідає дійсності?

— До нашого суду для проведення семінарів приїздила Наталія Ахтирська. Вона спеціаліст із корупційних правопорушень. З нею законотворці радяться, судді, я в тому числі. Утім, коли набирали суддів до Вищого антикорупційного суду, вона подала свою кандидатуру й не пройшла. Натомість її позвали до Національної школи суддів — викладати для суддів ВАКС.

Ще зазначу, що до судів надходить дуже багато справ, які до справжньої корупції взагалі не мають ніякого відношення. Їх народжують, так би мовити, для галочки, аби продемонструвати роботу правоохоронних органів. А ось справ щодо людей, які мають великі статки, не підтверджені, що їх отримали повністю законним шляхом, фактично нема. Люди з гучними прізвищами, можновладці чомусь ніколи не потрапляють у поле зору правоохоронців, принаймні я про такі справи не чув. А якщо й відкривають провадження, то результату немає.

— Чому? Що заважає: закони чи брак досвіду?

— Аби ви зрозуміли, наведу приклад типової справи, яку мав розглядати. Певний час такі масово надходили до судів, вони стосувалися невнесення до декларації якоїсь дрібнички.

Завели справу на секретаря сільради одного з районів нашої області за те, що вона не внесла дані про дохід у сумі 800 грн. від продажу молока своєї корови. За таку справу можна потрапити до списку корупціонерів, і тоді, якщо, наприклад, син цієї жінки захоче, то не зможе потрапити на роботу до Служби безпеки або стати працівником суду. Бо всіх людей, хто претендує на посади в подібних установах, піддають спеціальній перевірці. Якщо буде виявлено, що близький родич значиться в списку корупціонерів, кандидатура не проходить.

Була справа, коли директор сільського дитячого садка двічі призначала премію своїй матері, яка там працювала викладачем музики. При цьому вона при голосуванні цього питання утрималась, але все одно її намагалися притягнути до відповідальності. Ба більше: суд першої інстанції в тій адмінсправі виніс обвинувальне рішення. Ми цю помилку виправили. Адже, оскільки вона утрималася при голосуванні, це не є порушенням корупційного характеру, і провадження було закрито.

Що стосується справ, де посадовим особам пропонують неправомірну вигоду, то формально це також корупційні правопорушення. Та, на мою думку, справжня корупція має дві чіткі ознаки, через які на певних осіб повинні звертати увагу правоохоронні органи: людина живе не за доходами та приховує свої статки.

Доступ до всіх держреєстрів у органів є, і вони можуть виявляти, скільки майна записано на родичів певних осіб, котрі, живучи на пенсію, якимось чином отримують у власність двоповерхові будинки та елітні авто. Але цієї роботи практично ніхто в країні не проводить — у розумінні кримінально-правової відповідальності.

«Закони виписані неідеально, є що вдосконалювати»

— Що наштовхнуло вас на те, аби отримати науковий ступінь «кандидат юридичних наук»?

— Закони виписані неідеально, є що вдосконалювати. Проте всі ці огріхи дуже впливають на долі простих людей. Уперше я задумався про те, аби написати аналітичну роботу на юридичну тему, коли до мене у 2007 році потрапила справа жінки 1927 р.н. Дільничний інспектор підіслав до неї якогось п’яничку та задокументував продаж 1 л самогону. Після цього відкрив кримінальну справу за статтею, яка в Кримінальному кодексі звучала як «Зайняття забороненими видами господарської діяльності» (Статтю 203 виключено з КК у 2011 році. — Прим. ред.). Максимальна санкція цієї статті передбачала покарання до 5 років обмеження волі.

Та, по-перше, одноразовий збут не має ознак господарської діяльності; це повинні бути більш значні обсяги виготовленої та реалізованої продукції. А по-друге, на мою думку, у нашій країні немає як таких видів забороненої діяльності. Є види, на які потрібно оформлювати спеціальні дозволи, як-от виготовлення алкоголю, тютюнової продукції, зброї, ліків тощо.

Але з темою тієї наукової роботи не склалося, мій колега та в подальшому науковий керівник сказав, що виписати дисертацію під цю тему буде досить важко.

— І на що тоді звернули увагу?

— Оскільки довгий час працював слідчим і вважав, що суддя — це також у певному розумінні слідчий, адже він досліджує матеріали справи та дає їм оцінку вже на етапі судового процесу, то було вирішено обрати тему «Насильство як кваліфікуюча ознака грабежу та розбою». Та, оскільки часу займатися наукою не було, цю тему в мене «увів» з-під носа інший. Тож темою дисертації стало: «Організаційно-правові засади оперативно-розшукової діяльності в пенітенціарній системі». Вона про те, як викривати правопорушення, які вчиняються в місцях позбавлення волі й до ув’язнення засудженими.

Усі свої наукові праці я збираю та зберігаю. Може, колись онукам буде цікаво.

— Які людські якості, на вашу думку, найважливіші, щоб успішно працювати суддею?

— Порядність, справедливість і глибоке знання закону — фаховість.

— Що вас дратує, а що, навпаки, подобається в роботі таких учасників судового процесу, як адвокат і прокурор?

— І серед перших, і серед других є такі, котрі не вміють працювати якісно та відповідально. У випадку з прокурором це означає, що він узагалі не виступає, просто вимагає покарання за матеріалами справи та й усе. Що ж до адвокатів, то не подобається, коли вони дуже багато говорять не по темі, намагаються викликати якісь емоції в учасників засідання. Мабуть, їхні клієнти думають, що адвокат добре відпрацьовує гроші, якщо багато говорить.

Насправді ж суддям до всієї балаканини, що не стосується справи, байдуже. Вона скоріше викликає втому та обурення, що людина працює непрофесійно, витрачає наш робочий час. Хоч, за новим кодексом, ми й можемо обмежувати тривалість виступів сторін, це рідко хто робить.

Інша річ, коли до зали заходять професіонали, кожна теза яких виважена, стосується справи, блискуче обґрунтована, які змагаються між собою. Таким людям хочеться навіть руки потиснути після засідання, але ми звичайно такого не робимо.

Кваліфіковані й талановиті юристи є як серед молоді в наших прокуратурах, так і серед адвокатів. Тобто це далеко не завжди люди з великим досвідом. І за їхньою роботою приємно спостерігати.