Недобросовісний боржник
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Такий висновок зробив ВС в постанові №263/16179/18, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
28 квітня 2021 року м.Київ №263/16179/18
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — СИНЕЛЬНИКОВА Є.В. (доповідач),
суддів: ГУЛЕЙКОВА І.Ю., ОСІЯНА О.М., САКАРИ Н.Ю., ШИПОВИЧА В.В. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 на рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 16.10.2020 та постанову Донецького апеляційного суду від 5.01.2021.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У листопаді 2018 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 3, Особи 4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Ходаріна О.С., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16.01.2015 між ним та Особою 3 було укладено договір позики, на підтвердження якого надана розписка позичальника, відповідно до якої Особа 3 взяв на себе зобов’язання повернути позивачу кошти у розмірі $30 тис. у строк та в порядку, встановленими розпискою, а в разі неповернення грошових коштів передати у власність Особи 1 квартиру за Адресою 1, яка належить йому на праві власності. Позивач вказував, що Особа 3 в добровільному порядку свої зобов’язання за договором позики не виконав. 4.07.2018 Обухівським районним судом Київської області було відкрито провадження по справі №263/16495/17 за його позовом до Особи 3 про стягнення боргу за договором позики.
8.11.2018 між Особою 3 та Особою 4 укладено договір дарування квартири за Адресою 1. Особа 1 вважав, що Особа 3, відчужуючи за безвідплатним договором належне йому на праві власності нерухоме майно своєму синові, будучи обізнаним із судовим розглядом справи за позовом про стягнення з нього заборгованості, переслідував єдину мету — ухилитися від виконання грошового зобов’язання за рахунок відчужуваного майна та зберегти його від примусової реалізації в рахунок погашення заборгованості за можливим рішенням суду про стягнення з нього боргу за договором позики. Позивач вважав, що укладений між відповідачами договір дарування не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, у зв’язку з чим є фіктивним на підставі ст.234 Цивільного кодексу.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування, укладений 8.11.2018 між Особою 3 та Особою 4, посвідчений приватним нотаріусом ММНО Ходаріною О.С. за реєстровим №555; скасувати в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену за Особу 4 держреєстрацію права власності №28823708 від 8.11.2018 на квартиру за Адресою 1, загальною площею 36,1 м2, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса ММНО Ходаріної О.С. про держреєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 8.11.2018.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого райсуду від 16.10.2020 у задоволенні позову Особи 1 до Особи 3, Особи 4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — приватний нотаріус ММНО Ходаріна О.С., про визнання договору дарування недійсним та скасування держреєстрації права власності відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Жовтневого райсуду від 26.11.2018 у вигляді арешту на квартиру за Адресою 1, яка належить громадянину Особі 4 на підставі договору дарування квартири від 8.11.2018, зареєстрованого у реєстрі за №555.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування вчинений відповідачами з порушенням норм чинного законодавства та що при його укладенні сторонами не дотримано вимог, установлених стст.203, 215, 234 ЦК. Суд першої інстанції виходив з того, що укладення сторонами оспорюваного правочину передувало судовому розгляду справи про стягнення з Особи 3 боргу за договором позики, а відомостей щодо відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу під час розгляду цивільної справи позивачем надано не було. Крім того, районний суд зазначив, що на час укладення договору дарування подароване майно під арештом не знаходилося, жодних обтяжень щодо нього не існувало, а наявність лише грошового зобов’язання Особи 3 перед Особою 1 не є безумовною підставою для обмеження розпорядження Особи 3 належним йому нерухомим майном.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою ДАС від 5.01.2021 апеляційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 — залишено без задоволення. Рішення Жовтневого райсуду від 16.10.2020 залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на момент укладення спірного договору дарування було відсутнє рішення суду про стягнення з Особи 3 коштів. Суд апеляційної інстанції зазначив, що надані позивачем докази не підтверджують вчинення фіктивного правочину сторонами та наявність умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, оскільки реєстрація права власності на квартиру за Особою 4 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі представник Особи 1 — Особа 2 просить скасувати рішення Жовтневого райсуду від 16.10.2020 та постанову ДАС від 5.01.2021 і ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВС від 27.12.2018 у справі №589/3937/17, від 3.07.2019 у справі №369/11268/16-ц, від 21.12.2020 у справі №638/18851/16 та ін. (п.1 ч.2 ст.389 Цивільного процесуального кодексу), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (п.4 ч.2 ст.389 ЦПК).
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що відчуження майна здійснено відповідачем після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу за договором позики, до ухвалення рішення про стягнення боргу, при цьому строк виконання його зобов’язань за договором позики з повернення одержаних у борг коштів є таким, що настав. Заявник наголошує на тому, що в матеріалах справи відсутні докази про добровільне виконання відповідачем рішення Обухівського райсуду від 23.09.2019 у справі №263/16495/17.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу представник Особи 3 — Особа 5 просить залишити касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 — без задоволення, а оскаржені судові рішення — без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Посилається на те, що підстави для визнання договору, на підставі якого фактично передано у власність майно, відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
16.01.2015 між Особою 1 та Особою 3 укладено договір позики, на підтвердження укладення якого Особі 3 надана розписка, відповідно до якої Особа 3 взяв на себе зобов’язання повернути Особі 1 кошти у сумі $30000 у строк до 1.05.2015 та в порядку, встановленому розпискою, а в разі неповернення грошових коштів — передати у власність Особи 1 квартиру за Адресою 1, яка належить йому на праві приватної власності.
8.11.2018 між Особою 3 як дарувальником, від імені якого на підставі довіреності діяла Особа 6, та Особа 4, як обдаровуваним, від імені якого на підставі довіреності діяла Особа 7, було укладено договір дарування квартири за Адресою 1. Відповідно до п.1 вказаного договору дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваного належну йому на праві приватної власності квартиру.
Відповідно до п.6 указаного договору сторони домовилися, що під прийняттям дарунка слід вважати символічну передачу речі. Прийняття обдаровуваним від дарувальника документів, які посвідчують право власності на нерухоме майно, що є предметом цього договору, свідчить про те, що передача речі відбулася.
У п.9 вказаного договору зазначено, що дарувальник гарантує, що на момент укладення цього договору зазначена квартира не продана, не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, вона не продана в іпотеку, у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами (по договору найму (оренди) чи шлюбному контракту), як юридична адреса вона не використовується, заборгованості по податкам чи іншим платежам, які б стосувалися відчужуваної квартири, немає, сервітути відсутні. Треті особи як у межах так і за межами України не мають прав на цю квартиру.
Відповідно до витягу з держреєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, держреєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна 08.11.2018 за Особою 4 було зареєстровано право власності на нерухоме майно — однокімнатну квартиру, загальною площею 36,1 м2, житловою площею 18,3 м2, яка знаходиться у будинку за Адресою 2.
Рішенням Обухівського райсуду від 23.09.2019 у справі №263/16495/17 з Особи 3 на користь Особи 1 було стягнуто заборгованість за договором позики від 16.01.2015 у розмірі 948850 грн., 3% річних за прострочення виконання грошового зобов’язання у розмірі 73698,34 грн., а всього 1022548,34 грн. <…>.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Згідно із ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч.5 ст.203 ЦК правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
У чч.1, 2 ст.234 ЦК передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням чч.1 та 5 ст.203 ЦК, що за правилами ст.215 цього кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц та від 9.09.2017 у справі №359/1654/15.
Велика палата ВС у постанові від 3.07.2019 у справі №369/11268/16-ц не відступила від зазначених вище висновків ВСУ та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов’язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом.
Добросовісність (п.6 ст.3 ЦК) — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК), заборони суперечливої поведінки та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК).
Суд апеляційної інстанції, встановивши, що оспорюваний договір дарування спрямований на перехід права власності на нерухоме майно, оскільки набувач спірного майна зареєстрував у встановленому законом порядку за собою право власності на це майно, не надав оцінки діям Особи 3 на відповідність принципам добросовісності, розумності та заборони суперечливої поведінки.
Також суд апеляційної інстанції не надав оцінки наслідкам, які настали у зв’язку з безоплатним відчуження боржником квартири на користь близького родича під час судового провадження про стягнення коштів, подальшим діям боржника, спрямованим на невиконання зобов’язання (рішення суду).
Суд апеляційної інстанції не врахував доводів позивача про те, що оспорюваний договір дарування був укладений після звернення позивача до суду з позовом до Особи 3 про стягнення заборгованості за договором позики. Ухвалою Обухівського райсуду від 4.07.2018 було відкрито провадження у справі №263/16495/17, а ухвалою від 27.09.2018 було закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду на 22.10.2018.
Рішенням Обухівського райсуду від 23.09.2019 у справі №263/16495/17 стягнуто з Особи 3 на користь Особи 1 кошти у загальному розмірі 1022 548,34 грн. Рішення суду боржником виконано не було.
Таким чином, суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки діям Особи 8 щодо безоплатного відчуження спірного майна з урахуванням того, що таке відчуження вплинуло на утруднення (призвело до неможливості) повернення боргу кредитору і може свідчити про наявність умислу при укладенні договору дарування на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника.
Суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів позивача, не встановив обставин, встановлення яких є необхідним для правильного вирішення спору.
З огляду на зазначені норми матеріального права, правові висновки ВСУ, ВП ВС, колегії суддів КЦС, а також враховуючи наявність у Особи 3 невиконаних грошових зобов’язань перед Особою 1, наявність невиконаного судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики, що набрало законної сили, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного й необґрунтованого висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позову, не встановивши всіх фактичних обставин справи, які стосуються правомірності дарування Особою 3 спірної квартири своєму синові Особі 4, що мають значення для правильного вирішення спору <…>.
Керуючись стст.400, 402, 409, 411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 задовольнити частково.
Постанову Донецького апеляційного суду від 5.01.2021 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.