Пішохід на капоті
Особа, яка залишила потерпілого в небезпеці, несе відповідальність за ст.135 КК, навіть якщо хтось інший надав чи намагався надати йому допомогу. Такий висновок зробив ВС в постанові №742/1479/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
10 березня 2021 року м.Київ №742/1479/19
Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого — ФОМІНА С.Б.,
суддів: ІВАНЕНКА І.В, КОВТУНОВИЧА М.І. —
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого Особи 1 на вирок Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 9.12.2019 та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 13.07.2020 за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, уродженця с.Манжосівка, Прилуцького району, Чернігівської області, зареєстрованого за Адресою 1, та проживаючого за Адресою 2, раніше не судимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.135, ч.2 ст.286 Кримінального кодексу.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини
За вироком Прилуцького міськрайсуду від 9.12.2019 Особу 1 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.135, ч.2 ст.286 КК і призначено покарання: за ч.1 ст.135 КК — у вигляді позбавлення волі на 1 рік; за ч.2 ст.286 КК — у вигляді позбавлення волі на 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки. На підставі ч.1 ст.70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено покарання у вигляді позбавлення волі на 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.
Згідно з вироком, 10.03.2019, близько 16 години, ОСОБА 1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, керуючи автомобілем марки ЗАЗ-Daewoo Sens, реєстраційний №1, рухаючись проїзною частиною по вул. Миру, поблизу буд. 70, у смт. Ладан, Прилуцького району в напрямку м.Прилуки, проявив неуважність, неправильно оцінив дорожню обстановку перед зміною напрямку свого руху, внаслідок чого не впорався з керуванням автомобілем, виїхав за межі проїзної частини на праве по напрямку свого руху узбіччя, після чого виїхав на тротуар, де здійснив наїзд на пішохода Особу 2, Інформація 2, який направлявся по тротуару з велосипедом в попутному з автомобілем напрямку. Під час дорожньо-транспортної пригоди Особа 2 отримав тілесні ушкодження, які мають ознаки тяжких та знаходяться у причинно-наслідковому зв’язку із настанням його смерті Інформація 3 у Прилуцькій центральній районній лікарні.
Крім цього, в порушення вимог Правил дорожнього руху, затверджених Постановою КМ №1306 від 10.10.2001, Особа 1 не зупинив керований ним автомобіль, на місці пригоди не залишився, не вжив жодних заходів для надання першої медичної допомоги потерпілому, який перебував у небезпечному для життя стані та був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, маючи при цьому змогу надати останньому таку допомогу. Натомість, після наїзду на пішохода Особу 2, Особа 1 продовжив рух на своєму автомобілі, проїхавши близько 1 км у напрямку руху до м.Прилуки з потерпілим Особою 2, який перебував затиснутим в пробитому лобовому склі, частково на капоті та частково в салоні автомобіля, після чого скинув потерпілого на узбіччя та зник з місця події, чим завідомо залишив Особу 2, який перебував в небезпечному для життя стані і був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, без допомоги.
Ухвалою ЧАС від 13.07.2020 вирок місцевого суду залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений Особа 1, не погоджуючись із судовими рішеннями у зв’язку із істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, вимагає їх скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
В обґрунтування зазначеної позиції засуджений посилається, зокрема, на відсутність у його діях об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину, передбаченого ст.135 КК, на що суди не звернули уваги. Крім того, Особа 1 посилається на неправильність визнання стану сп’яніння, в якому він знаходився на момент вчинення інкримінованих йому злочинів, в якості обтяжуючої обставини, адже його вже було притягнуто за цю саму обставину до адміністративної відповідальності, згідно з постановою Прилуцького міськрайсуду від 22.04.2019.
Засуджений Особа 1 також не погоджується із призначеним покаранням, посилаючись на те, що судами, незважаючи на встановлені пом’якшуючі обставини, а саме: щире каяття у вчиненому, неодноразові заяви про вибачення перед потерпілою і відсутність обтяжуючих обставин, було призначено занадто суворе покарання, яке не відповідає тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень та не враховує дані щодо його особи.
Заперечень на касаційні скарги від учасників судового провадження не надходило.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений Особа 1 у судовому засіданні підтримав вимоги, зазначені ним у касаційній скарзі.
Захисник Матвієнко В.М. підтримав касаційну скаргу свого підзахисного. Вважає, що у діянні Особи 1 відсутній склад злочину, передбачений ч.1 ст.135 КК, оскільки він залишив потерпілого у людному місці, де йому могли надати допомогу. Крім того, на думку адвоката, притягнення особи до відповідальності за цією статтею КК можливе у випадках, коли особу залишають у небезпеці на місці вчинення кримінального правопорушення. Також погодився з доводами, викладеними у касаційній скарзі, стосовно неправильності визнання судами стану алкогольного сп’яніння як обставини, що обтяжує покарання.
Прокурор Подоляк М.С. у судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог касаційної скарги засудженого, вважає їх необґрунтованими, у тому числі, з огляду на постанову Великої палати Верховного Суду від 21.08.2019 <…>.
Мотиви Суду
З огляду на зміст касаційної скарги, засуджений вважає, що ст.135 КК не підлягала застосуванню у зв’язку із недоведеністю прямого умислу в його бездіяльності а, отже, недоведеності суб’єктивної сторони злочину.
Як неодноразово зазначав ВС, кваліфікація злочину — це кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю та змістом кваліфікація злочинів завжди пов’язана з необхідністю обов’язкового встановлення доказування кримінальними процесуальними засобами двох надзвичайно важливих обставин:
1) факту вчинення особою (суб’єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки у формі дії чи бездіяльності;
2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею «Особливої частини» КК.
Суспільна небезпека кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.135 КК полягає у тому, що людина, яка має можливість надати допомогу іншій людині і тим самим врятувати її від смерті або настання інших тяжких наслідків, не робить цього, що свідчить про низькі моральні якості цієї особи. Злочинність такої бездіяльності підвищується, якщо особа сама поставила іншу особу в небезпечний для життя стан або причетна до події, через яку особа опинилася в такому стані.
За змістом ст.135 КК поставлення в небезпеку виступає як основа для виникнення спеціального обов’язку надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.
Об’єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується двома видами злочинної бездіяльності:
1) бездіяльність-невтручання, що полягає у невиконанні особою обов’язку щодо надання необхідної допомоги потерпілому, який перебуває у небезпечному для життя стані й позбавлений можливості вжити заходів для самозбереження, коли небезпека виникла незалежно від суб’єкта цього злочину;
2) змішана бездіяльність — бездіяльність щодо надання допомоги потерпілому особою, яка сама поставила його в небезпечний для життя стан.
Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність за своїми соціальними та юридичними властивостями тотожна діянню, тобто вона суспільно небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.
Кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:
а) на особу було покладено спеціальний обов’язок вчинити активні дії, якими було б відвернене настання суспільно небезпечного наслідку;
б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків.
Обов’язок вчинити певні дії (діяти певним чином) може випливати з різних підстав: із закону або з іншого нормативного акта; із професійних або службових функцій особи; із договору; із родинних відносин; із попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй допомогу.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст.135 КК, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння. Що стосується наслідків, ставлення суб’єкта злочину до них завжди характеризується необережністю (злочинною недбалістю чи злочинною самовпевненістю).
Вольовий момент вчинення злочину, передбаченого ст.135 КК, полягає у небажанні суб’єкта злочину надати допомогу безпорадній особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними (прагнення уникнути кримінальної відповідальності, небажання обтяжувати себе, байдуже ставлення до долі іншої людини, егоїзм, небажання допомогти через брак часу, неприязнь до потерпілого, легкодухість, ревнощі, помста тощо), але на кваліфікацію вони не впливають.
Моментом закінчення злочину є ухилення від надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Варто зазначити, що для кваліфікації злочину не має значення, чи відвернула би надана винною особою допомога завдання шкоди життю або здоров’ю особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здатна відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в небезпеці, несе відповідальність за ст.135 КК. Для кваліфікації дій винного за цією нормою кримінального закону не має значення і те, що хтось інший надав чи намагався надати допомогу залишеному в небезпеці.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що в апеляційних скаргах засудженого та його захисника не оспорювалися фактичні дані, які надали можливість суду першої інстанції зробити висновок про доведеність винуватості за ст.135 КК. Проте, саме суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч.1 ст.409 КПК). Суд же касаційної інстанції виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.
Отже, за встановлених судом першої інстанції фактичних обставин, є повністю доведеним той факт, що Особа 1 після вчинення ДТП, не надавши будь-якої допомоги Особі 2, який унаслідок отриманих тілесних ушкоджень її потребував, не викликавши швидку, не впевнившись у тому, чи прибула швидка, чи було надано потерпілому медичну допомогу, самовільно покинув місце пригоди, залишивши потерпілого у небезпечному для життя стані.
Таким чином, доводи засудженого про те, що в його діях відсутній склад злочину, передбачений ч.1 ст.135 КК, є неспроможними.
Суду вбачається безпідставним і посилання засудженого Особи 1 на той факт, що стан сп’яніння, у якому він знаходився на момент вчинення злочину, не може вважатися обтяжуючою обставиною, адже цей факт вже був встановлений у порядку адміністративного судочинства, за наслідками чого його вже було притягнуто до адміністративної відповідальності (постанова Прилуцького міськрайсуду від 22.04.2019).
Судами першої та апеляційної інстанції зазначений довід сторони захисту було розглянуто та, зокрема, встановлено, що відповідальність за адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 Кодексу про адміністративні правопорушення жодним чином не виключає можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності, а, більш того, констатує факт перебування Особи 1 під час вчинення інкримінованих йому злочинів у стані алкогольного сп’яніння, що суд беззаперечно визнав обставиною, яка відповідно до ст.67 КК обтяжує покарання. Апеляційний суд, крім цього обґрунтовано зазначив, що стан сп’яніння, зазначений як фактична обставина інкримінованих Особі 1 злочинів, не є кваліфікуючою за ознаками діяння, передбаченого ч.2 ст.286 КК, а притягнення засудженого до адміністративної відповідальності за порушення п.2.9 ПДР ніяким чином не спростовує констатацію такої обтяжуючої обставини у кримінальному провадженні, яка у сукупності з іншими врахована при призначенні покарання.
Колегія суддів погоджується з позицією судів першої та апеляційної інстанції та зазначає, що згідно з положеннями ч. 4 ст.67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті «Особливої частини» цього кодексу як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Винятків із цього правила у КК не передбачено. За наведених обставин убачається, що перебування Особи 1 у стані алкогольного сп’яніння, з огляду на фактичні обставини справи, встановлені судом, не утворює собою частину об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК, не є невід’ємною складовою суспільно небезпечного діяння, яке перебуває у причинному зв’язку із суспільно небезпечними наслідками, а характеризує суб’єкта злочину, його психофізичний стан під час вчинення суспільно небезпечного діяння як обставина, яка обтяжує покарання, відповідно до п.13 ч.1 ст.67 КК. Такий висновок узгоджується з правовою позицією ВП ВС від 21.08.2019 (справа №682/956/17).
Не знаходить свого підтвердження у матеріалах кримінального провадження й довід засудженого Особи 1 щодо неврахування судами при призначенні покарання таких пом’якшуючих обставин, як щире каяття у вчиненому, неодноразові заяви про вибачення перед потерпілою, внаслідок чого було призначено занадто суворе покарання, яке не відповідає тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень та не враховує дані щодо його особи.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що судами першої та апеляційної інстанції при призначенні покарання Особі 1 враховано відповідні приписи закону про кримінальну відповідальність. Так, при вирішенні питання про наявність обставин, які пом’якшують покарання, місцевий суд зазначив, що щире каяття, яке було зазначено пом’якшуючою обставиною у складеному щодо Особи 1 обвинувальному акті, припускає критичну оцінку особою своєї злочинної поведінки шляхом визнання вини й готовності нести кримінальну відповідальність. Проте, в судовому засіданні Особа 1 повідомив про своє розкаяння неусвідомлено та не щиро, озвучивши це лише на словах, не підтверджених жодними діями як-то висловлення співчуття родині загиблого, вибачення перед потерпілою, відшкодування заподіяної їй матеріальної чи моральної шкоди, а вину свою визнав таким чином, що підтвердив лише очевидність скоєння ним на тротуарі наїзду на пішохода. Судом апеляційної інстанції також було враховано і позицію потерпілої, яка у поясненнях повідомила, що шкода їй ні моральна, ні матеріальна не відшкодована та просила застосувати до Особи 1 найсуворішу з можливих міру покарання.
Таким чином, під час касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження за обвинуваченням Особи 1 колегією суддів не встановлено істотних порушень кримінального процесуального закону, які могли б потягнути неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, а, отже, підстав для задоволення касаційної скарги засудженого Особи 1 за доводами, викладеними у ній, Суд не вбачає.
Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС
УХВАЛИВ:
Вирок Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 9.12.2019 та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 13.07.2020 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого Особи 1 — без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.