Закон і Бізнес


Спроба номер...

або Як Зеленський судоустрій реформує


.

01.03.2021 10:36
Антоніна Славицька, народний депутат України
5910

Президент України Володимир Зеленський досить часто критикує судову систему. В унісон із ним це роблять і деякі високопосадовці, зокрема, голова СБУ Іван Баканов, котрий вбачає в судах коріння всіх бід. Чи справедливо це?


Судоустрій України не є бездоганним, проте намагання перекласти на нього відповідальність за всі негаразди в країні є неправильним. Бо не суди пишуть закони, встановлюють мізерні пенсії, нагороджують захмарними зарплатами членів наглядових рад. Але саме недосконалістю судової системи глава держави мотивує своє бажання реформувати її.

Судова реформа була однієї з тих обіцянок, з якими Володимир Зеленський прийшов до влади. Своїх намірів він не зрікається, але треба відзначити, що в сюжеті про його судову реформу змішалося все – і кілька редакцій самої реформи, і реакція на неї з боку Венеціанської комісії, і наполегливі побажання МВФ (читай: західних партнерів), і намагання президентської команди гідно виглядати на цьому шпагаті. Пропоную ще раз проаналізувати те, що нині представляє собою судова реформа «від президента» і що будуть виносити в сесійний зал найближчим часом.

Перша редакція: розпустити ВККС, зібрати знову

Якщо говорити про старт реформи, то згадати варто осінь 2019 року, коли Рада ухвалила президентський законопроєкт № 1008, який згодом став законом №193-ІХ. Чого він торкався? Двох стовпів судової системи. Перший стовп зветься Вища рада правосуддя (ВРП), функціонал якої пов'язаний із призначенням та звільненням суддів, із розглядом скарг (якщо вони надходять), із тимчасовим відстороненням судді тощо.

Другий стовп – Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС). Вона займається заповненням вакантних суддівських крісел та оцінюванням (кваліфікацією) працюючих суддів. За ідеєю, ВРП та ВККС мали бути незалежними як від виконавчої влади, так і суддівської вертикалі, а також – одна від одної. Закон №193-ІХ, власне, і забезпечував перезавантаження судової системи. Адже, згідно з його буквою, ВККС мала бути розпущена, а ВРП ретельно перевірена на доброчесність. Передбачалося, що склад ВККС буде зібрано заново – шляхом конкурсу. Причому і до конкурсу, який стосувався ВККС, і до перевірок ВРП обов’язково мали були залучені міжнародні експерти.

Однак сталося не так, як гадалося. Був виконаний лише один пункт реформи – ліквідовано ВККС. Далі справа не пішла, і новий склад Вищої кваліфікаційної комісії так і не запрацював. Чому? Попри те, що прописуванням правил проведення конкурсу мала займатися ВРП, реалізувати це не вдалось. І причина, серед іншого, була пов’язана із вище згаданими «міжнародниками» – їх так і не десантували в Україну, бо західні організації не визначилися з кандидатурами своїх емісарів. Кінець кінцем, рік тому, навесні 2020-го, ВРП заявила про те, що конкурс провести неможливо. Далі не забарився і Конституційний Суд. Визнавши неконституційними  за поданням Пленаму ВС низку положень закону №193-ІХ.

На Банковій подумали і вирішили внести деякі корективи у своє законотворче дітище. Так з’явилася друга концепція судової реформи і законопроєкт №3711 – концептуально дещо інший. Чим друга редакція реформи відрізнялася від першої? Тим, що щонайменше із законопроєкту зникла згадка про комісію з питань доброчесності та етики. Інша відмінність була пов’язана з «міжнародниками», на яких Україна втомилася чекати. В законопроєкті говориться, що міжнародних експертів, якщо їхні кандидатури не подають тривалий час, можна замінити на висуванців від офісу омбудсмана. Здавалось, що тепер шлях реформі відкрито.

Друга редакція: сформувати ВККС із меншим міжнародним впливом

Але тут у справу втрутилася Венеціанська комісія (ВК). Окремі положення законопроєкту №3711 вона схвалила, окремі – розкритикувала. Водночас варто зазначити, що під час час підготовки відповідно висновку експерти ВК чомусь зустрічалися не з депутатами опозиції, наприклад, а послами G7 і представниками неурядових організацій, які фактично монополізували участь представників суспільства в процесах реформування.  Це безумовно наклало певний відбиток на зміст висновку.

Так, попри те, що участь міжнародних експертів передбачена в тілі законопроєкту, «венеціанка» порекомендувала посилити їхній вплив. Природно, що подібне побажання активно підтримало прозахідне лобі в Україні – чисельне коло громадських активістів, орієнтованих на збільшення частки впливу з боку запрошених фахівців.

«ВК позитивно оцінила пропозицію щодо створення конкурсної комісії по відбору нових членів ВККС за участі міжнародних експертів; рекомендувала скористатися успішним досвідом створення та функціонування конкурсної комісії за участі міжнародних експертів, який було застосовано при створенні ВАКС, а також звернула увагу на низку пропозицій щодо надання додаткових повноважень ВРП стосовно функціональної підпорядкованості ВККС Вищій раді правосуддя», — говориться у висновках ВК.

Те, як співвідносяться між собою ВРП та ВККС, Венеціанській комісії не сподобалося теж. Бо хоча у комісії і вітають «спрямованість проекту №3711 на відновлення складу ВККС з метою відновлення процедури відбору суддів першої та другої інстанції», там же і звертають увагу на те, що «проект націлений на підпорядкування ВККС Вищій раді правосуддя. Однак відносини між цими органами повинні вирішуватися лише в рамках більш широкої реформи. До цього часу ВРП не повинна отримувати ширших повноважень стосовно ВККС».

Така позиція зрозуміла, адже Венеціанській комісії більше імпонувало би, якби ВККС перебувала під суто міжнародним впливом, а не під впливом ВРП, яка (дивись вище) прописуватиме правила проведення конкурсу із меншою кількістю іноземців, а, може, й взагалі без них. Всі ці дискусії тривали на тлі перемовин, які Банкова вела тоді з ЄС щодо отримання 600 млн євро «коронавірусної» допомоги. В цей же час мали місце й переговори з Міжнародним валютним фондом. Їхній підсумок відомий: нещодавно місія МВФ залишила Україну, так і не давши нам жодного центу. А що стосується законопроєкту №3711, то він не був ухвалений наприкінці 2020-го, як на це сподівалася влада.

Третя редакція: ще менше іноземців і посли G7 у Твітері

Тим часом визріла вже третя версія судової реформи – законопроєкт №3711-д. Це про нього говорять в офісі президента як про той документ, який можливо бути розглянутий найближчим часом. Чим же третя редакція відрізняється від другої та першої? Тим, що «міжнародників» у ній стає ще менше, а вплив ВРП на проведення конкурсу щодо ВККС – навпаки, зростає.

Тепер формуванням ВККС займатимуться представники Ради суддів України, Ради прокурорів, Ради адвокатів та Національної академії правових наук. Кожна структура висуває до конкурсної комісії по троє експертів. Міжнародні експерти ж залучаються для формування лише першого складу ВККС. Але якщо вони не подадуть свої кандидатури, їх замінять висуванцями від Ради прокурорів, Ради адвокатів чи Національної академії правових наук.

У прозахідних колах (які ще називають «грантівськими») такий підхід викликає непідробний шок та глибоке обурення. Особливо гнівається фракція «Голос», котра в силу профілю своїх спонсорів не може пройти повз зменшення ваги міжнародного впливу на Україну.

Прикметно, що за законопроєкт №3711-д мали голосувати 4 лютого. Але так цього і не зробили. Напередодні дня голосування свою позицію щодо судової реформи висловили представники країн «Великої сімки». Просто у Твітері посли G7 опублікували свої побажання відносно того, що нам слід робити з судовою реформою та судочинством зокрема. До речі, ВРП звернулася до міністерства закордонних справ і до Кабінету міністрів із проханням повідомити, чи дійсно посли країн G7 надсилали офіційними каналами той перелік пріоритетних заходів, який з’явився в соцмережі. МЗС до речі повідомило, що офіційними каналами подібні звернення не надходили, але суть не в цьому.

Невизначеність із судовою реформою підсилюється ще й тим, що наряду із законопроєктом №3711-д існує законопроєкт №5068, який передбачає створення Етичної ради, яка перевірятиме кандидатів на посаду членів ВРП та надавати свої рекомендації суб'єктам призначення складу Вищої ради правосуддя. Вочевидь, все це не додає ситуації ясності, а реформі – цілісності.

Та в кожному разі можна стверджувати одне: яка б у підсумку не була побудована судова система, менше за все вона потребує експансії іноземців. Якщо наша держава не навчиться самотужки вирішувати свої проблеми, то, в принципі, будь-яка «рука допомоги» з Заходу вже не впливатиме на її життєздатність. Безпорадність веде винятково до залежності, але ж ми цього, сподіваюся, не прагнемо.

Закон і Бізнес