Бажаючі бути почутими

10-річні громадяни будуть заслухані: ВС формує нові підходи до з’ясування думки дитини

Ольга ДРАЧЕВСЬКА, адвокат, засновник Юридичної компанії «Інколанс», радник з юридичних питань у Торгово-промисловій палаті України

10791

Судова система все більше уваги приділяє особливостям регулювання сімейних відносин. Утім, залишається низка питань, пов’язаних зі стягненням аліментів, визначенням місця проживання дитини і т.д., які законодавцю ще слід доопрацювати. Тому особливої актуальності набувають постанови Верховного Суду стосовно цієї категорії спорів.

«Рідні» боржники

Серед актуальної судової практики звернемо увагу на постанову ВС від 28.10.2020 у справі №610/1213/17. У ній Суд зазначив, що неустойку неможливо стягнути, якщо заборгованість утворилася з незалежних від платника аліментів причин, зокрема у зв’язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками.

Особа звернулася до суду з позовом про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів. Відповідач мав заборгованість за аліментами на суму понад 69 тис. грн. Позивач просила стягнути з чоловіка неустойку за 3-річний період у загальному розмірі більше ніж 347 тис.

У задоволенні позову суд першої інстанції відмовив. Він виходив з відсутності вини відповідача в простроченні, оскільки заборгованість утворилася з незалежних від нього причин — у зв’язку з тим, що чоловік не був обізнаний з ходом виконання рішення суду.

Разом з тим позиція ВС полягала в такому: суд апеляційної інстанції не встановив, чи прострочення сплати аліментів стало можливим через несвоєчасну виплату відповідачеві заробітної плати, чи мало місце неправильне перерахування аліментів банківськими установами. Також суд не врахував того, що обов’язок щомісячно сплачувати аліменти було покладено на відповідача рішенням суду аж у 2004 році, про яке йому було достовірно відомо, але воно добровільно не виконувалося. На підставі викладеного ВС частково задовольнив касаційну скаргу позивача, а ухвалу апеляційної інстанції скасував. Справу було направлено на новий розгляд.

Родинний обов’язок

Постанова ВС від 18.11.2020 у справі №757/52096/18 висвітлює практику щодо стягнення аліментів на непрацездатних батьків. З її фабули відомо, що позивач є пенсіонером, непрацездатним, власного житла не має, єдиний дохід — пенсія, яка з огляду на його стан здоров’я, умови проживання не може задовольнити його життєвих потреб. Відповідач, який є сином позивача, — особа молодого віку, працездатний, громадянин Франції, композитор, отримує дохід, має можливість сплачувати аліменти на утримання батька.

З огляду на це суд першої інстанції позов задовольнив, обґрунтувавши рішення тим, що розмір пенсії позивача не забезпечує його потреб на харчування й лікування, тому він потребує матеріальної допомоги, яку відповідач не надає. Натомість апеляційний суд скасував таке рішення, відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що позивач не надав суду доказів на підтвердження того, що він потребує матеріальної допомоги.

ВС скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення першої інстанції з огляду на таке: «Під час вирішення питання, чи потребують батьки матеріальної допомоги, суди повинні враховувати будь-які обставини, які свідчать про необхідність у ній. При цьому отримання батьком (матір’ю) доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги». Також ВС зазначив, що відповідач при цьому не надав доказів того, що не має можливості надавати допомогу, і суд не встановив підстав, передбачених у ст.204 Сімейного кодексу, для звільнення відповідача від обов’язку утримувати непрацездатного батька.

Більше не суб’єкт

Судові спори за участю дитини є надзвичайно складними як з практичної, так із емоційної точок зору. Принцип «забезпечення якнайкращих інтересів дитини», закріплений у ст.3 Конвенції про права дитини від 20.11.89, вимагає, аби в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділялась якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Зокрема, ВС усе частіше звертає увагу на питання щодо з’ясування судами думки дитини та направляє справи на новий розгляд, якщо її не було з’ясовано. Чомусь у нашій країні діти більше сприймаються як об’єкт захисту, а не як суб’єкт правових відносин. Наразі суб’єктом правових відносин здебільшого вважають лише дорослих. Практика ж ВС дає надію на вирішення такого питання з подальшим становленням у судовому процесі інституту з’ясування думки дитини.

Підтвердженням цьому є постанова ВС від 28.10.2020 у справі №241/47/19 щодо визначення місця проживання дитини. ВС дійшов висновку, що з досягненням 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою та почутою, а й брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. ВС також звертає увагу на ст.12 конвенції, за якою держави-учасниці зобов’язані забезпечити дитині, здатній формулювати власні погляди, право вільно висловлювати їх з усіх питань, що стосуються її, і цим поглядам має приділятися належна увага згідно з віком дитини та зрілістю.

Така судова практика непоодинока. Наприклад, Одеським апеляційним судом установлено (постанова від 22.10.2020 у справі №520/12020/18), що при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини суд перш за все має керуватися принципом якнайкращого забезпечення інтересів дитини, заслухати її думку, якщо вона досягла визначеного законом віку, та врахувати всі обставини справи. Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.12.2020 у справі «Савіни проти України».

Разом з тим у постанові ВС від 9.11.2020 у справі №487/7241/18 сказано, що, визначаючи місце проживання дитини, суд може враховувати її думку. Проте згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною, якщо вона не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні спору щодо її виховання, місця проживання (у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав або їх поновлення), а також спору щодо управління її майном. Однак така думка не матиме прямої дії на рішення суду.

З огляду на практику ВС у спорах, де йдеться про дітей, важливим аспектом є саме думка останніх. На жаль, поки що, суди першої та апеляційної інстанцій неохоче сприяють реалізації зазначених прав. Не наполягають на цьому й самі батьки, не бажаючи іноді чути своїх дітей. Утім, практика показує, що скоро ця несправедливість нівелюється й діти не тільки де-юре, а й де-факто стануть повноцінними суб’єктами правових відносин. Адже забезпечення стабільності, рівноправності в сімейних відносинах — це запорука гармонійного розвитку суспільства.