Син на підселенні
Особи, не вказані в договорі як такі, що проживатимуть разом із наймачем, мають право вселитися в орендоване приміщення лише за згодою наймодавця. Такий висновок зробив ВС в постанові 753/18335/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
22 грудня 2020 року м.Київ №753/18335/19
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — СИНЕЛЬНИКОВА Є.В.,
суддів: БІЛОКОНЬ О.В., ОСІЯНА О.М., САКАРИ Н.Ю. (суддя-доповідач), ШИПОВИЧА В.В.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 29.07.2020.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Особа 1 звернулась до суду із позовом до Особи 2 про усунення перешкод володіння приватною власністю.
Позовна заява мотивована тим, що 6.04.2013 вона уклала з Особою 3 договір оренди житлового будинку за Адресою 1, що належить їй на праві приватної власності, строком на 32 місяці (до грудня 2015 року) з наступним викупом орендарем цього будинку.
Указувала, що орендар Особа 3 вселила у орендований житловий будинок свого сина — Особу 2.
Зазначала, що Особа 3 умови договору оренди не виконала, житловий будинок за Адресою 1 у неї не купила. Нині строк дії договору оренди минув.
Особа 2, який проживає у вказаному будинку без реєстрації, протиправно заволодів житловим будинком та не дає їй можливості використовувати її власність за призначенням — здавати в оренду третім особам чи продати це житло.
Враховуючи вищевикладене, просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею володіння належним їй на праві власності житловим будинком за Адресою 1, та зобов’язати Особу 2 звільнити житловий будинок разом з належним йому майном.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 23.01.2020 у задоволенні позовних вимог Особи 1 відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що позивачем не було доведено, яким чином відповідач може перешкоджати в укладенні договору купівлі-продажу спірного будинку та обмежити її право на укладення договору оренди з іншими особами. Також судом було зазначено, що відсутні підстави вважати, що вселення та проживання відповідача у будинку було здійснено з порушенням ст.161 ЖК УРСР.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою ХАС від 29.07.2020 апеляційну скаргу Особи 1 задоволено.
Рішення Генічеського райсуду від 23.01.2020 скасовано та ухвалено нове.
Позов Особи 1 задоволено.
Усунуто перешкоди для Особи 1 у здійсненні нею права користування та розпорядження житловим будинком, розташованим за Адресою 1, зобов’язано Особу 2 звільнити житловий будинок за Адресою 1 разом з належним йому майном.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що зі змісту договору оренди від 6.04.2013, який укладено між Особою 1 та Особою 3, убачається, що останні при його укладенні не обумовили права інших осіб, зокрема Особи 2, на проживання в спірному будинку, а тому підстави для проживання останнього в ньому відсутні, оскільки його проживання створює перешкоди власнику в користуванні та розпорядженні своїм майном.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Особи 2.
Ухвалою ВС від 19.10.2020 відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Ухвалою колегії суддів першої судової палати КЦС у складі ВС від 11.12.2020 справу призначено до розгляду в складі колегії з п’яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі Особа 2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 11.07.2012 у справі №6-60цс12 (п.1 ч.2 ст.389 ЦПК).
Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що він вселився у спірне житло як син Особи 3 за згодою позивача і безперешкодно користувався житлом разом із своєю цивільною дружиною, Особою 5, та їхньою спільною дочкою.
Крім того, зазначає, що 16.08.2017 між Особою 1 та Особою 5 було укладено договір оренди спірного житла і його сім’я продовжувала в ньому проживати. Указаний договір не містить обмежень щодо вселення та проживання в найманому житлі члена сім’ї наймача.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2020 року до ВС надійшов відзив на касаційну скаргу Особи 2 від Особи 1, у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Житловий будинок за Адресою 1 належить на праві власності Особі 1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 30.04.2013 Генічеською державною нотаріальною конторою.
6.04.2013 Особа 1 уклала договір оренди вказаного житла з Особою 3 — матір’ю відповідача.
Договір оренди будинку з подальшим його викупом було укладено строком на 32 місяці. Договором визначена вартість оренди житла та загальна вартість житла, яка становила 90000 грн. Договором також передбачено можливість реконструкції будинку та порядок сплати грошових сум за його викуп <…>.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права
Статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.16 ЦК).
Звертаючись до суду з указаним позовом, Особа 1 вказувала, що Особа 2 без погодження з нею був уселений у будинок, який належить їй на праві приватної власності, орендарем Особою 3 та продовжує там проживати. Проживання Особи 2 у спірному будинку унеможливлює її право на користування та розпорядження належним їй нерухомим майном.
За змістом ст.41 Конституції, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із чч.1, 2 ст.319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК).
Згідно зі ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання та проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч.1 ст.383 ЦК власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ч.1 ст.391 ЦК).
Судами встановлено, що 6.04.2013 між Особою 1 та Особою 3 укладено договір оренди житлового будинку, за умовами якого житловий будинок, розташований за Адресою 1, загальною площею 51.3 м2, жилою площею 27,6 м2, вартістю 90000 грн. (п.1 договору) передається орендарю Особі 3 в оренду для проживання (абз.1 п.2 договору) строком на 32 місяці з моменту прийняття об’єкта, що орендується (абз.1 п.3 договору), із сплатою орендної плати на момент укладення цього договору в цілому за весь термін оренди в розмірі 16000 грн. (абз.1 п.4 договору).
З наведеного випливає, що Особа 1 як власник житлового будинку уклала з Особою 3 (орендарем) договір оренди житлового будинку.
Найм (оренда) житла регулюється гл.59 ЦК.
Відповідно до ч.1 ст.810 ЦК за договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.
У ч.1 ст.816 ЦК передбачено, що у договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування житлом.
Частиною 1 ст.817 ЦК наймачеві надано право, за згодою наймодавця, вселити у житло інших осіб для постійного проживання у ньому.
За правилами ч.1 ст.161 ЖК, наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім’ї, які проживають з наймачем.
Отже, з наведеного вбачається, що особи, які не були вказані у договорі найму як особи, які проживатимуть разом із наймачем, мають право вселитися в орендоване приміщення за згодою наймодавця.
Разом з тим умовами договору оренди житлового будинку від 6.04.2013, сторонами якого є Особа 1 (орендодавець) та Особа 3 (орендар), не було обумовлено право інших осіб проживати у спірному будинку, у тому числі і Особи 2.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги, дійшов обґрунтованого висновку, що проживання Особи 2 у спірному будинку не було обумовлено умовами договору оренди, а тому він проживає у ньому без належних правових підстав, що створює перешкоди власнику у користуванні та розпорядженні своїм майном.
Доводи касаційної скарги заявника про те, що він вселився у спірний будинок за згодою власника, не можуть бути прийняті судом, оскільки останнім під час розгляду справи не було надано доказів такої згоди, а звернення Особи 1 до суду із вказаним позовом свідчить про відсутність погодження такого проживання.
Крім того, у цьому випадку доведення факту наявності згоди власника будинку на вселення покладається саме на відповідача та не може бути покладене на позивача, який категорично заперечує цей факт, а умови договору оренди не містять будь-яких умов щодо права на проживання інших осіб окрім наймача.
Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування ВСУ рішення від 11.07.2012 у справі №6-60цс12 не можуть бути прийняті судом, оскільки фактичні обставини вказаної справи та справи, яка переглядається, є різними.
Також не можуть бути прийняті посилання заявника на порушення судами §1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка серед іншого гарантує людині право на повагу до її житла, оскільки вказана норма застосовується у разі правомірного вселення особи у житлове приміщення, проте у справі, яка переглядається, відповідач користується спірним житловим приміщенням без відповідних правових підстав.
Доводи касаційної скарги про те, що Особа 1 та Особа 3 уклали 16.08.2017 договір оренди спірного будинку, який додано заявником до касаційної скарги та який не містить обмежень щодо вселення та проживання в найманому житлі члена сім’ї наймача, а тому він має право у ньому проживати, не можуть бути прийняті судом в силу положень ст.400 ЦПК.
Крім того, договір оренди від 6.04.2013 припинив свою дію, оскільки Особа 3 протягом строку дії оренди не уклала з Особою 1 договору купівлі-продажу будинку, як передбачено умовами договору, й, відповідно, не набула права власності на нього, а тому проживання у ньому Особи 2 без належних правових підстав перешкоджає власнику у користуванні та розпорядженні своїм майном.
Вказані, а також інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог ст.400 ЦПК не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (п.58).
Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог стст.263 — 265, 382 ЦПК повно, всебічно та об’єктивно з’ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано задовольнили позов Особи 1.
Відповідно до ч.1 ст.410 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Керуючись стст.400, 410, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 2 залишити без задоволення.
Постанову Херсонського апеляційного суду від 29.07.2020 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.