Декларативні можливості захисту

Сім прогалин у регулюванні, що заважають розвитку третейського судочинства

В України існує законодавство, яке дозволяє захищати права і законні інтереси у третейському суді. Втім, на папері все виглядає гладко та привабливо, але на практиці з’ясовується, що більшість норм є декларативними. Ось лише кілька складних питань.

Незрозуміла підвідомчість

По-перше, ст.5 закону «Про третейські суди» в редакції, яка набуде чинності 1.07.2021, передбачає, що юридичні та/або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень закону «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, що виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, установлених законом. Натомість у ст.6 закону «Про третейські суди» міститься розлогий перелік із 14 пунктів, у яких визначені справи, які не може розглядати третейський суд.

Отже, застереження, передбачені у ст.6, нівелюють норму, яка закріплена у ст.5 закону та передбачає, що на розгляд третейського суду можна передати будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин. Законодавець встановив стільки обмежень, що суб’єкти господарювання не завжди можуть з’ясувати, які спори може розглядати третейський суд. Це унеможливлює розвиток третейського судочинства, оскільки суб’єкти господарювання здебільшого не хочуть звертатися до третейського суду, підвідомчість якого незрозуміла та спірна.

Для вирішення цій проблеми необхідно у законі про третейські суди визначити підвідомчість останніх шляхом не встановлення переліку винятків, а закріплення переліку тих справ, які він може розглядати. Такий підхід унеможливить різні інсинуації та дозволить суб’єктам господарювання чітко знати перелік справ, які належать до підвідомчості третейського суду.

Конфіденційність інформації

У ст.32 закону «Про третейські суди» закріплено, що третейський суд не вправі розголошувати відомості та інформацію, які стали йому відомі під час розгляду, без згоди сторін або їх правонаступників. Передбачено, що забороняється вимагати від третейського судді надання документів, відомостей та інформації, якими він володіє у зв’язку з третейським розглядом справи, крім випадків, визначених законами.

Ця норма права дозволяє дуже широко трактувати випадки, коли відомості та інформацію, пов’язану з третейським розглядом справи, можна розголошувати. Такий підхід законодавця змушує суб’єктів господарювання, які піклуються про збереження комерційної інформації, з побоюванням ставитися до третейського судочинства.

Отже, необхідно чітко визначити випадки, коли конфіденційна інформація може розголошуватися, а також передбачити відповідальність за незаконне розголошення такої інформації.

Строки і диджиталізація

У ст.33 закону «Про третейські суди» передбачено, що розгляд справ третейським судом не обмежений будь-якими строками, якщо інше не встановлено регламентом третейського суду або третейською угодою. Вбачається, що доцільно закріпити мінімальні та максимальні строки розгляду справ третейським судом, що дозволить суб’єктам господарювання розуміти переваги третейського судочинства в такому важливому питанні, як строк розгляду справи.

Крім того, аналіз стст.15, 39 закону свідчить, що законодавець не використовує передових технічних досягнень ХХI століття. Враховуючи політику держави щодо забезпечення повсюдного використання цифрових технологій, доцільно ці можливості застосувати у процесі взаємодії третейського суду та сторін справи. Це дозволить спростити та скоротити до мінімуму строки передання документів. Тем паче що комп’ютерні технології законодавець уже застосовує у державному судочинстві.

Виконання рішень

Чимало проблем виникає у процесі виконання рішення третейського суду, що пов’язано з нечіткістю положень, які закріплено у стст.50, 51 закону. Так, у ст.51 встановлено підстави для оскарження та скасування рішення третейського суду. Наприклад, передбачено, що може бути оскаржена справа, в якій прийнято рішення третейського суду, якщо вона відповідно до закону йому не підвідомча.

Убачається таке: якщо справа не підвідомча третейському суду згідно із законом, то таке рішення законодавець повинен визнати нікчемним та запровадити скорочену процедуру його скасування. Але це стане можливо, коли у законодавстві чітко буде визначено підвідомчість спорів третейському суду.

Наступна підстава: рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за її межі. А хіба сторони справи не знали, що спір не передбачений третейською угодою? Якщо знали, але не повідомили про це третейський суд у письмовій формі, це свідчить, що сторони не заперечували проти розгляду спору третейським судом. У такому випадку виникає правомірне запитання: який сенс оскаржувати таке рішення?

Отже, законодавець повинен вдосконалити перелік підстав для оскарження та скасування рішення третейського суду з урахуванням виявлених проблем та сучасних викликів.

Зарегульованим є й порядок видачі виконавчого документа у разі необхідності забезпечення примусового виконання рішення третейського суду. Так, у ст.56 закону передбачено, що при розгляді заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд повинен витребувати справу з постійно діючого третейського суду, де вона зберігається.

Водночас не врегульовано ситуації, коли справу втрачено або третейський суд, де вона повинна зберігатись, припинив свою діяльність тощо. Також законодавець не вказує, що має робити компетентний суд, якщо витребувана у третейського суду справа не надійшла у строки, передбачені у ст.56 закону.

Нарешті, потребують удосконалення норми права, які стосуються питання призначення експертизи. У ст.43 закону зазначено, що третейський суд має право зобов’язати сторони чи одну із них замовити проведення експертизи для роз’яснення питань, що потребують спеціальних знань. Проте не вказані наслідки невиконання зазначеної норми права. Закон відсилає до регламенту третейського суду, де повинні бути передбачено такі наслідки.

Водночас питання відповідальності сторін за невиконання зобов’язання суду щодо проведення експертизи має бути закріплено у законодавстві. Інакше норма права про проведення експертизи для роз’яснення питань, що потребують спеціальних знань, матиме декларативний характер.

***

І це тільки частина питань, які потребують вирішення в законодавчому порядку для того, щоб третейське судочинство стало реальною альтернативою державного правосуддя.

Нині до Верховної Ради подано кілька проектів, які передбачають зміни до законодавства, що регулює третейське судочинство, і в яких намагаються розв’язати проблеми. Однак ці проекти не розглядаються, а проблеми третейського судочинства залишаються невирішеними.