Закон і Бізнес


Таблетка від життя

Евтаназійний туризм: чи будуть звільнені від відповідальності близькі, якщо допомогли померти родичу за кордоном?


Яна Триньова створила єдину на пострадянському просторі організацію, яка опікується правом людини на гідну смерть.

№6 (1512) 06.02—12.02.2021
Альона КАУФМАН
2189

Європейський суд з прав людини досі не має чіткої позиції щодо права припинення життя на прохання. Якщо в Україні легалізують цей інститут, то варто ретельно виписати закон та роз’яснити його норми суспільству. Адже відмінність між евтаназією та самогубством при асистуванні лікаря поки що бачать не всі.


Прохання про смерть

«Евтаназія»… Останнім часом цей термін усе частіше з’являться в інформаційному просторі. Такий спосіб припинення життя вже легалізований в Австрії, Ізраїлі, Іспанії, Канаді, Колумбії, Нідерландах, США, Франції та Швейцарії. До речі, наприкінці січня поточного року до списку приєдналась і Португалія. У цих країнах евтаназію використовують тільки в разі невиліковної хвороби, яка спричиняє нестерпний біль. А от у Бельгії та Нідерландах пішли далі та вдаються до такого способу припинення життя при моральних стражданнях, психічних захворюваннях, коли людина втомилася від життя.

Утім, якщо загальне розуміння, що таке евтаназія, у суспільства є, то от з юридичним не все так однозначно. Тож член Комітету медичного та фармацевтичного права і біоетики Національної асоціації адвокатів України Яна Триньова розповіла про взаємодію юриспруденції з правом людини на припинення життя на прохання та про вже напрацьовану ЄСПЛ практику.

У різних країнах у поняття «евтаназія» вкладають різний зміст, та й сама вона має свої різновиди. За словами Я.Триньової, право позбавлення життя на прохання — це родове поняття. Зокрема, слід розрізняти евтаназію, ортаназію, самогубство, асистоване лікарем, та позбавлення життя іншої людини на її прохання. Усі ці поняття мають спільні ознаки — наявність невиліковної хвороби, яка приносить нестерпні страждання, та неможливість знеболення. Перебування особи в термінальній стадії (тобто за 6 місяців до прогнозованої смерті), інкурабельній стадії (коли людина невиліковно хвора, але існує ймовірність, що через деякий час будуть винайдені ліки); наявність законодавчо врегульованої процедури та остаточного рішення консиліуму лікарів; свідоме волевиявлення, згода після інформування, тобто з пацієнтом протягом місяця ведеться роз’яснювальна робота до того, як буде здійснено втручання... Прикметно, що в концепції рекодифікації Цивільного кодексу мова йде про евтаназію та асистоване самогубство. Поняття, запропоновані авторами та доповідачкою, різні. Утім, Я.Триньова припускає, що розробники концепції їх ототожнюють.

Тож, аби не плутати поняття, адвокат розповіла, у чому різниця. Головною відмінністю між евтаназією та ортаназією є суб’єкт волевиявлення. При евтаназії свідоме прохання про позбавлення життя має висловити безпосередньо невиліковний пацієнт, а при ортаназії таке прохання йде від установлених законом осіб: батьків, дітей, органів опіки та піклування... Самогубство, асистоване лікарем, — це також один із видів позбавлення життя іншої людини на прохання. Асистування лікаря полягає, як правило, у наданні рецепта чи безпосередньо засобів, застосувавши які, пацієнт зможе перервати своє життя. До речі, такі дії в Україні не заборонені.

Коли особа чи її родичі хочуть припинити життя в такий спосіб є важливий юридичний момент. У чому різниця між евтаназією та злочином? Позбавлення життя іншої людини на її прохання — це ненасильницьке позбавлення життя. Відсутність насильства обумовлюється наявністю бажання особи у спричиненні її смерті. За словами доповідачки, законодавчі системи деяких країн, зокрема й України, необґрунтовано відносять його до вбивства.

Практика без лірики

Уперше про проблему легалізації смерті на прохання та усунення законодавчих прогалин заговорили після того, як Євросуд у рішенні від 29.04.2002 у справі «Pretty v. the United Kingdom» відмовив заявниці в оскарженні рішення держави про надання її чоловікові гарантії свободи від переслідування, якщо він допоможе їй померти.

Справа в тому, що Даяна Прітті мала невиліковну хворобу, пов’язану з паралічем, а тому через атрофовані м’язи не могла вчинити самогубство. В англійському законодавстві самогубство не було злочином, а от допомога в ньому виявилася кримінально караним діянням. Отже, жінка, яка бажала, але не могла накласти на себе руки самостійно, просила в держави забезпечити її чоловікові гарантію, що після того, як він їй допоможе, його не будуть переслідувати.

Утім, у всіх інстанціях жінці відмовили. Попри аргументацію адвоката, що ст.2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає право не тільки на життя, а й на смерть, яка є закономірним наслідком цього життя, у задоволенні скарги було відмовлено. ЄСПЛ вирішив, що британський закон, який передбачає відповідальність за співучасть у самогубстві та відкидає можливість самогубства при асистуванні, не порушує ст.2 конвенції. На думку Суду, ця стаття зобов’язує державу забезпечувати право на життя людини та не включає права на вмирання.

Проте, за словами доповідачки, рішення Євросуду часто-густо суперечливі. Якщо у вищезазначеній справі Страсбург не визнав порушенням ст.2 відсутність процедури самогубства при асистуванні, то в рішенні від 5.06.2015 у справі «Lambert and others v. France», навпаки, не визнав порушенням ст.2 конвенції наявність легалізованої оверназії.

П’єр Ламберт після аварії дістав травму голови, яка призвела до вегетативного стану. За іронією долі, чоловік сам був лікарем і працював із такими пацієнтами. За словами його дружини, він завжди говорив, що не хотів би, аби його страждання продовжувалися так. Тому у факті відключення чоловіка від апаратів життєзабезпечення Євросуд порушення ст.2 конвенції не побачив. Важливо, що оверназія була легалізована у Франції.

Дозвіл на смерть

Проблеми з дозволом на припинення життя на прохання виникають і в тих країнах, де це дозволено. Наприклад, у Швейцарії самогубство асистоване лікарем та евтаназія дозволені. Але в законодавстві є вимоги — наявність невиліковної хвороби та свідомої волі особи, тобто передумови та процедура.

Піт Гаас страждав від біполярного розладу психіки, тому не міг дістати дозволу лікаря на препарат, який би допоміг йому накласти на себе руки. Усі звернення до медиків і судів не дали ніякого результату. Він вирішив поскаржитися на державу у Страсбург.

ЄСПЛ у рішенні від 14.06.2004 у справі «Haas v. Switzerland» не побачив порушення ст.8 конвенції. Аргументи психічно хворого, що суди не дали йому змоги навіть підступити до цієї процедури, чим порушили його право на повагу до приватного життя, були відкинуті.

Суд зазначив: якщо держава й дозволяє такі способи піти із життя, то має подбати про запобіжники. А ними передусім є певні етапи та вимоги, які передбачають убезпечення інших осіб від необдуманих учинків. І те, що чоловік не скористався цією процедурою, ще не говорить про порушення конвенційних норм.

У рішенні від 14.05.2013 у справі «Gross v. Switzerland» Євросуд дійшов фактично протилежного висновку. Літня жінка, Алда Грос, просто втомилася від життя й хотіла закінчити його. Проте вона не страждала на смертельну хворобу. Тому у видачі рецепта на відповідний препарат їй відмовили.

А.Грос звернулася до ЄСПЛ. Як і П.Гаас вона посилалася на порушення щодо неї права на повагу до приватного життя. Адвокат жінки аргументував позицію тим, що на законодавчому рівні процедура чітко не прописана, а отже, будь-які сумніви мають тлумачитися на користь особи. У цій справі Євросуд установив порушення ст.8 конвенції.

Тож, підсумовуючи практику ЄСПЛ і досвід інших країни, Я.Триньова зазначила: щоб уникати порушень прав людей, варто добре виписати законодавчу процедуру, яка врегульовуватиме право людини на припинення життя на прохання.