Процесуальний карантин

«Ті недоліки й ризики, які ми окреслили в нашій статті, знайшли своє підтвердження на практиці»

Минулий рік приніс в наше життя таке явище, як карантин. Як виявилося, до нових викликів не були готові ні українське законодавство, ні судова практика. Як наслідок, поспішні зміни, якими Верховна Рада спробувала унормувати роботу судової системи, породили нові проблеми. Одними з перших тему «процесуального карантину» проаналізували адвокати ADER HABER Андрій ГВОЗДЕЦЬКИЙ та Дмитро ШАГІРМАНОВ, які стали переможцями IV конкурсу «Читацьке визнання». Тож «ЗіБ» поцікавився у наших авторів оцінками запровадженого законодавчого регулювання та його наслідками вже з огляду на практику застосування, а також реаліями судочинства у таких умовах.

«У переважній більшості такі зміни мали більше негативного ефекту, ніж позитивного»

— Наскільки виправданими були саме такі процесуальні зміни, що передбачені законом від 30.03.2020 №540-IX?

АГ: Прагнення держави врегулювати невідоме і нове, у тому числі і такі речі, як процесуальний порядок в умовах карантинних обмежень, які на певний час майже паралізували роботу інституцій та нормальний уклад життя фізичних і юридичних осіб, — це адекватна та зрозуміла реакція на виклики, з якими ми зіткнулися.

У той же час таке врегулювання здійснювалося поспіхом, що не могло не вплинути на якість закону. Облишу скромність і скажу, що ті недоліки й ризики, які ми окреслили в нашій статті (див. «ЗіБ»), знайшли своє підтвердження на практиці.

Разом з тим той стан речей, що мав місце навесні та влітку, дійсно зумовлював необхідність певних послаблень у процесуальному порядку. І продовження перебігу строків, і можливість відкладення судових засідань та інше були необхідними для окремих учасників судового процесу з огляду на об’єктивні обставини. Зокрема, ті ж зміни в роботі транспорту. Інша річ, що, наприклад, винесене нами в заголовок загальне відстрочення набрання рішеннями судів першої інстанції законної сили подекуди ставало на заваді ефективному судовому захисту і ефективному та швидкому виконанню судових рішень, хоча це було необхідною метою звернення до суду.

ДШ: Як ми й зазначали, процесуальне законодавство України має достатні та ефективні механізми відкладення розгляду справ у разі реальної наявності обставин, за яких учасник справи з об’єктивних причин не може з’явитись у судове засідання. Передбачені також і засоби поновлення процесуальних строків у разі, якщо особа реально протягом певного часу позбавлена можливості вчинити процесуальну дію та скласти процесуальний документ.

Вказаний закон №540-IX спростив наявну процедуру і запровадив автоматичне продовження процесуальних строків. Не можна сказати, що внесення таких змін не мало сенсу взагалі. У певних випадках приписи цього закону стали у пригоді для осіб, які дійсно через карантинні обмеження не мали змоги прибути до суду тощо. Однак у переважній більшості такі зміни, на моє переконання, мали більше негативного ефекту, ніж позитивного, оскільки суттєво затягнули розгляд судових справ.

— У своєму матеріалі, присвяченому першому «пандемійному» законові, ви зробили доволі радикальний висновок: за час карантину жодне судове рішення не вступить в силу. І в адвокатів було чимало заперечень із цього приводу. Чи справдилися ваші прогнози з огляду на подальшу практику?

ДШ: Такий висновок було зроблено саме на підставі чинного процесуального законодавства. На моє переконання, в цьому питанні не можна говорити про якесь довільне тлумачення приписів процесуальних законів. Адже законодавцем було прямо визначено продовження строку на апеляційне оскарження.

Не можна сказати, що учасники судових справ часто використовували таку «прогалину» в законодавстві, однак такі випадки траплялись, що тягло за собою істотне затягування судового процесу та, як наслідок, неможливість позивачів захистити власні законні права та інтереси.

АГ: Я буду більш радикальним: насправді у тих же соціальних мережах окремі колеги дозволяли собі сумнівні та радикальні висловлювання, читаючи лише «клікбейтний» заголовок нашої статті. Той же, хто ознайомився із матеріалом повністю, відразу бачив логіку такого висновку і те, що він стосується саме рішень судів першої інстанції.

Я переконаний, що, попри все різноманіття форм презентації інформації, які дарує сучасний світ, глибина та якість дослідження та аналізу, експертність висновків — ключове, що робить юридичну послугу корисною і затребуваною, а опубліковані матеріали — популярними. На цей випадок є чудове висловлювання про те, що, коли у людини болять зуби, вона обиратиме стоматолога, спираючись на відгуки про його роботу, а не на кількість підписників і те, які гарні відео та фото у нього в «Інстаграмі».

Наше головне завдання — як при підготовці аналітичних матеріалів, так і при роботі над проектами — звернути увагу на найвіддаленіші і найбільш приховані наслідки того чи іншого аспекту, дослідити «підводні камені», проаналізувати норму закону не лінійно — як написано, а з’ясувати, як це впливатиме на правозастосування інших норм або актів. Саме так було і у випадку з цим висновком, який знайшов своє підтвердження вже через 20 днів, коли рішення господарських судів першої інстанції не набрали законної сили, оскільки строк апеляційного оскарження продовжував свій перебіг.

«Своєчасне внесення відомостей до ЄДРСР про набрання рішенням законної сили є вкрай важливим»

— Чи відомі вам випадки, коли рішення суду визнавалися такими, що вступили в силу в перші місяці карантину, наприклад, державними виконавцями чи нотаріусами?

ДШ: Звичайно, ні. Нотаріуси, державні реєстратори, як правило, діють вельми обережно та вимагають від заявників підтвердження набрання таким рішенням законної сили. Тому без відмітки суду про набрання рішенням законної сили та його наявності в Єдиному державному реєстрі судових рішень такі документи виконуватись не будуть.

Що стосується органів державної виконавчої служби та приватних виконавців, то вони здійснюють примусове виконання, зокрема, на підставі виконавчих документів, що видаються судами. Отже, «зелене світло» на виконання рішення суду, що має наслідком набрання ним законної сили, дає саме суд.

Під час дії положень першої редакції змін до процесуальних кодексів (окрім Кримінального процесуального кодексу) строки на апеляційне оскарження були продовжені. Тому суди першої інстанції і не могли проставляти згадані відмітки саме через ненабрання рішенням законної сили.

— До речі, нещодавно у Державній судовій адміністрації звернули увагу суддів на необхідність контролювати і вказувати в ЄДРСР дату вступу в силу їхніх рішень. Наскільки це правильно, враховуючи, що апеляційні скарги можуть подаватися необов’язково через суд першої інстанції? Чи визначає закон, хто саме повинен стежити за цим?

ДШ: На моє переконання, своєчасне внесення відомостей до ЄДРСР про набрання судовим рішенням законної сили є вкрай важливим та необхідним. Особливо у випадках, пов’язаних із його реалізацією. Зокрема, реєстратори і нотаріуси, які зобов’язані перевірити інформацію щодо рішення у реєстрі, прискіпливо ставляться до відомостей щодо набрання ним законної сили. Наявність такої відмітки, особливо під час виконання ухвал, що підлягають примусовому виконанню, може істотно заощадити час учасника справи чи його представника.

Дійсно, апеляційні скарги відповідно до актуальної судової практики можуть бути подані безпосередньо до апеляційного суду. Однак, як правило, суди першої інстанції не видають виконавчих документів і не ставлять відміток про набрання рішенням законної сили на наступний за останнім днем процесуального строку день. Адже така скарга і справді може бути подана до апеляційного суду або ж в останній день строку поштою.

Порядком ведення ЄДРСР визначено, що відомості про набрання рішенням законної сили вносяться до автоматизованої системи документообігу суду та надсилаються до реєстру засобами такої системи. А вже положенням про автоматизовану систему передбачено, що персональну відповідальність за внесення відомостей про набрання судовим рішенням законної сили несе керівник апарату суду.

«Так зване поле для зловживань і затягування було істотно звужене»

— Як уже засвідчила судова практика, не всі суди однозначно сприйняли і другий закон — від 18.06.2020 №731-IX, яким були виправлені деякі недоліки закону №540-IX. Одні суди вважали, що сторони мали достатньо часу для виконання процесуальних вимог, і не поновлювали строків для окремих дій, інші, зокрема Верховний Суд, відстоювали позицію, що усі процесуальні строки не могли закінчитися раніше, ніж через 20 днів після набрання чинності законом №731-IX. Яка із цих позицій, на ваш погляд, більш обґрунтована?

ДШ: На моє переконання, приписи закону №731-IX виписані достатньо конкретно і практично не допускають можливості двозначного тлумачення його положень. Так, законом було встановлено, що продовжені строки закінчуються через 20 днів після набрання чинності законом. Отже, протягом такого строку учасники і мають право вчинити відповідні процесуальні дії.

Вважаю, що не можна сформулювати однозначну відповідь на це запитання. Адже переконаний, що кожна судова справа є по-своєму унікальною: в певних випадках учасники дійсно зловживали процесуальними правами і подовженими строками, тому деякі суди  скептично поставилися до таких дій. В інших — суди розуміли, що учасник справи через карантинні обмеження з об’єктивних причин не має можливості скласти процесуальний документ, звернутись із ним до суду, прибути до приміщення суду чи взяти участь у засіданні в режимі відеоконференції, а тому не заперечували проти подовження строків.

До речі, на мою думку, редакція пункту перехідних положень процесуальних кодексів, викладена в законі №731-IX, є більш ефективною, хоча і передбачає звернення до суду із заявою про поновлення процесуального строку (встановлюється необхідність вчинення додаткових процесуальних дій).

Відповідно до такої редакції суд у кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про поновлення строку, вирішуватиме, чи дійсно обмежувальні заходи вплинули та унеможливили використання учасником його процесуальних прав і обов’язків. Учасники у свою чергу будуть зобов’язані доводити наявність таких обставин належними і допустимими доказами.

АГ: У такому випадку, за відсутності «всеосяжного» продовження процесуальних строків, останні будуть продовжені лише у випадку реального негативного впливу карантинних обмежень на використання процесуальних прав учасниками процесу. Отже, так зване поле для зловживань і затягування було істотно звужене.

— З якими ще процесуальними труднощами зіткнулися сторони судових процесів через дію карантину і які з них дотепер залишаються не врегульованими законодавством?

ДШ: Доволі часто сторони вдаються до зловживання процесуальними правами шляхом подання клопотань про відкладення розгляду справи у зв’язку з підозрою або наявністю коронавірусу в учасника процесу, його представника чи на підприємстві або організації, де така особа працює.

Такі випадки справді трапляються, рівень захворювання на коронавірус в Україні останнім часом є відносно високим і, безумовно, наявність такої обставини є поважною причиною неприбуття у судове засідання та відкладення розгляду справи, якщо відповідна сторона просить про це суд. Водночас, усвідомлюючи це, суди відкладають розгляд за такими заявами за відсутності доказів настання і наявності таких обставин. Виявляється, що таким чином учасники справи повідомляють суду неправдиві відомості з метою затягування розгляду судової справи.

Крім цього, в окремих судах справжньою проблемою є ознайомлення з матеріалами справи, отримання копій рішень через запроваджені у них обмеження.

Окремо слід звернути увагу на те, що переважна більшість судів наразі не приймає кореспонденції через канцелярію, а отже, не проставляє відміток про отримання документів. Проте у певних випадках це є дуже важливим для процесуальної стратегії представника та підтвердження факту подання документів. Не в усіх випадках замість подання документів безпосередньо до суду можна скористатися поштою.

«Не завжди карантинні обмеження зумовлювали повну неможливість використання орендованих приміщень»

— Серед іншого чимало суперечок точилося довкола визнання карантину як форс-мажорної обставини. Особливо в частині обов’язку орендаря сплачувати орендну плату в повному обсязі, попри пряму заборону на ведення ним господарської діяльності. Нині маємо продовження цієї теми. Ваша позиція з цього приводу?

ДШ: По-перше, наявність форс-мажорних обставин не звільняє особу, щодо якої такі обставини існують, від виконання зобов’язання в натурі, а виключає її відповідальність за невиконання зобов’язання належним чином. Сама лише дія форс-мажорної обставини щодо особи не припиняє обов’язку щодо виконання зобов’язання в натурі, як це визначено відповідною угодою.

На моє переконання, саме лише існування карантинних заходів не може бути визнане форс-мажорною обставиною. Адже такі обмежувальні заходи неоднаково вплинули і продовжують впливати на суб’єктів господарювання: деякі взагалі не відчули на собі цих обмежень, інші завдяки цьому отримали додатковий прибуток, а комерційна діяльність третіх була зведена нанівець.

У зв’язку із цим при визначенні карантину форс-мажорною обставиною слід досліджувати особу-заявника, що звертається до палати з приводу видачі відповідного сертифіката, вид його діяльності, яким саме чином вплинули карантинні обмеження на можливість виконання такою особою відповідного зобов’язання належним чином тощо.

Безумовно, держава має надати підтримку суб’єктам господарювання, які найбільше постраждали від карантинних заходів. Однак, гадаю, така підтримка має бути надана в межах «компетенції» держави, наприклад зменшення податкового навантаження для відповідних категорій осіб тощо. На мій погляд, утручання держави в приватноправові відносини, зокрема орендодавця й орендаря, є невиправданим. Держава не має звільняти орендарів від сплати орендних платежів, за винятком випадків, де таким орендодавцем та, відповідно, власником майна виступає вона сама — в особі відповідних підприємств, установ та організацій.

Орендарі ж приватного сектору мають проводити переговори з орендодавцями та самостійно доходити згоди щодо відстрочення орендних платежів, їх прощення тощо.

АГ: Важливо розуміти, що не завжди карантинні обмеження зумовлювали повну неможливість використання орендованих приміщень, це також впливає на те, чи є карантин форс-мажором. Улюблений приклад — магазини в торговельних центрах.

Так, в умовах заборони на роботу ТЦ та ТРЦ такі магазини не могли реалізовувати товари у звичний спосіб. Однак багато хто провадив свою діяльність у формі онлайн-торгівлі, а орендовані площі звичайних магазинів, де зберігався товар, фактично відігравали роль складів. За умови, що доступ до таких приміщень для орендарів обмежений не був, з відповідного магазину могло здійснюватися відвантаження інтернет-замовлень, їх формування, пакування тощо. Отже, не можна говорити про те, що орендоване приміщення не використовувалося взагалі. У цьому випадку слід звертатися до положень конкретного договору, з’ясовувати, як визначено об’єкт, мету оренди, порядок користування приміщенням та ін.

— Між іншим, як ви ставитеся до легітимності введення карантинних обмежень рішенням Уряду, а не парламенту? Адже Конституційний Суд побічно відзначив, що такі обмеження прав і свобод можуть запроваджуватися лише в умовах надзвичайного стану і тільки рішенням парламенту.

АГ: Якщо говорити про перспективу позовів про визнання актів та дій Кабінету Міністрів щодо встановлення карантину протиправними (відомо, що про такі позови були повідомлення в медіа), то я далекий від віри в їх успіх. Тиражовані влітку коментарі про те, що встановлені обмеження можуть мати місце лише в умовах запровадження правового режиму надзвичайного стану, можна спростувати.

Законодавство України у сфері охорони здоров’я передбачає необхідне реагування держави, у тому числі з метою захисту від інфекційних хвороб, якою є коронавірусна інфекція COVID-19. Так, установлення Кабміном карантину прямо передбачене ст.29 закону «Про захист населення від інфекційних хвороб». Установлення у відповідному рішенні Уряду тимчасових обмежень прав фізичних і юридичних осіб та додаткових обов᾽язків, що покладаються на них, було передбачене законом ще в редакції, яка діяла до встановлення карантину навесні 2020 року.

Так само вказаним законом передбачене повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, у тому числі щодо встановлення особливих режимів виїзду та в᾽їзду, особливого порядку проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, що мало місце в низці адміністративно-територіальних одиниць. Відповідні повноваження та порядок передбачені також і положеннями закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Таким чином, як найжорсткіші обмеження весни — літа минулого року, так і обмеження в умовах адаптивного карантину не викликають обґрунтованих сумнівів у їх легітимності. У цілому очевидно, що дії Уряду та органів місцевого самоврядування спрямовані на виконання конституційних положень, покликаних забезпечувати охорону здоров’я населення, так само як приписами Конституції передбачено можливість обмеження окремих прав людини для охорони здоров’я населення.

«Робити е-суд єдиною платформою взаємодії із судом, звичайно, не на часі»

— Чи можна говорити, що в Україні 3 місяці фактично був обмежений доступ громадян до суду, що є порушенням Конституції?

ДШ: На моє переконання, не слід категорично стверджувати про цілковите обмеження права громадян на доступ до правосуддя під час карантинних заходів. Адже суди України не зачинили своїх дверей, приймали й реєстрували вхідну кореспонденцію від учасників судового процесу тощо. Не можна стверджувати, що здійснення судочинства під час карантинних заходів було зупинено, адже суди проводили засідання та слухали справи. Водночас судові засідання відкладалися на значний час.

Проведення судових засідань онлайн мало би істотно спростити та частково вирішити таку проблему. Однак можна сказати, що ця практика не знайшла поширення через кілька факторів: як не всі учасники в змозі взяти участь у засіданні в режимі відеоконференції, так і суди не завжди готові до цього з технічної точки зору.

До речі, деякі суди під час карантину вживають жорстких заходів щодо обмеження допуску осіб у приміщення, унаслідок чого було фактично унеможливлено ознайомлення з матеріалами справ, отримання судових рішень тощо. У деяких випадках це має неабияке значення для захисту й поновлення прав учасника процесу.

— Знову ж таки, сьогодні часто говорять про те, що нас урятує «електронне правосуддя». Чи не слід уважати обмеженням доступу до суду, наприклад, вимоги подавати заяви, докази та процесуальні документи виключно через електронний кабінет? Тим більше що не в усіх процесах інтереси сторони повинен представляти виключно адвокат.

АГ: По-перше, жодних обмежень нині немає, учасники справи обмежені платформою «Електронний суд», лише якщо йдеться про реалізацію процесуальних прав і можливостей в електронному вигляді. Звичні форми особистої участі, а також надсилання та одержання документів поштою, як і раніше, доступні.

По-друге, спеціально розроблена платформа та програмне забезпечення покликані зменшити кіберризики, які можуть мати місце при використанні звичайної електронної поштової скриньки, створеної на популярних ресурсах. Тому для умов і порядку, який стосується використання е-суду, є пояснення.

Інша річ — проведення судових засідань у режимі відеоконференцій. Попри названі мотиви, якість програмного забезпечення та технічні вимоги не завжди сприяють, а навіть більше — обмежують можливості реального забезпечення проведення таких засідань. І якщо навчальний процес у закладах середньої та вищої освіти, бізнес-зустрічі, де також є обмін інформацією не для широкого загалу, забезпечуються з використанням всесвітньовідомих застосунків і платформ, то поширення їх використання для проведення судових засідань з огляду на винятковість ситуації з триваючою пандемією було б точно не зайвим і, ймовірно, виправданим.

ДШ: Дійсно, повноцінний електронний суд був би та може стати рятівним механізмом у ситуації, що склалася. Адже дає можливість подавати процесуальні документи до суду, отримувати їх, ознайомлюватись із матеріалами справи тощо та й взагалі мати ефективний робочий кабінет адвоката онлайн.

Переконаний, що якнайшвидше запровадження електронного суду є вкрай важливим та необхідним. Водночас установлення імперативу на подання документів до суду виключно в електронній формі вважаю неправильним.

Очевидним убачається те, що не кожна особа нині має можливість і навички скористатись електронним судом і в такий спосіб звернутися до судової установи. На моє переконання, у цьому питанні має бути проста логіка: якщо є сумніви, що хоча б одна особа не в змозі з об’єктивних причин скористатись електронним судом, то вже не можна говорити про запровадження виключно електронного документообігу.

Безумовно, е-суд відповідає викликам часу, однак робити це єдиною платформою взаємодії із судом, звичайно, не на часі.

 

ДОВІДКА ЗіБ

Андрій ГВОЗДЕЦЬКИЙ,
адвокат, радник ADER HABER

Закінчив Київський національний університет ім.Т.Шевченка.

У 2018 р. рішенням ради партнерів ADER HABER призначений радником і співкерівником практики вирішення спорів.

Спеціалізується на супроводі досудового врегулювання, договірних та банківських спорах, спорах у сфері регулювання, справах з іноземним елементом.

Працює над дисертацією щодо особливостей правового статусу пов’язаних з банком осіб.

Дмитро ШАГІРМАНОВ,
адвокат, старший юрист ADER HABER

Закінчив Національний юридичний університет ім.Ярослава Мудрого.

У 2016 р. приєднався до команди вирішення спорів ADER HABER.

Представляє інтереси банків та провідних компаній промисловості, енергетики та фармацевтики в господарських та адміністративних справах.