Закон і Бізнес


«Чорний лебідь» державності

Чому суди приречені на інституційні конфлікти з іншими органами влади, і як їх мінімізувати


Заохочуючи «уроки ненависті» до Феміди, політики руйнують імідж влади, а не лише суду.

№1-2 (1507-1508) 01.01—15.01.2021
Олег АНІСІМОВ, суддя-спікер Чернівецького окружного адміністративного суду
18087
18087

Рішення Конституційного Суду від 27.10.2020 №13-р/2020 спричинило неабиякий ажіотаж у суспільстві, після якого заговорили про «конституційну кризу» в країні та нагальну потребу провести чергову судову реформу. Чи дійсно це так? Чи є суд «чорним лебедем» для української державності?


Парадоксальна категорія

Будь-яка цивілізована держава західного зразка до обов’язкового стандарту демократичного суспільства відносить верховенство права, яке за своєю сутністю є абстрактною категорією, розуміння якої не уніфіковане. Зокрема, Рональд Дворкін у доповіді «Верховенство права» зазначив: «В основу верховенства права закладено парадокс. Цей ідеал вимагає визначеності і засуджує неоднозначність у праві. Утім, він сам значною мірою є невизначеним і неоднозначним». Джеремі Волдрон назвав верховенство права сутнісно невизначеною концепцією. Депутат Європейського парламенту від Угорщини Балаш Хідвегі охарактеризував верховенство право як «невизначений і розпливчастий термін, який використовується як політична зброя».

Не винятком є і Україна, яка у ст.8 Конституції проголосила дію принципу верховенства права, а в її стст.129 та 147 зобов’язала суди як загальної, так і конституційної юрисдикції керуватися цим принципом при провадженні своєї діяльності. Отже, в основу діяльності судів України закладено парадоксальну категорію, якою є верховенство права, яке, вимагаючи визначеності в праві, саме є невизначеним та неоднозначним.

Верховенством права пронизана уся діяльність судів, а отже, на їхню функціональну діяльність проектується парадоксальність верховенства права, внаслідок якої суди, замість встановлення визначеності в праві, можуть породжувати невизначеність та неоднозначність.

Як приклад можна навести численні рішення судів адміністративної юрисдикції, якими визнавалися нечинними нормативно-правові акти Кабінету Міністрів. Це призвело до дестабілізації органів виконавчої влади, оскільки нечинність таких актів вплинула на економічну спроможність держави виконувати свої внутрішні та зовнішні зобов’язання.

Дров до багаття підкладає і нестабільність судової практики Верховного Суду. Зокрема, згідно з інформацією секретаря Великої палати ВС Всеволода Князєва за 3 роки процесуальної діяльності ВП 73 рази відступила від позицій Верховного Суду України, 36 — від позицій касаційних судів у складі ВС та 18 — від власних висновків.

Наведене свідчить про причетність суду до невизначеності в праві, а також до непослідовності при провадженні своєї діяльності. Наслідком цього є недовіра до суду та різноманітний тиск на нього з боку законодавчої влади та різних інституцій виконавчої влади.

Причини інституційних конфліктів

З’ясовуючи, чому так трапилося, що суд став публічним джерелом невизначеності та нестабільності в державі, слід звернути увагу на те, що він, приймаючи рішення, насамперед керується правом, а не доцільністю. Верховенство права, попри всю його парадоксальність, зобов’язує суд не зважати на економічні передумови прийняття того чи іншого політичного рішення органом виконавчої влади. Для суду лише право є мірилом справедливості.

У той же час практичні стандарти діяльності органів законодавчої та виконавчої влади обумовлені насамперед розумною (економічною, соціальною, політичною) доцільністю, яка інколи може суперечити праву. Отже, фактично маємо ситуацію, коли одну і ту ж обставину органи виконавчої, законодавчої та судової влади оцінюють по-різному. Адже стандарти такої оцінки у них різні, внаслідок чого виникають інституційні конфлікти між ними.

Така ситуація не є унікальною. І у Великій Британії, і в Сполучених Штатах Америки чи Ізраїлі між судовою владою та органами законодавчої і виконавчої влади також виникають інституційні конфлікти, обумовлені відмінністю в поглядах на обставини життя, наслідком чого є тиск на суд. Про це писали Томас Бінгем (Сполучене Королівство), Пол Гуадер (США) та Аарон Барак (Ізраїль).

За таких обставин доводиться констатувати, що суди приречені на конфлікти з органами виконавчої та законодавчої влади в силу відмінностей фундаментальних поглядів на життєві ситуації. Однак це жодним чином не обумовлює потреби розпалювати такі конфлікти, оскільки призводить до загального занепаду держави. Критика державних структур з боку інших інституцій підриває довіру людей до них та призводить до втрати їх легітимності, наслідком чого є втрата державності.

Так, публічність вимагає від влади бути відкритою та прозорою, однак відкритість не зобов’язує владу вирішувати інституційні конфлікти публічно, оскільки це породжує у людей зневіру. «Погана та сім’я, яка вирішує суперечки на людях» — саме за таким принципом має діяти і влада.

Умовна система «стримувань та противаг» може ефективно функціонувати у разі наявності порозуміння між гілками влади. Судова влада функціонує на засадах права, а отже, законодавча та виконавча при реалізації своїх повноважень мають ураховувати це та приймати правові рішення, які є доцільними з точки зору економічної або політичної ситуації.

Сьогодення зобов’язує гілки влади співпрацювати на паритетних засадах. При цьому суд у цій співпраці виконує роль правового контролера, що відповідає стандартам цивілізованого світу, і з цим мають змиритись органи законодавчої та виконавчої влади. Суд у силу своєї природи іншим не буде, незалежно від кількості проведених реформ. Він завжди буде незалежним та оцінюватиме життєві ситуації через призму права, а не доцільності.

Сила рішення суду

Водночас суд має бути передбачуваним та зрозумілим, що породжує довіру до нього, а з нею і легітимність. Саме через легітимність проявляється сила влади. Якщо люди її визнають, вони її підтримують, інакше влада втрачає підтримку, а разом з нею і вплив у системі «стримувань та противаг». Розуміння влади залежить від її передбачуваності та послідовності.

Рецепт досягнення вказаного доволі простий, і це не судова реформа. Чинного нормативного врегулювання цілком достатньо для забезпечення ефективності діяльності судової влади.

Зокрема, послідовність та передбачуваність забезпечуються єдністю судової практики, яка сформована на підставі зрозумілих інструментів юридичної техніки, що мають універсальний характер. Сила рішення суду ґрунтується на правовій аргументації. Суддям не варто змагатись, хто з них більше «професор», силу рішення визначають простота та доступність викладу думки, а не надлишок юридичних концепцій та доктрин.

Відступ від висновку ВС щодо правозастосування є не повсякденною подією, а винятком, наявність якого обґрунтована зміною нормативного врегулювання правовідносин.

Визнання нечинним нормативно-правового акта судом є невідкладною подією для органу, який прийняв такий акт, що зобов’язує його прийняти новий документ, який врегулює правовідносини з урахуванням позиції суду. Це забезпечить правову визначеність у правовідносинах.

Наведене не гарантує відсутності судових помилок при правозастосуванні, оскільки помилка притаманна людському єству. Однак така помилка не повинна спричиняти нові. Помилка існує для того, щоб її виправити.

Реформаторам на замітку

Проголошуючи чергову реформу, суб’єкти її ініціювання мають зрозуміти, що суд не може бути джерелом національної небезпеки або узурпувати владу, оскільки він не є активним учасником суспільних відносин, який самостійно ініціює державницькі зміни. Навіть у разі правотворчої діяльності суд орієнтується на наявну нормативно-правову базу та виправляє її дефекти «точково», і за обсягом така діяльність не така об’ємна, як у законодавчої та виконавчої влади.

Суд функціонує в системі координат, створеній законодавчою владою. Отже, якість та ефективність його діяльності насамперед залежать від законодавця.

В Україні склалася традиція, коли після приходу до влади кожен починає проводити «судову реформу», не усвідомлюючи її кінцевого результату. Люди не розуміють сутності та потреби суду доти, доки самі не стануть учасником процесу. І коли звичайний суддя першої інстанції захищає від значно сильнішого опонента, яким є держава, людина починає розуміти, що таке незалежний суд і навіщо він потрібний.

Дійсно, нинішнє інформаційне середовище формує думку в суспільстві, що суди є корумпованими та винними в усіх бідах держави. Однак це не завжди відповідає дійсності. «Уроки ненависті», які впровадили реформатори, створили для суду образ орвеллівського Імануїла Ґолдштайна, що не може не турбувати і заради майбутнього держави має бути негайно усунено.

Український суд не є судом милосердя, однак він є судом справедливості, в якому мають працювати люди зі сформованими цінностями, які не піддаються кон’юнктурній моді та будь-якому тиску. Саме такі люди забезпечують справедливість та дарують людині надію на правду.

Тож на запитання, чи є український суд «чорним лебедем» для нашої державності, можемо однозначно сказати «ні». Адже його діяльність є прогнозованою, ґрунтується на засадах права, а наявні помилки не можуть вплинути на соціально-економічні процеси в державі, якщо їх вчасно усунути та не масштабувати.