Декриміналізація (не)можлива

Осіб, які задекларували недостовірну інформацію до 27.10.2020, рішення КС не звільняє від відповідальності

Після прийняття 27.10.2020 Конституційним Судом рішення №13-р/2020 особливої гостроти набула теза про скасування кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації та умисне неподання декларації. З огляду на суспільний резонанс від цього рішення, наслідком якого нібито є конституційна чи антикорупційна криза, проаналізуємо більш прискіпливо правові аспекти ситуації, в якій опинилася наша країна.

Nulla poena sine lege

Так, одразу після оприлюднення рішення КС №13-р/2020 Національне антикорупційне бюро заявило про необхідність відновлення відповідальності за недостовірну інформацію в деклараціях до кінця грудня. Мовляв, лише так посадовців можна буде притягнути до відповідальності за брехню в деклараціях за 2020 рік.

Національне агентство з питань запобігання корупції також висловило позицію, що через рішення КС притягнути до відповідальності осіб, які вказали недостовірні відомості в деклараціях за попередні роки, уже неможливо.

Своєю чергою Вищий антикорупційний суд постановив низку ухвал про закриття відповідних проваджень у зв’язку з тим, що КС визнав неконституційною цю статтю Кримінального кодексу. Утім, чи не поспішили судді ВАКС із такими висновками?

Серед ключових складових дії принципу верховенства права вирізняють засаду, яка може бути сформульована як «ніякого покарання без закону» («nulla poena sine lege»). У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод цей принцип закріплено в окремій ст.7 з однойменною назвою.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.11.2020 у справі «Pantalon v. Croatia» наголошено, що ст.7 конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону в невигідний для обвинуваченого спосіб. Це також утілює принцип, що лише закон може визначити злочин і передбачити покарання.

Основний Закон також закріплює імператив, згідно з яким ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх учинення не визнавалися законом як правопорушення (ч.2 ст.58). Як відомо, прикладне значення вказаного принципу полягає в забороні ретроактивної дії закону про кримінальну відповідальність, тобто застосування такого закону до подій, що мали місце до набрання ним чинності.

Поряд із тим ще одним важливим аспектом зазначеного принципу є обов’язок держави встановлювати кримінальну відповідальність (криміналізувати діяння) виключно законом, а не іншим правовим актом (ст.92 Конституції). У розвиток зазначених положень у ст.3 КК закріплено, що протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим кодексом. З огляду на викладені положення декриміналізація, тобто скасування кримінальної протиправності певного діяння, також є наслідком прийняття відповідного закону.

Розглядаючи декриміналізацію як метод кримінально-правової політики, окремі науковці, як-от д.ю.н. Констянтин Марисюк та д.ю.н. Володимир Канцір, розуміють при цьому процес офіційного визнання факту втрати певним діянням суспільної небезпеки та вилучення норми, яка раніше встановлювала кримінальну відповідальність за згадане діяння з КК. Надзвичайно близьке за змістом визначення аналізованого поняття свого часу запропонував д.ю.н. Павло Фріс: «Декриміналізація являє собою процес визнання на державному рівні втрати криміналізованим діянням суспільної небезпечності, відсутність необхідності подальшої боротьби з ним за допомогою КК та виключення норм, що передбачають відповідальність за його вчинення, з чинного закону про кримінальну відповідальність».

Отже, на думку вчених, з якою немає підстав не погоджуватися, декриміналізація здійснюється шляхом вилучення (виключення) норми про кримінальну відповідальність із КК. А єдиним допустимим засобом утілення в життя такого рішення є прийняття закону про внесення змін до КК.

У зв’язку із цим слід з’ясувати, чи визнання певної статті «Особливої частини» КК (норми про кримінальну відповідальність) неконституційною свідчить про виключення її з тексту КК.

Декриміналізація v. неконституційність

У теорії права виділяють кілька самостійних і різних за своїм змістом підстав для втрати чинності законом або його частиною:

• завершення терміну дії тимчасового закону (настання передбаченої в нормативно-правовому акті дати або неминучої події);

• скасування закону;

• визнання закону неконституційним.

Закон, який втратив чинність, є таким, що не підлягає застосуванню. Зауважимо, що прийняття, а відтак і скасування закону відповідно до ст.85 Конституції належить до повноважень Верховної Ради. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, утрачають чинність з дня ухвалення КС рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Рішення КС не поширює свою дію на правовідносини, які виникли до прийняття цього рішення.

Згідно з резолютивною частиною рішення КС №13-р/2020 ст.366¹ КК визнано неконституційною, вона втратила чинність з дня ухвалення цього рішення.

КС не вперше визнає неконституційними окремі положення КК. Зокрема, рішенням КС від 11.06.2020 №7-р/2020 визнано такою, що не відповідає Конституції, ст.375 КК. Щоправда, відтерміновуючи втрату чинності цією статтею на 6 місяців, Суд зауважив, що ВР протягом цього часу має привести нормативне регулювання, установлене ст.375 КК, у відповідність із Конституцією та цим рішенням (відповідний строк сплив 11.12.2020, але парламент так і не виконав рішення КС. — Прим. ред.).

Натомість ст.366¹ КК, визнана неконституційною, не підлягає застосуванню з моменту втрати нею чинності. Однак відповідне діяння, що було вчинене до цього моменту, не може вважатися декриміналізованим, допоки не буде прийнято закон про скасування кримінальної відповідальності за таке діяння — про внесення змін до КК.

З урахуванням наведеного досить складно погодитися з окремими висновками ВАКС за наслідками розгляду кримінального провадження про обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.366¹ КК. Зокрема: «Порівнюючи такі правові явища, як втрата чинності нормою закону у зв’язку з визнанням її неконституційною та набрання чинності законом, яким скасовується кримінальна відповідальність, колегія суддів вважає, що, за своїми наслідками, вони є тотожними» (ухвала ВАКС від 12.11.2020 у справі №991/1759/20).

В ухвалі від 27.12.2020 у справі №991/4185/20 суд також дійшов висновку, що «втрата чинності законом або його окремими положеннями є способом припинення їх дії в часі та/або за колом осіб з моменту прийняття відповідного рішення компетентним органом. Відповідно, втрата чинності окремими положеннями КК фактично означає, що з цього моменту кримінальний закон набуває нового вигляду — без положень, що втратили чинність».

Такі висновки є щонайменше передчасними. Адже на момент постановлення зазначених судових рішень неможливо було прогнозувати, яким чином парламент виконає рішення КС.

Зворотна дія закону

У той час як визнаний неконституційним закон не підлягає застосуванню до подій, що мали місце після втрати ним чинності, закон про скасування відповідальності в силу вимог ст.58 Конституції має зворотну дію в часі. Так, ст.5 КК закріплює: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість».

Ще однією гарантією зворотної дії закону, який скасовує відповідальність, є положення ч.2 ст.74 КК, відповідної до якої особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.

Механізм реалізації зворотної дії закону про скасування кримінальної відповідальності передбачено в ст.284 Кримінального процесуального кодексу. Так, кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, учинене особою. Як наслідок, особи, діяння яких на момент учинення визнавалися кримінально караними, не будуть нести кримінальної відповідальності через її скасування.

У рішенні про неконституційність ст.366¹ КК КС дійшов висновку, що використання юридичних конструкцій, в яких відсутній чіткий перелік законів, унеможливлює однозначне визначення кола суб’єктів злочину, а відсилочні норми унеможливлюють установлення кола їх адресатів. Суд уважає, що встановлення кримінальної відповідальності за декларування завідомо недостовірних відомостей, а також умисне неподання декларації є надмірним покаранням за вчинення цих правопорушень. Негативні наслідки, яких зазнає особа, притягнута до відповідальності за скоєння злочинів, передбачених ст.366¹ КК, непропорційні шкоді, яка настала або могла настати в разі вчинення відповідних діянь.

Обов’язок виконання рішення КС є вимогою Конституції. Це виключає можливість для органу державної влади відтворювати положення правових актів, визнаних КС неконституційними, крім випадків, коли положення Основного Закону, через невідповідність яким певний акт (його окремі положення) було визнано неконституційним, у подальшому змінені в порядку, передбаченому в
розд.XIII Конституції (див. рішення КС від 10.06.2010 №16-рп/2010).

З метою виконання рішення КС №13-р/2020 ВР прийняла закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за декларування недостовірної інформації та неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» від 4.12.2020 №1074-IX.

Ним виключено ст.366¹ КК та передбачено кримінальну відповідальність за умисне внесення завідомо недостовірних відомостей до декларації в ст.366² КК, а за умисне неподання декларації — в ст.366³ КК. Крім того, уточнено поняття «суб’єкти декларування», що застосовується в цілях зазначених статей.

В їх санкціях, на відміну від ст.366¹ КК, не передбачено позбавлення волі на певний строк. Так, якщо відомості в декларації відрізняються від достовірних на суму від 100 до 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, особа нестиме відповідальність за ст.172⁶ Кодексу про адміністративні правопорушення. І лише в разі перевищення цієї суми — кримінальну відповідальність. Нагадаємо, що мінімальний вартісний поріг такої відповідальності за ст.366¹ КК розпочинався з 250 п.м.

Отже, зазначений акт за всіма ознаками має характер закону, що скасовує кримінальну відповідальність за подання недостовірних відомостей у декларації, які відрізняються від достовірних на суму від 250 до 500 п.м., та пом’якшує покарання (через відсутність покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк). Маємо всі підстави стверджувати про зворотну дію цього закону в часі, що зумовлює необхідність перекваліфікації діянь, учинених до моменту визнання ст.366¹ КК неконституційною. Зокрема, шляхом зміни повідомлення про підозру (ст.279 КПК), зміни прокурором обвинувачення в суді (ст.338 КПК) чи зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється провадження (ч.3 ст.337 КПК).

Таким чином, внаслідок прийняття рішення про неконституційність ст.366¹ КК кримінальна відповідальність за цієї статтею не застосовується до осіб, які задекларували недостовірну інформацію або не подали декларації, починаючи з 27.10.2020. Після набрання чинності законом №1074-IX (тобто з 30.12.2020) особи, які до 27.10.2020 вчинили діяння, що підпадали під дію ст.366¹ КК, нестимуть відповідальність на підставі положень цього акта, що мають зворотну дію в часі.

 

ВІД РЕДАКЦІЇ «ЗіБ»

Нагадаємо, що редакція не завжди поділяє позиції авторів матеріалів, що друкуються. Тому пропонуємо науковцям, які не згодні з таким розумінням положень Конституції та КК, викласти свої думки із цього приводу на шпальтах «ЗіБ».