Реєстрація вирішує все!

Особи, які вселились у квартиру з метою догляду за хворими родичами, самостійного права користування житлом не набувають. Такий висновок зробив ВС в постанові №264/7450/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 грудня 2020 року                           м.Київ                               №264/7450/19

Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду

суддів: ВИСОЦЬКОЇ В.С. (суддя-доповідач), ЛИТВИНЕНКО І.В., ФАЛОВСЬКОЇ І.М. —

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Особи 1 та постанову Донецького апеляційного суду від 7.07.2020,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, який уточнила під час розгляду справи та просила визнати за нею право користування квартирою за Адресою 1.

Позов мотивовано тим, що 5.09.61 батькові позивача, Особі 3, на підставі ордера була надана квартира за Адресою 1. До списку осіб, які вселялися внесені позивач, її мати Особа 4 та брат Особа 2. Після смерті батька основним квартиронаймачем визнано Особу 4. У квартирі також зареєстрований відповідач.

З письмового дозволу матері у 2017 році Особа 1 уселилася до спірної квартири та почала постійно проживати разом з нею та вітчимом Особою 5 однією сім’єю. Мали взаємні права й обов’язки, Особа 1 піклувалася про них, готувала їжу, придбавала необхідні продукти харчування, ліки, допомагала з оплатою комунальних послуг.

Інформація 1 Особа 5 помер, та вони з матір’ю залишилися проживати у квартирі. Маючи наміри зареєструватися за адресою свого постійного місця проживання як член сім’ї наймача, позивач 13.11.2019 звернулася до департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради, однак у зв’язку з відсутністю згоди на реєстрацію відповідача Особи 2 в реєстрації місця проживання було відмовлено.

Інформація 2 мати позивача, Особа 4, померла.

Відповідач Особа 2 у спірній квартирі не проживає більше ніж 20 років, у зв’язку з чим отримання його згоди на вселення відповідно до вимог ст.65 ЖК УРСР не потрібно.

Позивач не має нерухомого майна у власності, але має право на площу в спірній квартирі згідно з ордером, квартира є постійним її місцем проживання з 2017 року, при зайнятті спірного житлового приміщення дотримано порядок вселення, тому в неї виникло право на користування квартирою на законних підставах.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 21.05.2020 позов задоволено.

Визнано за Особою 1 право користування квартирою за Адресою 1.

Стягнуто з Особи 2 на користь Особи 1 витрати на оплату судового збору в розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутність письмової згоди членів сім’ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування житловим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Суд першої інстанції виходив з того, що Особа 1 у встановленому законодавством порядку з письмового дозволу основного квартиронаймача вселилася до спірної квартири, в якій постійно проживала однією сім’єю з матір’ю Особи 4 та вітчимом Особою 5, доглядала та піклувалася за ними, понесла витрати на поховання матері. Незважаючи на те що письмова згода на вселення від імені Особи 5 відсутня, за обставинами справи безспірно встановлено, що він висловлював таку згоду, не заперечував проти проживання позивача у квартирі. Основний квартиронаймач Особа 4 мала намір зареєструвати місце проживання дочки, позивача, у квартирі, однак відповідач чинив цьому перешкоди.

Особа 1 не має у власності іншого нерухомого майна, адреса реєстрації місця проживання відсутня. Таким чином, у позивача на законних підставах виникло право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького АС від 7.07.2020 апеляційну скаргу Особи 2 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового — про відмову в задоволенні позову.

Постанова мотивована тим, що позивач не довела, що з 2017 року постійно проживала з матір’ю та всіма іншими членами сім’ї, зокрема відповідачем, однією сім’єю в спірній квартирі, що вони вели спільне господарство, а також що нею був дотриманий порядок уселення в квартиру.

Суд першої інстанції не перевірив дотримання позивачем вимог чинного законодавства при вселенні у квартиру, зокрема відсутності письмової згоди на вселення позивача, доказів наявності угоди між позивачем і наймачем цього жилого приміщення щодо порядку користування ним, що призвело до помилкового висновку про набуття позивачкою самостійного права на користування спірним приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Особа 2, не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту у справі апеляційним судом постанову із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права, при цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах. Також заявник посилається на підстави, передбачені в п.4 ч.2 ст.389 ЦПК, оскільки постанова суду апеляційної інстанції оскаржується і з підстав, передбачених у чч.1, 3 ст.411 цього кодексу.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11.07.2012 у справі №6-60цс12, з урахуванням положень стст.64, 65 ЖК УРСР в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов’язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом з наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім’ї наймача (чч.1, 2 ст.64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в приміщення як члени сім’ї наймача, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім’ї, які проживали з ним, не було іншої угоди про порядок користування приміщенням (ст.65 ЖК). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім’ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Під час вирішення даного спору суд апеляційної інстанції, на порушення норм процесуального права, визнав неналежними доказами показання свідків, якими підтверджується постійне та тривале проживання позивача у квартирі, ведення спільного господарства позивача з наймачем, тривале непроживання відповідача в спірній квартирі, у зв’язку з чим не було потреби в його згоді на вселення позивача до квартири.

Згідно з актом про фактичне проживання від 19.11.2019, посвідченого головою КСН «Центральний І», у квартирі за Адресою 1 фактично проживає Особа 1 разом з матір’ю Особою 4. Більше в квартирі ніхто не мешкає.

Апеляційним судом не надано належної оцінки наведеному доказу та не враховано, що після затвердження Маріупольською міськрадою нової форми актів про фактичне проживання, в них зазначається інформація лише стосовно про осіб, які проживають в квартирі на час огляду, без зазначення конкретного періоду проживання.

Також суд апеляційної інстанції визнав неналежним доказом записку від 10.10.2017, в якій мати, Особа 4, дозволяє вселитися своїй дочці до квартири на постійне місце проживання, оскільки вона не містить адресата та відомостей про її реєстрацію будь-яким державним органом або будь-якою іншою особою.

Проте апеляційний суд не врахував того, що законодавством не встановлено форми, в якій має бути викладена згода на вселення члена сім’ї до квартири згідно зі ст.65 ЖК УРСР, у зв’язку з чим вона й викладена у вільній формі. Згода на вселення написана власноруч матір’ю сторін, яка за життя була основним квартиронаймачем спірної квартири.

При цьому навіть відсутність письмової згоди членів сім’ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Судом апеляційної інстанції взагалі не дана оцінка відмові департаменту адмінпослуг від 13.11.2019 у здійсненні реєстрації місця проживання позивача в спірній квартирі, в якій мати (основний квартиронаймач) просила зареєструвати та, відповідно, дала свою згоду на реєстрацію дочки в спірній квартирі.

Незважаючи на те що письмова згода на вселення від імені Особи 5 відсутня, за обставинами справи безспірно встановлено, що він висловлював таку згоду, не заперечував проти проживання позивача у квартирі.

На підтвердження відсутності в позивача майна надана інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20.11.2019, згідно з якою інформація про наявність у позивача нерухомого майна відсутня. Указані відомості стороною відповідача не спростовані.

Суд апеляційної інстанції не прийняв значну кількість вагомих обставин, які в сукупності свідчать про обґрунтованість позовних вимог у повному обсязі.

Позивач довела належними та достовірними доказами, що з 2017 року постійно проживала з матір’ю та вітчимом однією сім’єю в спірній квартирі, між ним був узгоджений порядок користування квартирою, де вони вели спільне господарство, відповідач у цей період у квартирі не мешкав, уселення Особи 1 відбулось у встановленому законодавством порядку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Особа 2 заперечує проти доводів заявника та просить залишити прийняту у справі постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Мотиви, з яких виходить ВС, і застосовані норми права

У ч.1 ст.43 Конституції визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Відповідно до чч.1 та 2 ст.61 стст.64 та 65 ЖК користування жилим приміщенням у будинках державного та громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму. Договір найму жилого приміщення в будинках державного та громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності — відповідним підприємством, установою, організацією) і громадянином, на ім’я якого видано ордер.

Члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами й несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їхні діти й батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в ч.2 цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному приміщенні, вони мають такі ж права й обов’язки, як наймач і члени його сім’ї.

Наймач управі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, уселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування приміщенням.

Відповідно до правової позиції, висловленої ВСУ в постанові від 11.07.2012 №6-60цс12, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов’язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом з наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім’ї наймача (чч.1 та 2 ст.64 ЖК). Крім того, особи, що вселилися в приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування приміщенням (ч.2 ст.65 ЖК).

При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх уселенні та наявності згоди на це всіх членів сім’ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування приміщенням й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання у квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім’ї наймача в розумінні ч.2 ст.64 ЖК може бути визнано лише осіб, які вселились у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем.

За змістом ст.65 ЖК, за особою не може бути визнано право користування приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому приміщенні.

У справі, яка переглядається, установлено, що основним наймачем квартири за Адресою 1 була Особа 4, у квартирі також зареєстровані: з 15.02.80— син Особа 2, а в період з 8.11.2012 до 13.01.2019 був зареєстрований чоловік наймача Особа 5.

З 10.02.79 Особа 1 перебуває в зареєстрованому шлюбі з Особою 7, та з 2.07.92 до 15.11.2019 була зареєстрована за Адресою 2.

13.11.2019 Особа 4 подавала заяву до департаменту адмінпослуг про реєстрацію місця проживання її дочки Особи 1 за Адресою 3, та дала згоду на реєстрацію її місця проживання за вказаною адресою. Відмітка про згоду Особи 2 на реєстрацію позивача у вказаній квартирі відсутня. Інспектором департаменту адмінпослуг відмовлено в реєстрації місця проживання з посиланням на пп.4 п.18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою КМ від 2.03.2016 №207, зокрема у зв’язку з відсутністю згоди членів сім’ї наймача (Особи 2).

Інформація 2 Особа 4 померла.

Рішенням колегії Кальміуської райадміністрації Маріупольської міськради від 29.01.2020 ЖКП «КК «Кальміуська» дозволено змінити договір найму на квартиру за Адресою 1 на Особу 2, складом сім’ї — одна особа, у зв’язку зі смертю наймача Особи 4.

На підставі цього рішення змінено договір найму на квартиру за Адресою 1 на Особу 2.

Установивши, що з 2.07.92 до 15.11.2019 Особа 1 була зареєстрована за Адресою 2, тобто зберігала постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні, з реєстраційного обліку в якому знялася за 5 днів до звернення до суду з даним позовом (20.11.2019), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що за вказаний період, зокрема до 15.11.2019, позивач не могла бути визнана такою, що відповідно до встановленого стст.64, 65, 156 ЖК порядку набула право користування квартирою за Адресою 1, наймачем якої за життя була Особа 4.

При цьому станом на час смерті Особи 4 (наймача квартири), після зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання 15.11.2019 позивач не дістала згоди всіх членів сім’ї наймача на вселення та реєстрацію в спірній квартирі, а також не довела належними й допустимими доказами факту постійного та тривалого проживання в спірній квартирі, ведення спільного господарства з Особою 4, участь у витратах та утриманні спірної квартири, відсутність у неї іншого житла, з урахуванням того, що до 15.11.2019 зберігала постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довела факту дотримання встановленого стст.64, 65, 156 ЖК порядку вселення в спірну квартиру, зокрема відсутність у неї права користування іншим житлом за життя наймача, отримання згоди на вселення від інших членів сім’ї наймача, а також набуття нею статусу члена сім’ї наймача за фактом постійного та тривалого проживання в спірній квартирі, ведення спільного господарства з Особою 4.

Особи, які вселились у квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями й самостійного права користування житлом не набувають.

Оскільки позивач не довела факту набуття нею відповідно до норм ЖК права на користування спірною квартирою, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявленого нею позову.

Як на підставу для перегляду рішення апеляційного суду в касаційному порядку позивач у касаційній скарзі посилалася на неправильність застосування судом норм матеріального права та відсутність висновку ВС щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах. При цьому заявник посилалася на правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 11.07.2012 у справі №6-60цс12, та на обставини, які за цим висновком мали бути обов’язково встановлені судами в даній категорії справ.

Указані посилання в касаційній інстанції є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд з урахуванням встановлених обставин правильно застосував норми матеріального права в спірних правовідносинах, урахував висновки, наведені в постанові ВСУ від 11.07.2012 у справі №6-60цс12, та перевірив усі факти й обставини, які мали значення й підлягали встановленню для вирішення спору щодо визнання за позивачем права користування спірною квартирою.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Усі доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з даною апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про набуття нею права на користування спірною квартирою, проте ці обставини були спростовані під час апеляційного розгляду справи.

Вказані доводи не беруться колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом дано належну оцінку всім доказам, до переоцінки яких у силу приписів ст.400 ЦПК суд касаційної інстанції вдаватися не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів і давання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Установлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено в стст.77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом як першої, так і апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої палати ВС від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було дано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції <…>.

Керуючись стст.400, 401, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 7.07.2020 — без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.