Ера «Чорної кішки»

Головний символ повоєнного кримінального розгулу був позичений у безпритульників

Історія всіляких банд не вичерпується описом їх діянь у судовій хроніці. Вона невід’ємна від того історичного моменту, який переживає країна. Недаремно кращі гангстерські фільми у світовому кінематографі — завжди епос, що відображає дух часу. Після виходу кінокартини Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна» за романом братів Вайнерів символом повоєнного лихоліття в СРСР стала банда «Чорна кішка». Вона легендарна у всіх значеннях цього слова.

«Разухабілась різна тварюка»

Закінчення Великої вітчизняної війни в СРСР супроводжувалося неймовірним сплеском злочинності. Породили її не тільки голод і злидні, що доводили людей до межі. Після сталінської амністії на честь перемоги над Німеччиною на волю з таборів вийшли тисячі кримінальних злочинців, для яких не становило великих труднощів озброїтися, — після війни в населення залишалося багато вогнепальної зброї. В різні банди і групи збиралося безліч колишніх поліцаїв, дезертирів, безпритульників.
До 1947 року злочинність зросла майже наполовину порівняно з 1945-им: всього було зареєстровано 1,2 млн різних видів кримінальних злочинів. Зухвалі нальоти на ощадкаси, збройні пограбування магазинів і складів, напади на інкасаторські машини, квартирні крадіжки і вбивства звичайних громадян сіяли паніку серед обивателів і породжували безліч чуток. Однією з головних страшилок того часу була банда «Чорна кішка». Ця назва гриміла по всій країні, змушуючи людей ціпеніти від жаху.
Одні експерти вважають «Чорну кішку» містифікацією. Інші впевнені, що вона була добре організованою структурою з розвиненою філіальною мережею. Але всі сходяться в одному: це був своєрідний бандитський бренд, до якого охоче «примазувалися» як підлітки-жартівники, так і справжні злочинці.
«Насправді в архівах МВС СРСР зафіксовано сліди близько десятка бандитських груп з такою назвою, які промишляли в різних містах країни в середині 1940-х років минулого сторіччя, — пише військовий юрист, історик В’ячеслав Звягінцев у книзі «Війна на терезах Феміди». — Символ намальованої на місці злочину чорної кішки виявився привабливим не тільки для малоліток, захоплених блатною романтикою, а й для кримінальних злочинців. Саме цей «фірмовий знак», запозичений у безпритульників 1920-х років, і сприяв швидкому поширенню в народі численних чуток і домислів про жорстокість і невловимість «Чорної кішки». (Тут і далі особливості стилю цитованих джерел збережено. — Прим. ред.)

Жарт, написаний кров’ю

Розкручування народною поголоскою цього своєрідного бандитського бренду привело до того, що користуватися ним почали всі, кому не лінь, включаючи малолітніх, захоплених блатною романтикою. Власне, більшість членів таких зграй і становили підлітки, дворова шпана, яка промишляла переважно дрібними крадіжками. «Омолодження» злочинності взагалі було тенденцією післявоєнного часу. Наприклад, у 1946 році неповнолітні становили 43% тих, кого притягнули до кримінальної відповідальності. Їх судили за крадіжки, грабіж, хуліганство, рідше — за вбивства.
Що стосується малолітніх «чорнокошатників», то їх зрадила любов до спецефектів: записок з попередженнями, татуювань у вигляді кішок. Оперативники виявляли такі підліткові групи досить швидко.
У грудні 1945 року в м.Люберці до квартири продавщиці продовольчого магазину Чернишевої увірвалися четверо осіб у масках. Вони направили на господиню наган, і один з них заявив: «Тихо, дурепо. Закричиш — шльопну. У нас зі жлобами розмова коротка — ми з банди «Чорна кішка». Будеш хорошою — багато не візьмемо. Тільки те, що накрала. Бог ділитися наказував».
У тому ж місяці в одній з обчищених московських квартир знайшли записку «Взяла «Чорна кішка». Тоді ж, у грудні, на дверях одного з під’їздів будинку на 2-ій вулиці Ізвозній з’явився лист, в якому було написано: «Оголошую, що при нальоті на будь-яку квартиру жителі цієї квартири не повинні чинити опір, інакше будуть вжиті заходи». «Хто вчинить замах на життя моїх товаришів, той помре», «До 12 годин речі ваші, а після 12 — наші» і «Чекайте, стережіть і тремтіть». Авторами виявилися троє семикласників.
Або ще один перл: «Здрастуйте, господарі дому! Я, предводителька загону «Чорна кішка», пропоную вам покласти 3 тис. руб. під ганок 58-го магазину по вул.Б. Митищинськ. Якщо ви наважитеся донести, будете вбиті. Остерігайтеся. Паніку не піднімати».
Таких записок, за якими, як правило, не стояло нічого, крім «хуліганських мотивів», по країні наприкінці 1945 року з’являлося чимало. Погрожували навіть знаменитому диктору Юрієві Левітану. Біда була в тому, що погрози все одно перевіряли — на це доводилося витрачати сили і час. Тому, спіймавши чергових «котенят», опери виховували їх доступними засобами. Так, наприклад, пов’язавши групу сопливих «бандитів», котрі діяли в Пушкіні, що поблизу Ленінграда, міліціонери зняли ремені і на славу відшмагали поганців.
А в Ленінграді в 1945 році міліціонери, які розслідували серію квартирних крадіжок у будинку №8 на вул. Пушкінській, протягом кількох тижнів вийшли на слід зграї підлітків і взяли на місці злочину її верхівку — учнів ремісничого училища №4 Володимира Попова, на кличку Часник, Сергія Іванова і Григорія Шнейдермана. Під час обшуку у ватажка, 16-річного В.Попова, виявили цікавий документ — текст клятви зграї «Чорна кішка», під якою було вісім підписів кров’ю. Проте оскільки скоїти злочини встигли тільки троє учасників, їх і відправили на лаву підсудних.
У січні 1946 року на засіданні народного суду 2-ої дільниці Червоногвардійського району м.Ленінграда оголосили вирок: підлітки отримали від 1 до 3 років колонії.
Але найчастіше витівки малолітніх «чорнокошатників» виявлялися звичайними розиграшами, які вимагали, втім, виїзду опергрупи, а то й тривалого розслідування. Якось сільські хлопчаки поставили на вуха всю Самару, розвісивши листівки з таким текстом: «Привіт злодіям, капут фраєрам. 6 квітня 1945 року прибуло кілька членів банди «Чорна кішка». Діють протягом п’яти днів. Секретар «Чорної кішки» Пальоний».

Гангстерський епос по-одеськи

Справжня кінематографічна історія розгорнулася в Одесі, де після війни діяла своя «Чорна кішка» у складі 19 осіб, здебільшого карних злочинців-рецидивістів. Банда відзначилася гучними пограбуваннями кондитерських фабрик (мука, цукор і масло в голодному 1947-му були на вагу золота) і численними вбивствами. Серед убитих були дільничний інспектор, співробітник держбезпеки, кілька бойових офіцерів.
Їхні зброю та форму злочинці використовували, коли йшли на справу. Хоча, можливо, для вбивств були й інші причини. Є відомості, що ватажок банди Микола Марушак і його помічник Федір Кузнєцов, на прізвисько Когут, мали контакти з гестапо під час окупації.
На ватагу полювали спів¬робітники одеського кримінального розшуку на чолі з Давидом Курляндом (до речі, ця людина стала прототипом головного героя іншого популярного телесеріалу про післявоєнні бандформування — «Ліквідації» Сергія Урсуляка). Взяти злочинців було непросто — в проміжках між пограбуваннями бандити переховувалися в катакомбах. Туди ж вони зносили тіла вбитих.
М.Марущак, корінний одесит, чудово знав катакомби, в яких і переховувалася ватага. Бандити вилазили з печер, налітали серед біла дня на магазини й ощадкаси, а потім ховалися в звивистих підземних ходах.
Попалися вони на продажу краденого. Під час облави на Привозі оперативники затримали одного з односправців ватажка — його впізнав схоплений там же колишній поліцай, заарештований за співпрацю з німцями. В результаті вдалося вийти на схованку інших.
Заарештований і вказав місце, де була «штаб-квартира» банди. Співробітники кримінального розшуку влаштували засідку, а коли оточені злочинці відкрили вогонь, почали стрілянину на поразку.
Штурм печери нагадував справжній бій. При затриманні з обох боків застосовували автоматичну зброю. Живими злочинців брати й не намагалися, за винятком М.Марущака. Стосовно ватажка була чітка настанова: брати живцем. Проте тяжко поранений М.Марущак наклав на себе руки, розкусивши ампулу з отрутою. Погодьтеся, для простого карного злочинця це якось надто круто. Такий фінал нагадує вже не кримінальні, а шпигунські ігри.
Ті, хто залишився в живих, отримали по 25 років позбавлення волі (після скасування в 1947 році страти це була найвища міра покарання).

Від армії «косили» в банді

За деякими версіями, перше велике угруповання під назвою «Чорна кішка» почало формуватися ще до війни, а з часом її ядро склали здебільшого освічені молодики без кримінального минулого — дезертири, котрі прагнули ухилитися від фронтової служби. Їхній середній вік становив 25 років. Відсутність судимостей і зв’язків у злочинному світі дозволила їм тривалий час залишатися поза увагою правоохоронців.
Вже до середини війни «Чорна кішка» розрослася до масштабів країни. Як пише один із дослідників її діяльності — Олексій Щербаков, її «різні «ланки» були відносно автономні, проте було загальне керівництво, гуртяк і, що найголовніше — розгалужена інфраструктура». У складі банди були карні злочинці всіх мастей — махляри, кидали, погромники, щипачі, гоп-стопщики. Проте основною статтею доходів були розкрадання продуктів за підробленими документами (над їх виготовленням трудився цілий штат висококласних фахівців) з подальшим перепродажем на чорному ринку.
У 1945 році, коли банда була найбільш сильною та її діяльність привернула увагу слідчих органів, центр вирішили перемістити до Казані як у безпечніше місце, котре дає широке поле діяльності, насамперед за рахунок безлічі евакуйованих підприємств. Тут «Чорна кішка» відзначилася грандіозним розкраданням з казанського спиртзаводу: бандити, переодягнуті у військову форму, отримали 5 т продукції за підробленими документами. На слід злочинців удалося вийти завдяки тому, що сестра одного з убитих ними людей упізнала на барахолці його пальто.
Потягнувши за цю ниточку, міліціонери дізналися імена, паролі, явки. У місті почались облави, під час яких було арештовано і згодом засуджено понад 60 чоловік. На слідстві і став зрозумілий масштаб цього кримінального угруповання. Судовий розгляд був відкритим. Він проходив у Будинку культури Свердловського району і тривав місяць. За вироком суду 12 осіб розстріляли, інші отримали великі строки. Процеси над членами «Чорної кішки» проходили в багатьох республіках СРСР.

Ватажки залишались у тіні

«Чорні кішки» траплялися й в інших містах, зокрема в Саратові, Новосибірську та Алма-Аті. Однак це були досить пересічні на ті часи банди. Тут, швидше за все, відігравала роль саме «котяча легенда». На хвилі паніки багато карних злочинців різного калібру намагалися примазатися до слави знаменитих колег. Наприклад, 1 грудня 1945 року під Москвою якийсь Грибків пограбував і намагався згвалтувати жінку. Він погрожував їй ножем і заявив, що є членом «Чорної кішки», де про нього й не чули. Через тиждень у місті Любліно четверо грабіжників удерлися до квартири й, погрожуючи пістолетом, винесли все цінне. Вони також представилися «котолюбами». І подібних випадків було безліч.
Проте як же сталося, що таку серйозну кримінальну структуру стали називати міфом, вигадкою? Причина в тому, вважають дослідники, що у правоохоронців того часу був відсутній досвід роботи з організованими злочинними угрупованнями. «За законами військового часу з криміналітетом довго не церемонилися, — пише в нарисі «Правда про «Чорну кішку» О.Щербаков. — При затриманні стріляли на поразку. А відстежувати весь ланцюжок зв’язків банди було ніколи. Ватажки залишалися в тіні. Одначе, за оцінками міліціонерів, котрі займалися розшуком бандитів, працювали ті спокійно і методично».