Закон і Бізнес


Захист на публіку

Генріх ПАДВА: «Дуже мало хто вірить у чесну, сумлінну працю адвоката. Ось у чому біда!»


Попри свій поважний вік, Генріх Падва продовжує ділитися досвідом, аби нові адвокати не повторювали чужих помилок.

№40 (1494) 03.10—09.10.2020
Валерій ВИЖУТОВИЧ, «РГ»
4737

Гучні судові процеси допомагають адвокатам, які беруть у них участь, як стати знаменитими, так і оголити свої недоліки. Так сталося у «справі Михайла Єфремова», засудженого до 8 років тюрми за смертельну ДТП: його захисника Ельмана Пашаєва вже позбавили адвокатського статусу на рік, а поведінка представника потерпілої сторони Олександра Добровінського стане предметом розгляду дещо пізніше. Що про стан сучасної російської адвокатури засвідчив цей процес? Які вади виявив? Як випливає з інтерв’ю «Российской газете» старожила адвокатури Генріха ПАДВИ, з аналогічними проблемами стикається і українська адвокатура. Тим більше що його вік і досвід дають змогу говорити про те, про що багато адвокатів воліють мовчати.


«Кількість адвокатів стала величезною, що перевищує потреби суспільства»

— Не станемо занурюватися в деталі і подробиці цього судового процесу, що більше нагадував поганий спектакль. Поговорімо про явище. Як і чому виникла «пашаївщина»?

— Це почалося наприкінці 1980-х. До того часу адвокатура була досить закритим інститутом. Потрапити в неї можна було або за розподілом при закінченні інституту, або за певні заслуги, або завдяки зв’язкам, або не дуже легальним шляхом. Кількість адвокатів була суворо обмежена.

У часи перебудови адвокатура продовжувала боротися за свою відособленість і якусь, я сказав би, елітарність. Але в якийсь момент влада вирішила, що це антидемократично: мовляв, якщо людина здобула вищу юридичну освіту, то жодних перешкод для входження в адвокатуру вона не повинна мати. І в адвокатуру ринув потік людей, на мій погляд, недостатньо підготовлених як з погляду компетентності, так і за моральними критеріями.

Кількість адвокатів стала величезною, що перевищує потреби суспільства. І почалася боротьба новоприбулих адвокатів за клієнтів. Боротьба недобросовісна, яка зневажає елементарні моральні норми.

— Хто тоді прийшов до адвокатури?

— Якщо раніше в адвокати йшли в основному випускники юридичних вузів, то тепер — колишні судді, колишні прокурори, колишні слідчі і навіть колишні оперативні працівники, які поняття не мали про ремесло. Було відчуття, що людина міркує так: «Раніше я був прокурором, приходив до суду і говорив: так, винен, дайте побільше. А тепер я адвокат. Отже, треба говорити: ні, не винен, а якщо винен, то дайте трохи менше. Ось і все, що потрібно».

Їх ніхто не навчав справжньої адвокатської роботи, захисту в кримінальних або цивільних справах. Формально вони складали іспити, формально вони тепер навіть присягу складають. Але це все фікція, форма, яка не тягне за собою жодного змісту.

У країні десятки тисяч непрофесійних людей. Газети публікують рекламні оголошення про надання адвокатських послуг: «Гарантуємо такий-то результат. Відмазуємо від того, від цього...». Ледь не від смертної кари. Такі оголошення можна прочитати і біля кожної тюрми.

А в Інтернеті наголошують: «У нас працюють колишні судді». Навіщо ця інформація? Це натяк на те, що у них є якісь «ліві» можливості в судах?

«Деякі жінки-адвокати приходять до суду вбраними як на світську вечірку»

— Існує Кодекс професійної етики адвоката. Там сказано: «У тих випадках, коли питання професійної етики адвоката не врегульовані законодавством про адвокатську діяльність і адвокатуру або цим кодексом, адвокат зобов’язаний дотримуватися звичаїв і традицій, що склалися в адвокатурі, відповідних загальних принципів моральності у суспільстві». Які звичаї та традиції маються на увазі?

— Скажімо, є досить очевидна норма поведінки — не приходити до суду п’яним. Є певні стандарти дрес-коду. Я вважаю, що деякі жінки-адвокати порушують дрес-код, коли приходять до суду вбраними наче на світську вечірку. Адже це місце, де має панувати торжество закону і вирішуватися чиясь доля — і раптом напомаджена красуня у коротенькій спідниці. Коли дивишся на неї — думаєш не про те, про що вона говорить, а зовсім про інше. Причому тут і чоловіки думають про інше, і жінки. Жінки засуджують, думають: оце панянка вирядилася. Розглядають її спідничку, оцінюють колір губної помади...

Ну, які ще звичаї? Мабуть, не лаятися. Ось два підсудних і два адвокати. Один захищає одного, інший — другого. І в них суперечності, жахлива колізія. Один каже, що винен той підсудний, інший — що цей. А як бути адвокату? З одного боку, у нього є абсолютні обов’язки перед своїм клієнтом, але при цьому він не повинен ставати обвинувачем іншої людини. Він не має говорити, що це не Іванов, а Петров зробив. Це не позиція. Це проти звичаїв, проти норм адвокатської етики. Потрібно говорити, що це не Іванов. Але ні в якому разі не звалювати на Петрова.

Хоча бувають винятки, коли тільки цим способом можна спростувати провину Іванова, тобто довівши, що злочин скоїв хтось інший.

«Потрібно боротися з обвинуваченням, а не з обвинувачем. Це різні речі»

— За роки адвокатської практики вам часто доводилося потрапляти в складні етичні ситуації?

— Я б сказав, що вся моя діяльність в адвокатурі проходила в боротьбі з бажанням порушити всі етичні норми. Тому що майже завжди хочеться сказати: «Що це в біса таке?». Причому це іноді хочеться сказати і свідку, і обвинуваченому, і прокурору, і самому суду. А потрібно бути стриманим.

Пам’ятаю, як одного разу один мій колега після оголошення вироку публічно виголосив: «Вирок неправильний, і ми, звичайно, доб’ємося його скасування». Я вважаю, що це елементарне порушення. Не можна так. Треба поважати адвокатську професію, треба поважати суд. Хоча, повторюю, мені хочеться іноді сказати про суддю, що він ідіот або просто некомпетентний. Але я не можу собі це дозволити. Тому що служу суду. Не судді Іванову або судді Петрову, а суду, правосуддю. Я маю право процесуально оскаржити вирок, доводити, що він хибний, але не маю права паплюжити правосуддя.

Колись я писав у своїх скаргах, що це, мовляв, кричуще порушення, що треба за це порушення суд притягти до відповідальності тощо. Пам’ятаю, у Верховному суді була дуже серйозна, хороша суддя. Тоді відносини були простіші, люди із судової системи не боялися спілкуватися одне з одним, тому що вони були чистіші, не було такої успішної діяльності з отримання хабарів. І вона мені сказала: «Генріху Павловичу, ви правильно говорите, що не все доведено щодо вашого підзахисного. Чому ж ви ось так, без усяких додаткових доказів звинувачуєте прокурора? Ви правильно його критикуєте з погляду представлених ним доказів, але навіщо на особистості переходити?».

Величезна кількість адвокатів у своїх судових виступах лають прокурора. І дуже задоволені, бо і самі відвели душу, і клієнт радий: «Ось він дав перцю цьому гадові!». А насправді він і не захищав. Не треба говорити, який дурний або некомпетентний прокурор, хоча хочеться про це сказати. Потрібно боротися з обвинуваченням, а не з обвинувачем. Це різні речі.

— У Кодексі адвокатської етики записано, що зловживання довірою несумісне зі званням адвоката. Адвокат повинен уникати дій (бездіяльності), спрямованих на підрив довіри до нього або до адвокатури. У чому саме може проявлятися така дія або бездіяльність?

— Тут два дуже складні моменти. Я стикався з цим. Клієнт говорить: треба довести, що це не біле, а рожеве. А я кажу: не зможу довести, що це рожеве, та й не потрібно. Набагато важливіше довести, що біле не свідчить про те, що ви — чорний. І така відповідь викликає недовіру: чому він не погоджується назвати біле рожевим? Боїться?

Потрібно дуже тонко з клієнтом працювати. Адже багато клієнтів підозрюють всіх і все: «Все продажне, все пронизане брехнею, і адвокат такий самий».

Пам’ятаю такий випадок. Я прийняв доручення у справі про вбивство. Справа видавалася простою. Клієнт визнає себе винним. Пішов до нього, і він мені сказав: «Так, я вбив». Повторив приблизно те, що було написано. Я під цим кутом став читати справу, і у мене почали виникати сумніви. Бачу: то тут одне з іншим не сходиться, то там видно нестиковки... Я до нього прийшов знову: «Чому так?» — «Та тому що я його не вбивав». — «А навіщо тоді зізнавався? Я розумію, що могли неправильно записати або змусити обмовити себе. Але я тебе ні до чого не примушував». — «Як на мене, що адвокат, що прокурор — ви всі одна шайка».

У нього спочатку була недовіра до адвокатської професії. Такі, як Е.Пашаєв та О.Добровінський, породжують і зміцнюють у суспільстві цю недовіру. Вселяють думку, що адвокати тільки тим і займаються, що переносять гроші, такі собі «рішали». Дуже мало хто вірить у чесну, сумлінну працю адвоката. Ось у чому біда! Суспільство думає, що вся адвокатура така. А це не так. Кожен адвокат, який любить не тільки себе в професії, а й професію в собі, повинен домагатися, щоб люди перестали сумніватися в адвокатській порядності.

— Що адвокат може і чого не може обіцяти довірителю?

— Це очевидна річ. Він може і повинен обіцяти свою сумлінну працю, свою компетенцію. Він може і повинен обіцяти, що ретельно ознайомиться зі справою, що не боятиметься нікого, що йому начхати, як там думає влада, що він буде мужньо і сміливо захищати свого довірителя.

Але ні в якому разі не повинен обіцяти якийсь результат. Він повинен сказати: «Результат залежить не від мене, хоч який вмілий і досвідчений я є. Вирішує суд. І як він вирішить, я не знаю».

«Час, який простояв у заторах дорогою до суду, я не враховую»

— Як регламентуються грошові відносини між адвокатом і клієнтом?

— У нас свобода договору. Ми маємо право домовитися як завгодно. Але тут теж треба розуміти деякі речі. Якщо я сьогодні, завтра, післязавтра буду братися за безкоштовну роботу, це викличе підозру у податкових органів: чому це він безкоштовно працює? Він, напевно, гроші кладе в кишеню.

А взагалі все прописується у договорі. Можлива, наприклад, погодинна оплата. Припустімо, твоя година коштує 100 рублів. Отже, за 10 годин ти отримаєш тисячу.

— 10 годин в суді чи будь-де інде?

— Це теж усе обговорюється. Я, наприклад, намагаюся брати тільки за чисті години. Якщо це суд, то участь у судовому засіданні. Час, який простояв у заторах дорогою до суду, я не враховую.

— А попередня робота? Вона теж оплачується?

— Звісно. Дехто бере за відпрацьований час. Хтось враховує все. І не можна нікому за це дорікати. Його клієнт згоден з такими умовами — заради Бога. Хоча іноді це дуже складно узгоджувати.

Клієнт говорить: «Ось ви пишете 5 годин суду. А були 5 перерв по 10 хв., отже, ви зайву годину собі приписали». З іншого боку, адвокати іноді дійсно приписують. Один адвокат, якого ми вигнали за дії, несумісні зі статусом, робив таким чином. Він радився з трьома клієнтами одночасно. Вирішував якесь технічне питання і витрачав на це одну годину, а записував три. Бо ж було три клієнти! На мій погляд, це було кричущим порушенням регламенту адвокатського часу.

— Клієнт має право вимагати повернення гонорару або його частини, якщо він не задоволений результатом справи?

— Тільки в одному випадку: якщо адвокат обіцяв результат. Якщо ж адвокат не обіцяв, то клієнт, швидше за все, свої гроші назад не отримає.

«Адвокат з адвокатом за поняттями не повинні розбиратися»

— Чи може адвокат публічно коментувати перебіг процесу? Чи не є це порушенням професійної таємниці?

— Межа між дозволеним і забороненим тут вкрай тонка і не завжди помітна. Звичайно, щось можна коментувати, і ми коментуємо. А щось не можна. Є, наприклад, заборони, пов’язані з тактикою захисту. Ні в якому разі не можна оголошувати привселюдно, що я маю намір, наприклад, викликати в суд такого-то свідка. Навіщо ж давати можливість протилежній стороні підготуватися до чогось. Це непрофесійно. У тебе є свідок — будь ласка, виклич його, доможися правильного допиту, отримай від нього потрібні свідчення. Навіщо про це говорити? Це вже піар. Причому піар, швидше за все, спрямований на вихваляння своїх блискучих умінь. Не можна адвокатську «кухню» виносити на загальний огляд.

— Один адвокат може коментувати дії іншого адвоката?

— Ні. Це нонсенс. Адвокат не має права скаржитися на адвоката. Нехай на «стрілку» викликають один одного ті, хто за поняттями розбирається. Адвокат з адвокатом за поняттями не повинні розбиратися.

— Адвокати часто дають коментарі журналістам. Очевидно, вони це роблять не тільки для того, щоб задовольнити суспільний інтерес до процесу. Коментар для преси може бути інструментом захисту?

— Тиснути через пресу на суд неприпустимо. А побічно це неминуче.

— Чи кожен адвокат прагне отримати іменитого клієнта, брати участь у гучній справі?

— У мене було стільки іменитих клієнтів і гучних справ, що мені важко про це судити об’єктивно. З якогось моменту у своїй адвокатській кар’єрі я вже не обирав таких клієнтів і такі справи. Більше того, іноді навіть намагався уникнути гучної справи. Адже у гучній справі занадто багато уваги прикуто і до мене.

Я повинен думати не тільки про те, як справу сприймає громадськість, який вигляд має мій підзахисний, але і про те, який вигляд маю я сам. Іноді це обтяжливо. Але думаю, що більшість адвокатів, як і я свого часу, спокушаються гучністю процесу.

— Які чинники для вас мають значення, коли ви приймаєте рішення про те, чи варто братися за справу?

— Універсальних чинників не існує. Все дуже індивідуально. Скажімо, двоюрідна сестра просить захистити її найближчу подругу. Або інший приклад. У мене був період не дуже гарних заробітків, а тут приходить олігарх і говорить: візьміть мою справу, я будь-які гроші заплачу.

А коли до мене звернулися щодо В’ячеслава Іванькова («Япончика»), я з великою охотою взявся його захищати, тому що мені це було дуже цікаво з професійного погляду. Це все одно що хірургу запропонували перевірити себе, чи зможе він провести складну, унікальну операцію. Який же хірург відмовиться?

— Що зараз потрібно, аби адвокатська професія в очах суспільства перестала асоціюватися із «пашаївщиною»?

— Насамперед професіоналізм. Крім того, адвокатура повинна бути дуже педантична в сенсі етики. У суспільстві зміцнилося переконання, що адвокат — аморальна професія, що це відмазування злочинців, що це мало не солідаризація із злочинцем.

Потрібно працювати чесно і вміло, щоб всією своєю діяльністю, всією своєю поведінкою демонструвати, що це не так. І що робота адвоката — це служіння суспільству. Адже ми, служачи особистості, тим самим служимо суспільству. Тому що інтереси особистості — це суспільні інтереси. І якщо я захищаю права Іванова, Петрова, Сидорова, то тим самим служу суспільству.

 

Довідка «ЗіБ»

Генріх Падва народився у 1931 році в Москві. Закінчив Московський юридичний інститут, історичний факультет Калінінського педагогічного інституту (заочно).

У 1953-му почав адвокатську практику за розподілом у Калінінській (Тверській) області.

З 1989 року — віце-президент Спілки адвокатів СРСР (згодом — Міжнародного союзу (співдружності) адвокатів).

З 2002-го — адвокат Адвокатської палати м.Москви. Один із засновників і керуючий партнер Адвокатського бюро «Падва і партнери».

Представляв інтереси подруги Бориса Пастернака Ольги Івінської, сімей академіка Андрія Сахарова і Володимира Висоцького. Захищав членів ДКНС, великих чиновників та бізнесменів, включаючи голову НК «ЮКОС» Михайла Ходорковського.