Без доказів, хоч вий

Спілкування з колишнім головою розвідки — ще не державна зрада

У Страсбурзі розглянули чергову справу псевдозрадника. Такі обвинувачення мають ґрунтуватися на беззаперечних доказах, а законність слідства не повинна викликати сумнівів. Одначе країни спочатку говорять про вину й затримують, а потім з’являються бутафорні докази.

«Не винен я! Він сам прийшов»

Журналістів, які працюють із політичною тематикою, переслідують, мабуть, в усьому світі. Азербайджанський репортер Рауф Хабібула Міргадиров став жертвою міжнародної та національної машини правосуддя.

У рішенні від 17.09.2020 у справі «Mirgadirov v. Azerbaijan and Türkey» Європейський суд з прав людини визнав, що стосовно нього було порушено стст.5, 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як компенсацію за моральну шкоду ЄСПЛ зобов’язав уряд Азербайджану виплатити Р.Міргадирову €20тис.

Історія із затриманнями розпочалася на території Туреччини. Журналісту разом із прес-картою видали посвідку на проживання строком на один рік. Утім, через півроку чоловіка затримала місцева поліція та повідомила, що його прес-карта, а з нею й посвідка — анульовані. Водночас ніяких письмових повідомлень чоловіку не надали та не пояснили причин анулювання документів. Після затримання в Анкарі поліцейські вже в письмовій форм повідомили йому про початок процедури депортації.

Після прибуття Р.Міргадирова до Баку його відразу арештували за підозрою у вчиненні державної зради. Під час допиту репортер розповів, що в рамках міжнародних конференцій він зустрічався з головою вірменської недержавної організації та колишнім головою розвідки. З ним він обговорював перспективи розв’язання нагірнокарабаського конфлікту, проте не надавав екс-розвіднику жодної військової, соціально-політичної чи економічної інформації про ситуацію в країні. Тому всі обвинувачення медійник відкидав.

Уже в апелюванні до страсбурзької Феміди Р.Міргадиров наполягав на тому, що підозра була необґрунтованою, а прокуратура не мала об’єктивних доказів. У суду не було ніяких доказів для того, щоб продовжувати тримати його під вартою, а головний доказ прокуратури — відеозапис спілкування журналіста із членами вірменських громадських організацій — так і не потрапив до суду. Крім того, прокуратура наполягала на ймовірності існування переписки, з якої чітко зрозуміло, що підозрюваний винен. Утім, існувало листування чи ні? Достеменно цього не було відомо. Подібні факти, на думку заявника, не могли свідчити про обґрунтованість підозри.

Цікаво, що до справи були долучені коментарі Гельсінкського фонду з прав людини Freedomnow. Ішлося про крайнє занепокоєння постійними арештами за подібними обвинуваченнями та про відсутність достатніх доказів.

Коли все зрозуміло

ЄСПЛ урахував той факт, що заявника було визнано винним у державній зраді. Утім, повертаючись до питання обґрунтованості позбавлення його волі, Суд дійшов висновку, що надані для ознайомлення докази не відповідають мінімальним стандартам, установленим у ст.5 конвенції. Чого тільки варті домисли слідчих про існування ймовірного листування між підозрюваним та агентами розвідки Вірменії.

Проте домисли так і залишися на етапі слідства й до суду не потрапили. Тому доказів для арешту журналіста явно не вистачало. Імовірно, правоохоронці вигадували їх поспіхом.

Ні один із фактів цієї справи не дає змоги дійти висновку, що затримання та позбавлення волі здійснювалися на підставі розумності підозри. Тож логічно, що Суд установив порушення §1 ст.5 конвенції у зв’язку з незаконним арештом.

Із прецедентної практики ЄСПЛ випливає, що арештант утрачає право на свободу, але продовжує користуватися іншими, зокрема правом на повагу до сімейного життя.

Ще одна зі скарг заявника стосувалася порушення відносно нього принципу презумпції невинуватості. У матеріалах справи йдеться про те, що Р.Міргадиров передавав інформацію, яка містила військову таємницю, іншій державі.

Уряд виправдовувався, що така позиція була сформована з метою інформування суспільства, позаяк фігурантом справи був відомий журналіст, через що суспільство виявило до неї підвищений інтерес. Тож таке рішення прийняли, щоб уникнути пліток і дезінформації.

Досидівши питання більш детально, у Страсбурзі визнали, що формулювання правоохоронців були вкрай необачними, адже, роблячи публічні заяви, вони зазначили, що підозрюваний передавав креслення та карти місця розташування військових об’єктів Азербайджану. З матеріалів справи не відомо, яким чином репортер міг отримати відомості, які становили державну таємницю. Таким чином, подібні заяви та формулювання не залишали в читачів сумнівів, що журналіст зрадив свою країну. Тож ЄСПЛ установив наявність порушення ще й ст.6 конвенції.

Перший стовпчик по вертикалі

Протягом усього строку тримання під вартою Р.Міргадирова позбавили можливості спілкуватися з близькими та отримувати журнали й газети. Аргументи уряду вразили дотепністю. Представники країни стверджували: з урахуванням того що медійника обвинувачували в переданні інформації іноземним спецслужбам, будь-які відвідувачі могли передати йому секретну інформація, що могла б зашкодити справі. Заборону отримувати відомості з газет та журналів урядовці вважали справедливим заходом, бо ж Р.Міргадиров міг через газету отримати зашифровану інформацію від своїх закордонних «партнерів».

Прецедентна практика ЄСПЛ говорить, що після взяття під варту особа втрачає право на свободу, але не позбувається не менш фундаментальних інших прав, із правом на повагу до приватного та сімейного життя включно. Після дослідження правової основи того рішення було встановлено, що азербайджанське законодавство дійсно передбачає можливість накладення заборони на зустрічі з будь-ким, окрім адвоката. Утім, обмеження стосувалися тільки видань, які пропагують війну, екстремізм тощо. Про інформацію від легальних ЗМІ мова не йшла. Тому в діях держави наявне порушення ст.8 конвенції.

Стосовно скарг на Туреччину, то заявник нарікав, що після затримання йому не надали адвоката. Через інтенсивність розвитку подій в нього не було змоги подати скаргу на турецьку владу. Проте Суд зазначив, що, перебуваючи в Азербайджані, заявник міг використати передбачений турецьким правом механізм конституційної скарги, яка подається через дипломатичні представництва. Та ось Р.Міргадиров таких спроб не вчиняв. Тому скарги проти Туреччини Євросуд визнав неприйнятними.