Закон і Бізнес


Сироти, народжені суддями

Чому служителі Феміди мають забути про власні рішення та хто має право слідкувати за долею останніх?


№39 (1493) 26.09—02.10.2020
Федір МАЛЕНЬКИЙ
2291

Одна епопея в нашій країні полягає в тому, аби отримати судове рішення. Але, коли воно вже на руках, починається інша, не менш виснажлива, епопея — добитися його виконання. Адже не все, що надруковано на папері, втілюється в життя…


Неконтрольовані процеси

У рамках VI Південноукраїнського юридичного форуму відбулася дискусія «Виконання судових рішень» за участю радника юридичної фірми ADER HABER Олексія Соломка. Доповідач зупинився на проблемах реалізації судового контролю у виконавчому проваджені.

Останніми роками в нас склалася така практика погляду на судовий контроль і взагалі контроль у виконавчому провадженні, що це перформативні явища. Чому? Тому що 20 років існувала монополія на виконання рішень, і це покладалося на органи державної виконавчої служби. Звідси в Україні, на думку правника, почала народжуватися проблема, яким чином примусити державного виконавця виконувати ці рішення та як узагалі захистити інтереси стягувачів.

Ситуація почала дещо змінюватися, коли 3 роки тому на ринку з’явилися приватні виконавці, й актуальними стали питання протилежного штибу: як захистити інтереси боржника у виконавчому провадженні? Тоді згадали, що є інститут судового контролю, тим більше що він почав реанімовуватися з 2011 року, коли з’явилася законодавча норма про те, що всі скарги боржників у сфері виконавчого провадження можуть розглядатися виключно в судовому порядку.

Якраз тоді згадали і про Конституцію, зокрема про те, що в ній є ст.1291, яка говорить: контроль за виконанням рішення здійснюється судом. Хоча, зазначив О.Соломко, зміст поняття «судовий контроль» ніде не розкритий. А загальне поняття контролю, яке, зокрема, використовується й в адміністративному процесі, розуміється як те, що будь-який орган чи посадова особа, яка приймає рішення, контролює його виконання.

До речі, такий контроль в Україні здійснювався до 1998 року, коли нагляд за виконанням судових рішень здійснювали судові виконавці. Фактично кожна дія судового виконавця оформлювалася відповідною ухвалою. Тому й говорилося про те, що в нас існував повний судовий контроль.

А з 1998 року, коли утворили ДВС, ситуація змінилась. Усіх судових виконавців вивели із суду й почали говорити про те, що в нас стався розрив між судом із його рішеннями та контролем у рамках виконавчого провадження.

Звідси беруть початок 2 підходи до розуміння контролю у виконавчому провадженні. Перший з них — вузький, який передбачає, що судовий контроль зводиться тільки до розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність виконавців. Другий, розширений, полягає в тому, що судовий контроль — це здійснення всіх спеціальних процесуальних повноважень при виконанні судових рішень. Другий принцип тлумачення контролю сповідували переважно науковці та працівники суду.

Ініціатива карана

Проте судовий контроль так чи інакше має свої особливості, його здійснюють судові органи відповідно до компетенції, наданої суду, з дотриманням вимог підвідомчості й підсудності справ, у закріпленій законодавчо процесуальній формі. Фактично він виступає формою реалізації судової влади.

О.Соломко також озвучив межі судового контролю, які існують. По-перше, скарга має бути надана виключно сторонами провадження, тобто тут є обмеження за суб’єктом. По-друге, існує обмеження за строками: в окремих випадках цей термін становить 3 або 10 днів. І нарешті, обмеження стосується й самого судді та суду, в якому виноситься рішення, оскільки відсутня можливість самостійного прояву ініціативи та сприяння виконанню свого рішення. Це те, що стосується цивільних і господарських справ.

Сьогодні реальний судовий контроль існує тільки в адміністративному судочинстві. Адже Кодекс адміністративного судочинства містить одну, але дуже влучну ст.382 «Особливий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах». Вона дає право адмінсуду зобов’язати суб’єкта владних повноважень прозвітувати про виконання рішення. Тобто суддя сам може ініціювати процедуру контролю за виконанням рішення.

Цивільний, Господарський кодекси та КАС містять розділи, які визначають повноваження суду щодо регулювання цілого комплексу питань, пов’язаних із виконанням рішень. Серед них: негайне виконання; виконавчий документ; заміна сторони виконавчого провадження; мирова угода; відстрочення, розстрочення й зупинення виконання; розшук боржника; примусове проникнення; обмеження на пересування тощо.

Спікер також нагадав у рамках доповіді про стандарти Ради Європи у сфері виконавчого провадження та правосуддя. Відповідно до цих стандартів є можливість звертатися до судді, якщо виконання рішення не ініціюється або затримується, а також звертатися до судді щодо врегулювання процесу виконання й видачі розпоряджень державним органам щодо виконання рішень. Суддя повинен залучатися, коли зачіпаються основні права сторін, і використовувати всі можливі способи забезпечення виконання. У стандартах також закріплено обов’язок визначати й належним чином ураховувати права та інтереси третіх осіб і членів їхніх родин, у тому числі дітей.

Утім, поки що виходить, що, як тільки рішення народжене системою правосуддя, воно автоматично стає сиріткою, про яку ніхто не дбає. А суддя навіть не має права на те, аби слідкувати за його долею. Та й невідомо, чи вдасться надалі «всиновити» це рішення виконавчим службам…