Фатальний поворот
Воля суду — це право призначити покарання в межах санкції статті, а не звільнити від його відбування. Такий висновок зробив ВС в постанові №748/1036/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
16 липня 2020 року м.Київ №748/1036/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду:
головуюча — СТЕФАНІВ Н.С.,
судді: БУЩЕНКО А.П., КРЕТ Г.Р. —
розглянув у судовому засіданні касаційні скарги прокурора, який брав участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції, та потерпілого Особи 1 на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 11.06.2019 та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 20.11.2019 у кримінальному провадженні стосовно Особи 3, Інформація 1, засудженого за ч.2 ст.286 Кримінального кодексу.
1. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
Прокурор у касаційній скарзі виклав вимогу до суду касаційної інстанції про скасування ухвали апеляційного суду, постановленої стосовно засудженого Особи 3, та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Вимогу мотивував неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність, а саме — безпідставним застосуванням положень ст.75 КК щодо звільнення Особи 3 від відбування покарання з випробуванням, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості скоєного злочину та даним про його особу внаслідок м’якості. Також зазначав, що при призначенні покарання судом безпідставно не було враховано обставину, яка обтяжує покарання, а саме — скоєння злочину в стані алкогольного сп’яніння, що Особа 3 негативно характеризується, не відшкодував завдані злочином збитки. Зазначив при цьому про невиконання повною мірою судом апеляційної інстанції вимог ст.419 Кримінального процесуального кодексу при апеляційній перевірці вироку за доводами скарги сторони обвинувачення.
Потерпілий у своїй касаційній скарзі наголошує на незаконності оскаржуваних ним вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в частині призначеного покарання із застосуванням положень ст.75 КК, що вважає неправильним, та наполягає, що засудженому Особі 3 слід було призначити покарання, яке він має відбувати реально. Зазначив, що під час судового розгляду його думку як потерпілого щодо розміру й виду покарання суди не врахували. Вважає, що в суду не було підстав визнавати обставиною, яка пом’якшує покарання, щире каяття, оскільки Особа 3 лише визнав вину, однак не розкаявся, не вибачався, не намагався відшкодувати заподіяні злочином збитки. Крім того, стверджує, що йому не було роз’яснено судом право на подання цивільного позову в межах кримінального провадження. Ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст.419 КПК, оскільки належної перевірки доводів його апеляційної скарги не було проведено.
2. Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами обставини
2.1 Суд першої інстанції, рішення якого оскаржується
За вироком Чернігівського райсуду від 11.06.2019 засуджено Особу 3 за ч.2 ст.286 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.
На підставі ст.75 КК Особу 3 звільнено від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладенням на нього обов’язків, передбачених пп.1, 2 ч.1 ст.76 КК.
Також вирішено долю речових доказів та питання щодо процесуальних витрат.
2.2 Суд апеляційної інстанції, рішення якого оскаржується
Ухвалою Чернігівського АС від 20.11.2019 апеляційні скарги першого заступника прокурора Чернігівської області та потерпілого залишено без задоволення, а вирок Чернігівського райсуду від 11.06.2019 стосовно засудженого Особи 3 — без зміни.
2.3 Обставини в кримінальному провадженні, установлені судами
27 лютого 2019 року, приблизно о 9:50, Особа 3, керуючи автомобілем марки Volkswagen Transporter 4, будучи в стані алкогольного сп’яніння, рухаючись автодорогою в напрямку с.Боромики Чернігівського району Чернігівської області, на відстані 890 м від головної дороги Р-12, на заокругленій ділянці дороги, не вибрав безпечної швидкості для руху, небезпечно змінив напрямок руху та виїхав за межі проїзної частини, де скоїв наїзд на придорожнє дерево.
У результаті цієї дорожньо-транспортної пригоди пасажир вказаного автомобіля Особа 4 отримав тілесні ушкодження, які згідно з висновком судово-медичної експертизи від 25.03.2019 у своїй сукупності належать до категорії тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя.
У даній дорожній обстановці Особа 3 порушив вимоги пп.1.3, 1.5, 2.3 (б), 12.1, 10.1, 2.9 (а) Правил дорожнього руху, що стало умовою та причиною настання дорожньо-транспортної пригоди.
Своїми діями, які виразились у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого, Особа 3 учинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.286 КК.
3. Доводи інших учасників судового провадження
Прокурор у засіданні суду касаційної інстанції підтримав касаційну скаргу прокурора та частково касаційну скаргу потерпілого — у частині невідповідності призначеного покарання Особі 3 ступеню тяжкості скоєного злочину та особі винного через м’якість.
Захисник заперечував проти задоволення касаційних скарг прокурора та потерпілого, стверджуючи про законність та обґрунтованість оскаржуваних у касаційному порядку судових рішень <…>.
5. Мотиви та висновки Верховного Суду
Доводи, викладені в касаційних скаргах прокурора та потерпілого щодо неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, а саме — положень ст.75 КК, що призвело до невідповідності призначеного покарання Особі 3 через м’якість, Суд вважає слушними з огляду на таке.
Суд першої інстанції при призначенні покарання Особі 3 врахував ступінь тяжкості скоєного злочину, що є тяжким, дані про Особу 3, який раніше не судимий, є внутрішньо переміщеною особою, за місцем проживання характеризується позитивно.
Зважив суд першої інстанції й на його незадовільний стан здоров’я через отримані тілесні ушкодження в ДТП, що є предметом обвинувачення за цим кримінальним провадженням.
Констатував суд і ту обставину, що Особа 3 до скоєння злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК, 4 рази притягувався до адміністративної відповідальності за ст.130 Кодексу про адміністративні правопорушення.
Обставиною, яка обтяжує покарання, є скоєння злочину в стані алкогольного сп’яніння.
Обставиною, яка пом’якшує покарання, суд визнав щире каяття Особи 3 в злочині.
Суд першої інстанції, також приймаючи рішення про призначення покарання, послався на досудову доповідь органу пробації, відповідно до якої визначено середню ймовірність учинення повторного кримінального правопорушення Особою 3 та середній рівень небезпеки для окремих осіб. При цьому орган пробації сказав, що застосування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, може призвести до його остаточного виправлення.
Разом з тим суд першої інстанції, визначивши Особі 3 покарання в межах санкції статті, прийняв рішення щодо можливості виправлення останнього без відбування покарання, установивши іспитовий строк для виправлення та поклавши на нього виконання певних обов’язків за ст.76 КК.
Водночас суд першої інстанції своє рішення про звільнення Особи 3 від відбування покарання з випробуванням мотивував тим, що враховує думку учасників провадження, зокрема прокурора та сторони захисту, обставину, яка пом’якшує покарання, досудову доповідь та те, що Особа 3 скоїв злочин з необережності.
Такий висновок суду першої інстанції не ґрунтується на вимогах закону про кримінальну відповідальність та є явно невмотивованим.
При звільненні від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК суд має брати до уваги всі дані про особу винуватого, установлені судом обставини, як ті, що обтяжують покарання, так і ті, що пом’якшують, до того ж думку всіх учасників судового розгляду, а не лише прокурора та сторони обвинувачення.
Під час судового розгляду потерпілим була висловлена думка, що він покладається на розсуд суду щодо призначення Особі 3 покарання.
Тому твердження в касаційній скарзі потерпілого, що його думку суд не врахував, є обґрунтованими.
Надалі вирок суду першої інстанції був оскаржений до суду апеляційної інстанції як прокурором, так і потерпілим з огляду на невідповідність призначеного Особі 3 покарання через м’якість.
Доводи апеляційних скарг фактично аналогічні доводам, викладеним у касаційних скаргах, однак суд апеляційної інстанції не дав на них належної відповіді, не перевірив повною мірою, а отже, і не спростував.
З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з доводами касаційних скарг щодо невиконання судом апеляційної інстанції вимог ст.419 КПК, невмотивованості постановленої ухвали, що за таких обставин ставить під сумнів її законність.
При цьому прокурор і потерпілий оспорювали наявність такої обставини, яка пом’якшує покарання, як щире каяття, за умови, що Особа 3 лише визнав вину, не вчиняв дій на відшкодування заподіяних злочином збитків, не допоміг із витратами на поховання, перед потерпілим не вибачався і не вчиняв будь-яких інших дій, які би свідчили про його щире розкаяння у вчиненому, спокутування провини, щирий жаль, оскільки щире каяття є сукупним поняттям і не може ототожнюватися тільки з визнанням вини, на чому неодноразово наголошував у своїх рішеннях ВС.
Залишилися поза увагою апеляційного суду й доводи апеляційної скарги, що, приймаючи рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд першої інстанції врахував тільки обставину, яка пом’якшує покарання. Проте проігнорував факт скоєння злочину Особою 3 в стані алкогольного сп’яніння, що визнано обставиною, яка обтяжує покарання і на наявність якої суд мав зважити при призначенні покарання.
Крім того, досудова доповідь, що носить рекомендаційний характер, та позитивна характеристика Особи 3 за місцем проживання вочевидь не давали суду підстав для звільнення останнього від відбування покарання за скоєння тяжкого злочину за наявності обставини, яка обтяжує покарання.
Також Суд стверджує, що суд першої інстанції фактично проігнорував думку потерпілого, який щодо виду й розміру покарання поклався на розсуд суду, що ніяк не свідчить про те, що потерпілий однозначно висловив свою думку на звільнення Особи 3 від відбування покарання. Бо розсуд суду в призначенні покарання — це фактично право суду призначити покарання в межах санкції статті, що встановлені законодавцем. Призначення покарання за скоєний злочин на розсуд суду та звільнення від відбування покарання є суто різними інститутами в кримінальному праві.
Безпідставні й твердження суду апеляційної інстанції, який, відхиляючи ці доводи апеляційної скарги потерпілого, указав на те, що потерпілий не просив суворо карати обвинуваченого.
Наведені порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність з огляду на вимоги поданих апеляційних скарг можливо усунути на стадії апеляційного розгляду, тому касаційну скаргу прокурора слід задовольнити повністю, а касаційну скаргу потерпілого Особи 1 — частково.
Під час нового апеляційного розгляду слід повною мірою перевірити доводи поданих апеляційних скарг та за наслідками апеляційного перегляду постановити законне, мотивоване й обґрунтоване рішення, за умови встановлення судом тих самих даних про особу обвинуваченого й обставин, що впливають на вид й розмір покарання, призначення покарання із застосуванням положень ст. 75 КК слід вважати м’яким.
Керуючись стст.434, 436, 438, 441, 442 КПК, ВС
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити, касаційну скаргу потерпілого Особи 1 задовольнити частково.
Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 20.11.2019 у кримінальному провадженні стосовно Особи 3 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.