Закон і Бізнес


Формат справедливості

Сучасні тенденції в написанні судових рішень: данина моді чи необхідність?


«Структуровані» рішення легше не тільки готувати, а й проголошувати, особливо у багатотомних справах.

№36 (1490) 01.09—11.09.2020
Павло ПАРХОМЕНКО, голова Бахмацького районного суду Чернігівської області
4191
4191

Судове рішення повинне ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Ці вимоги, без сумніву, є обов᾽язковими, і саме за їх недотримання часто дорікають суддям. Звичайно, це є серйозною проблемою, яка потребує окремої дискусії. Проаналізуймо деякі нові тенденції.


Структура рішення

Так, з початком діяльності нового Верховного Суду можна простежити поступове впровадження «структурованих» рішень із виокремленням елементів (розділів) та пунктів, які, як зазначають деякі правники, написані за структурою актів Європейського суду з прав людини.

Можливо, перехід до такої структуризації викликаний приходом нового покоління юристів, серед яких є правники з міжнародним досвідом. Не виключатимемо і впливу рішень ЄСПЛ, застосування яких набуло популярності, хоч не завжди є релевантним до певного виду правовідносин.

Якщо поглянути на рішення Конституційного Суду, постанови Пленуму Верховного Суду України і деякі постанови ВСУ, то в них також можна побачити елементи «структурованого» написання, що є досить зручним для сприйняття.

Свого часу (див. «ЗіБ») висловлювалася думка щодо необхідності структурування рішення суду за новим Цивільним процесуальним кодексом. А ще раніше підхід до написання судового рішення з виділенням його структури був застосований у справі №728/49/17, що юридична спільнота сприйняла неоднозначно.

Не будемо дуже категоричними у прирівнюванні структури актів національних судів до рішень ЄСПЛ. Адже ці інституції є різними за своєю правовою природою і призначенням. Наприклад, ЄСПЛ, досліджуючи звернення з різних держав щодо дотримання прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, наводить витяги з національного законодавства, міжнародних договорів тощо.

Проте наведення статей Конституції України, кодексів та інших нормативно-правових актів, витягів з них не є необхідним у національних судових рішеннях. Адже це ускладнює їхнє сприйняття, і читач такі розділи навіть не переглядає.

У судовому рішенні не обійтися без нормативно-правового обґрунтування позиції. Але більш доцільним є викладення у вигляді «мотивів застосування норм права», що допомагає читачеві зрозуміти думку суду.

Отже, підхід до формування «структури судового рішення» виявився досить зручним і сьогодні використовується як найвищою судовою інстанцією, так і судами нижчого рівня. Про таку структуру позитивно відгукуються сторони процесу, які починають використовувати новий підхід.

Вмотивованість рішення

Водночас дуже часто у судових актах можна побачити посилання на рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», що пов᾽язано із гарантіями, визначеними у ст.6 конвенції, — правом на справедливий суд, одним з елементів якого є вмотивованість рішення. Зазвичай це робиться з метою відхилення того чи іншого доводу учасника справи і доповнюється посиланнями на інші рішення ЄСПЛ, наприклад у справі «Руїз Торія проти Іспанії», яке згадується у «справі Проніної».

Утім, конвенція встановлює мінімальні гарантії захисту прав людини, а національні норми часто передбачають жорсткіші. Наприклад, ст.265 ЦПК встановлює вимоги до національного судового рішення, в мотивувальній частині якого повинні міститись:

• фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

• докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;

• мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;

• чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, по захист яких особа звернулася до суду;

• норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;

• норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Отже, вимоги національного процесуального закону до судового рішення є більш суворими. І при цьому практика ЄСПЛ не передбачає можливості їх невиконання.

Водночас слід звернути увагу, що ЄСПЛ досліджує питання дотримання конвенції в різних правових системах. І звертає увагу на дотримання принципу справедливості протягом всього провадження, а не на окремих стадіях. ЄСПЛ вказує, що функція обґрунтованого рішення — це демонстрація, що сторони були почуті (див. наприклад, рішення у справі «Tatishvili v. Russia»).

З погляду ЄСПЛ, у національному рішенні мають бути викладені причини, достатні для відповіді на фактичні та правові (матеріально-правові або процесуальні) доводи сторін у всіх суттєвих аспектах. Суди мають вивчити основні аргументи сторін (див. п.67 рішення у справі «Бузеску проти Румунії», п.35 рішення у справі «Донадзе проти Грузії»).

Отже, судове рішення з точки зору ст.6 конвенції має дати відповіді на основні й важливі для сторони аргументи. Втім, наприклад, національний закон вимагає і мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Реагування на аргументи

Звичайно, справа «Проніна проти України» не повинна сприяти невиконанню обов᾽язку суду щодо надання відповідей на ключові доводи сторони. Причому ця справа стосувалася скарги на те, що суди не розглянули повністю аргументи заявниці, зокрема щодо розміру її пенсії порівняно із прожитковим мінімумом, установленим ст.46 Конституції.

У свою чергу Уряд, висловлюючи заперечення, із посиланням на прецедентну практику ЄСПЛ указував, що §1 ст.6 конвенції не зобов᾽язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника.

Дійсно, ЄСПЛ нагадав, що §1 ст.6 конвенції зобов᾽язує суди наводити обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов᾽язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів та відмінності у правових системах держав-учасниць, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання про те, чи виконав суд свій обов᾽язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У цій справі заявниця зверталася до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення. Вона посилалася, зокрема, на положення ст.46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди навіть не спробували проаналізувати позов з цього погляду, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найбільш прийнятним для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку ЄСПЛ, національні суди, ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали своїх зобов᾽язань за §1 ст.6 конвенції.

Філософи та відомі особистості

Іншою тенденцією, яка не була характерною для нашого правозастосування, є поява в судових рішеннях посилань на думки філософів та інших видатних особистостей. В такому випадку дійсно може виникнути проблема, коли цитата замінює собою норму права і можна просто навести певний вислів до будь-якої правової ситуації, що не сприятиме належному правозастосуванню.

Такий підхід потребує обережного застосування і залежно від ситуації може бути лише додатковим аргументом, який допоможе сторонній особі зрозуміти проблематику. Наприклад, в одній зі справ були вказані такі аргументи:

«Суд поряд з проведеним юридичним аналізом ситуації хотів би навести висловлювання Рональда Дворкіна про те, що ми можемо краще зрозуміти право, зіставляючи юридичне тлумачення з літературним. Такий підхід є широко застосовним в юриспруденції і робить юридичну аргументацію більш зрозумілою для пересічного громадянина.

Як приклад можна навести окрему думку судді ВС Аркадія Бущенка до постанови від 26.02.2019 у справі №653/1302/15-к або «Сoncurring opinion» (додаткова думка судді, яка в цілому погоджується з рішенням, проте хоче додати деякі аргументи та/або пояснити тонкощі справи) судді ЄСПЛ Ганни Юдківської у справі «Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal», в якій суддя посилається також на роздуми письменників, філософів і психоаналітиків».

Слушними для розуміння такого підходу були зауваження В᾽ячеслава Манукяна про те, що, практикуючи ars boni et aequi, служителі Феміди не схильні звертатися до вільного мистецтва, проте це — потужний інструмент розрізнення добра і зла. Судді англосаксонської традиції ніколи не боялися метафор, попри слова Олівера Голмса, який, гарячкуючи, сказав, що поезії не місце в суді: «Красномовство може спопелити розум».

Таким чином, використання в судових рішеннях відповідних посилань і думок може мати місце, але повинне бути виваженим, відповідати суті ситуації, що розглядається, і не повинне підміняти норму права.

Підсумовуючи, згадаємо думку професора Роберта Лефлара, яка характеризує мистецтво написання судового рішення:

«Гордість за творчість у жодному разі є не абсолютним злом. Ця гордість може стимулювати людину активно працювати, докладаючи всіх зусиль. Самі погано складені рішення зазвичай складені суддями, які не відчувають за них гордість, які розглядають це заняття як повинність. Гордість за добре виконану роботу властива майстерності в будь-якій сфері діяльності, в тому числі і в сфері права. Рішення, яким автор не буде пишатися, скоріше за все, буде не дуже хорошим» (Leflar, Some Observations Conceming Judicial Opinions, 61Colum.L.Rev. 810, 813 (1961).