Закон і Бізнес


Милосердя на користь боржника

Як ВП ВС поставила хрест на свободі договору, пославшись на загальні засади справедливості


Якщо суд може на власний розсуд визнати несправедливими санкції, передбачені в договорі, то втрачається сам сенс укладання господарських угод.

№33-34 (1487-1488) 15.08—24.08.2020
Леся ЗУЄВИЧ, юрист, м.Київ
26772
26772

Якось тихо і без надмірної уваги відбулося ухвалення постанови Великої палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18. Головним девізом акта можна назвати запровадження принципу обмеження свободи договору з огляду на загальні засади справедливості.


Чи є справедливість усеосяжною?

Фактично ця постанова призвела до суцільного перегляду азів договірного права. Таких, наприклад, як «рacta sunt servanda», закріпленого, до речі, і в національному законодавстві (ст.526 Цивільного кодексу, ст.173 Господарського кодексу), презумпції правомірності правочину (ст.204 ЦК) тощо.

Якщо коротко, то основна думка постанови полягає в тому, що з огляду на задекларовані (п.6 ст.3 та ч.3 ст.509 ЦК) загальні засади цивільного законодавства: справедливість, добросовісність і розумність — суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку, нарахованих відповідно до ст.625 ЦК. Отже, згідно з нормами законодавства та практикою ВС положення ст.551 ЦК, ст.233 ГК можуть бути застосовані не тільки до неустойки, штрафу, пені, а й до нарахувань, передбачених у ст.625 ЦК.

Однак судова практика пішла ще далі. Так, уже є випадки, коли суди широко тлумачать правову позицію, наведену в постанові ВП від 18.03.2020, і вважають, що викладений у ній підхід має застосовуватися для визначення розміру та оцінки адекватності будь-якої відповідальності за порушення господарського зобов’язання.

Так, в окремих випадках, посилаючись на цю правову позицію, суди зменшують розмір нарахувань, передбачений у ч.2 ст.785 ЦК. Це стосується подвійної плати за користування річчю за весь час прострочення її повернення з оренди (див., наприклад, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 1.07.2020 у справі №904/174/20).

Певну неоднозначність зумовлює те, що, з одного боку, у справі №902/417/18 ішлося саме про нарахування в порядку ст.625 ЦК. З другого — наразі ВС висловив правову позицію, згідно з якою положення ст.551 ЦК щодо можливості зменшення неустойки, передбаченої в ч.2 ст.785 цього кодексу, не застосовуються. Позаяк така неустойка є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою в ст.549 ЦК і ст.230 ГК (див., наприклад, постанову Касаційного господарського суду від 7.04.2020 у справі №924/599/19).

Утім, до ухвалення ВП постанови від 18.03.2020 упродовж багатьох років усталеною була позиція, що положення ст.551 ЦК, ст.233 ГК застосовуються виключно до неустойки, передбаченої в ст.549 ЦК, ст.230 ГК. Натомість, за змістом зазначеної постанови, таку компетенцію було поширено також на інші нарахування, передбачені в законі. І, цілком можливо, підхід, згідно з яким суд може зменшити розмір будь-якого нарахування чи неустойки, передбачених у законі або договорі, набуде популярності.

Розмір милосердя

Загалом, розміру, до якого суд може зменшити суму нарахувань, реалізуючи компетенцію, передбачену в ст.551 ЦК, ст.233 ГК, не встановлено. Тож до цього часу практика переважно ґрунтувалася на правовій позиції, відповідно до якої, реалізуючи свої дискреційні повноваження щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін і не допустити фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Так, у разі заявлення боржником клопотання про зменшення нарахувань на 99%, до 1 гривні тощо, тобто до розміру, який насправді означає не зменшення, а звільнення від сплати нарахувань, суди обстоювали позицію, що задоволення таких клопотань нівелюватиме саме значення пені (інших нарахувань) як відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Адже вона має на меті захист прав та інтересів кредитора у зв’язку з порушенням його права на своєчасне (відповідно до строків, передбачених у договорі) отримання коштів за надані ним товари або послуги (див., наприклад, постанову КГС від 4.02.2020 у справі №918/116/19).

Разом з тим, за змістом постанови ВП від 18.03.2020, не просто зменшено до якогось мінімального рівня проценти річних, визначені в договорі (40%), а взагалі відмовлено в їх стягненні. Звідси випливає запитання: якби сторони не скористалися своїм правом і не передбачили в договорі «інший розмір процентів», а ставили би в позові питання про стягнення річних у розмірі, прямо встановленому в законі (3%), суд також відмовив би у їх стягненні в повному розмірі, посилаючись на справедливість?

І це при тому, що ч.1 ст.625 ЦК законодавець виклав імперативно: «Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання, а прострочивши його виконання, зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

Загальновідомо, що відсотки та інфляційні, передбачені в ст.625 ЦК, мають компенсаційний характер. Мета — захист кредитора шляхом отримання від недобросовісного боржника плати за користування коштами. Установлений у законі розмір такої компенсації у вигляді 3% за сучасних реалій не здатен виконувати компенсаційну функцію та насправді є символічним. Недарма законодавець передбачив можливість визначити в договорі за згодою сторін інший розмір річних, чим досить часто сторони й користуються.

Наприклад, у постанові КГС від 15.10.2019 у справі №914/235/19 суд наголосив, що в законодавстві передбачено право сторін за домовленістю погодити в договорі інший розмір процентів річних, ніж установлений цією нормою. Водночас сторони домовилися про нарахування відсотків за весь час прострочення платежу в розмірі 30% річних. Відхиливши доводи відповідача про те, що передбачене в зазначеному пункті договору грошове зобов’язання є штрафною санкцією, суд задовольнив позовні вимоги про стягнення відповідної суми.

На все воля кредитора?!

Разом з тим словосполучення «інший розмір», ужите законодавцем, може означати не лише такий розмір, що перевищує 3% річних, а й менший.

Якщо суди в порядку ст.551 ЦК, ст.233 ГК наділені компетенцією «скасування» за певних умов відсотків річних, визначених у договорі, то самі сторони для того, щоб діяла умова договору про їх незастосування, мають ретельно продумати, яким чином сформулювати відповідну умову (пункт договору).

Так, практика місцевих та апеляційних господарських судів свідчить, що у випадках, коли сторони в договорі зазначали, наприклад, що «у разі прострочення замовником грошові зобов’язання, передбачені договором, повинні виконуватися без урахування індексу інфляції та 3% річних», суди звертали увагу на можливість саме зміни сторонами визначеного в законі розміру річних: збільшення, зменшення, установлення в нульовому розмірі, але не скасування (див., наприклад, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 2.04.2019 у справі №904/4623/18, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.2019 у справі №904/1323/19). Дійшовши висновків про неможливість застосування відповідної умови договору, суди вважали, що сторони не передбачили іншого розміру річних, у зв’язку із чим стягували такі суми в розмірі, установленому законом, — 3%.

Очевидно, що, визначаючи в договорі 0% річних, сторони фактично скасовують їх застосування для себе, але в цьому випадку юридична техніка зумовлена прямим прочитанням закону і, схоже, вища не тільки за свободу укладення договору (ст.627 ЦК), а й за логіку. Погодьтесь, абсурдно ігнорувати умову договору, за якою сторони передбачили для себе незастосування певних «квазісанкцій», установлених законом, наголошуючи, що, аби така умова договору діяла, потрібно зазначити число 0.

Проте формально це правильно і, як свідчить актуальна практика КГС, діє. Так, за змістом постанови від 25.06.2020 у справі №910/4926/19, сторони у договорі визначили нульовий розмір процентів річних. Суд, пославшись на положення стст.6, 627 ЦК, в яких викладено один із загальних принципів цивільного законодавства — свободи договору, дійшов висновку, що сторони на власний розсуд визначили інший розмір процентів річних.

Отже, хоча й очевидно, що така умова договору фактично нівелює застосування відповідного положення ст.625 ЦК, у наведеному випадку суд дійшов висновку, що воля сторін є важливішою. Тож, якщо кредитор погодився на відсутність компенсації в разі несвоєчасного виконання грошового зобов’язання, то визнав таку умову для себе правомірною та прийнятною.

Вибіркова дискреція

Підсумовуємо. У разі визначення в договорі розміру річних понад 3% згідно з практикою ВС завжди існує ймовірність, що таку умову договору буде визнано несправедливою. Як наслідок, вона не буде застосована (принаймні не в повному обсязі), суд, узявши до уваги положення ст.551 ЦК, ст.233 ГК, принаймні зменшить суму (при цьому варто зважати на те, що граничний розмір, до якого може відбутися зменшення, ні в законі, ні у судовій практиці не визначений). У разі ж закріплення кредитором милосердя в договірному порядку шляхом добровільного нівелювання застосування компенсації, передбаченої в ст.625 ЦК, визначення такої компенсації в нульовому розмірі, суд не вважатиме цю умову несправедливою та не «дотягуватиме» самостійно розмір річних навіть до рівня, чітко встановленого в законі (3%).

Іншими словами, наразі ситуація є такою: якщо умова договору стосовно розміру річних діє на користь кредитора, суд може її не застосувати, а якщо на користь боржника — безумовно візьме до уваги.

Можна стверджувати, що суд у відповідних ситуаціях уважає, що справедливим є захист саме боржника, а не кредитора. При цьому «милосердя на користь боржника» у вигляді зменшення/скасування нарахувань і санкцій, передбачених у договорі, є дискреційним повноваженням суду незалежно від того, про що домовилися сторони договору, та незважаючи на думку кредитора із цього приводу.

Взагалі, якщо говорити про застосування положень ст.551 ЦК, ст.233 ГК, які дають суду право зменшувати суму неустойки, суд має застосовувати ці норми вкрай рідко та дуже обережно. Фактично це «норми милосердя». Разом з тим суд є джерелом утвердження законності та справедливості, його основним гаслом усе ж таки має бути «dura lex, sed lex». Повсякчасне незастосування закону заради милосердя нівелює принцип правової визначеності та зрештою призводить до певного хаосу в договірних відносинах.

Виявляти милосердя — прерогатива кредитора (див., наприклад, ст.605 ЦК про прощення боргу). Адже, якщо кожен знатиме, що є шанс на підставі судового рішення уникнути відповідальності за певним грошовим зобов’язанням, це підірве базис договірних і господарських відносин. Навіщо укладати договір із певними умовами, якщо достеменно відомо, що їх можна не виконувати, позаяк «милосердний» суд може визнати їх несправедливими?!

Вимір свободи

Абстрагуючись від застосування положень стст.551, 625 ЦК й повертаючись до основної теми — обмеження свободи договору з огляду на принцип справедливості, можна навести інший приклад, коли ВС дійшов висновку, що далеко не завжди суд братиме до уваги положення договору як обов’язкові.

Так, у постанові ВП від 26.05.2020 у справі №910/13109/18 основним спірним питанням було застосування пункту договору поруки, за яким сторони домовилися, що в разі збільшення зобов’язань боржника, забезпечених цією угодою, унаслідок чого зростає обсяг відповідальності поручителя, останній дає згоду на це й додаткового узгодження із ним уже не потрібно.

Проте ВП дійшла висновку про неможливість урахування наведеної умови договору. Так, суд послався на положення ч.1 ст.559 ЦК, що передбачають спеціальне регулювання порядку зміни забезпеченого порукою зобов’язання, а отже, і договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, з урахуванням волевиявлення та повідомлення, крім сторін цього договору, також і поручителя, та визначають правові наслідки неодержання згоди поручителя.

З огляду на викладене ВП дійшла такого висновку. Умови договору поруки стосовно того, що поручитель, укладаючи цей договір, дає згоду на збільшення основного зобов’язання, не виключають застосування правил, наведених в абз.3 ч.3 ст.202 ЦК. Відповідно, не звільняють від необхідності узгодження певних учинених в односторонньому порядку змін до основного зобов’язання з поручителем у належній формі.

Отже, ВП, не визнаючи відповідного пункту договору недійсним, констатувала можливість не застосовувати його положень.

Цікавим є те, що раніше в подібній правовій ситуації об’єднана палата Касаційного цивільного суду, ухвалюючи постанову від 17.02.2020 у справі №757/4111/13-ц, дійшла іншого висновку, зазначивши: «У пункті договору поруки передбачено, що поручитель підтвердив, що він ознайомлений та згоден зі всіма умовами кредитного договору, та цим дав згоду на запровадження будь-яких інших нових умов кредитного договору з моменту їх унесення в кредитний договір та на збільшення обсягу відповідальності поручителя у зв’язку з такими змінами.

Зазначена умова договору поруки є результатом досягнення домовленості між сторонами, які є вільними у визначенні змісту зобов’язань за договором та будь-яких інших умов своїх взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Якщо умовами договору поруки передбачена можливість зміни розміру процентів та строків їх сплати в порядку, визначеному кредитним договором, в забезпечення якого надана порука, то підстави для її припинення, передбачені ч.1 ст.559 ЦК, відсутні.

Зазначене апеляційний суд не врахував та дійшов помилкового висновку про припинення поруки на підставі положень ч.1 ст.559 ЦК, оскільки не врахував, що в договорі поруки міститься умова про згоду поручителя на збільшення його відповідальності без необхідності укладення додаткового договору чи з’ясування іншим чином згоди на це поручителя. Тож зміна зобов’язання за кредитним договором, яка призвела до збільшення обсягу відповідальності поручителя, відбулася за згодою особи, яку вона надала під час укладення договору поруки».

Тобто Касаційний цивільний суд також узяв за основу саме принцип свободи укладення договору.

Свобода проти справедливості

Убачається, що, укладаючи договір із певними погодженими умовами, а в подальшому ставлячи перед судом питання про визнання певних «невигідних» умов несправедливими та їх незастосування або застосування з певними відхиленнями на користь боржника, сторони переважно діють недобросовісно (порушують принцип добросовісності), що суперечить вимогам п.3 ч.1 ст.3 і ст.13 ЦК.

Крім національного законодавства, доречно тут згадати й принцип заборони суперечливої поведінки. Очевидною є непослідовність дій сторони: спочатку погодити певні умови договору (з урахуванням визначення яких, імовірно, контрагент і визнав за можливе підписати відповідний договір), а потім учинити дії щодо невиконання таких умов, у тому числі намагатися узаконити незастосування зазначених умов чужими руками, тобто через рішення суду.

Отже, у судовій практиці та договірному праві виник конфлікт між такими основоположними принципами цивільного права, як справедливість, із одного боку, та добросовісність і свобода укладення договору — з другого.

А ви за свободу чи за справедливість?