Закон і Бізнес


Валерія Рядінська, Олена Карпушова:

Регулярні реорганізації та оцінювання суддів не вирішують проблем, а лише їх додають


Валерія РЯДІНСЬКА, завідувач лабораторії проблем правового та організаційного забезпечення діяльності Міністерства внутрішніх справ Державного НДІ МВС, д.ю.н., професор (зліва); Олена КАРПУШОВА, суддя Шостого апеляційного адміністративного суду, к.ю.н.

Судова реформа,
2991

Кожна нова влада в Україні розпочинає з того, що анонсує нову судову реформу. Можна говорити, що це вже стало традицією. Необхідність судових реформ завжди активно висвітлюється у засобах масової інформації, при цьому апріорі презюмується корумпованість та заангажованість суддів, неспроможність судової системи оперативно вирішувати спори, тяганина та бюрократизм в судах. У суспільства цілеспрямовано формується думка про доцільність приниження суддівського корпусу, зменшення чисельності суддів і, взагалі, ліквідацію судів.


Маніпулювання суспільною думкою дає владі «карт-бланш» на проведення необґрунтованих, невиважених і неузгоджених між собою заходів, які отримують горду назву «реформа», проте реально призводять до розбалансування судової системи та посилення проблем, які реально існують у судовій системі.

При цьому, законодавець «забуває» власні прорахунки у законотворчості, прогалини та колізії в нормативних актах, не зважає на некомпетентні дії власних представників та інші проблеми, вирішувати які доводиться суддям, які, спираючись на недосконалі правові норми, вимушені приймати непопулярні рішення.

До того ж, не варто відкидати проблему завантаженості судів, обумовлену в ряді випадків, політичним популізмом влади, коли з метою отримання підтримки на виборах роздаються обіцянки збільшення соціальних виплат, які виконати неможливо в силу економічної ситуації в країні, і тоді приймаються два суперечливих закони, один з яких передбачає соціальну виплату, а інший – її скасовує. В результаті всі представники соціально вразливих верств населення, які мають право на отримання соціальних виплат, йдуть за захистом своїх прав в суди, в результаті чого  робота судів практично паралізовується (варто згадати справи про виплати дітям війни, матерям-одиначкам, пенсійні виплати тощо). Якщо б держава належним чином виконувала свої мінімальні зобов’язання перед населенням, то й у суддів з’явився б час для вирішення більш складних та актуальних питань (наприклад, в зв’язку з перевантаженням пенсійними справами суддя не може розглянути справу щодо оскарження податкового повідомлення-рішення на мільйони гривень, тобто питання яке дійсно вплинуло б на розвиток економіки, натомість судді дотримуючись всіх стандартів на правил розглядають всі справи в порядку черги без будь-якого виняткового пріоритету).

Проте влада воліє заплющувати очі на власні прорахунки і вибирати «цапа-відбивайла», якого негайно починає реформувати. При цьому, реформа проходить за старим більшовистським лозунгом «старий світ ми зруйнуймо дощенту, а потім…». На реформу виділяються значні кошти, запрошуються іноземні «експерти» (яким надходить неабияка частина цих коштів) і запускається процес. Руйнуються структури, які функціонували, і створюються відпочатку мертвонароджені, які не здатні виконувати функції, що покладаються на них.

Результати таких реформ сором’язливо замовчуються або явні прорахунки видаються за досягнення та перемоги. Так було з поліцією, з прокуратурою – в результаті проведених реформ вони не стали працювати краще, а проблеми, що утворилися в результаті їх «реформування», отримали свого висвітлення саме у судовому процесі, що ще більше загострило проблему розгляду справ у суді.

Суди в Україні вже і так стали об’єктом небаченого експерименту, який триває з 2014 року – судової реформи, яка ще увійде у підручники як захід впливу на судову систему, спосіб тиску на суддів. В результаті проведеної судової реформи, яка виявилася провальною і за яку так ніхто і не поніс відповідальності, довіра до суду не відновилася, а отже проблему треба шукати поза судовою системою.

Складається враження, що влада в Україні взагалі не зацікавлена у покращенні результатів українського судочинства, а також в підвищенні довіри суспільства до суду, натомість воліє знищити судову систему взагалі. Проте Україна зараз перебуває в не в тій ситуації коли було б можливе цілковите знищення цілих галузей для створення чогось більш нового та кращого.

Постійна ліквідація працюючої системи призводить лише до накопичення проблем. Регулярні реорганізації та оцінювання суддів не вирішують проблем, а лише їх додають, бо судді замість того щоб вирішити більше справ будуть весь цей час витрачати на постійні переведення з одного суду до іншого та підготовку до нескінченних іспитів, яких кожен суддя за своє життя здав чимало. При цьому реальні кроки, які б дійсно могли змінити ситуацію, не здійснюються (якщо, наприклад, необхідним є підвищення рівня суддів, то для цього не потрібно впроваджувати регулярні екзамени, а навпаки треба дати суддям стимул у вигляді курсів підвищення кваліфікації, в тому числі за кордоном для найбільш успішних, створити прозору систему преміювання за ефективність в роботі та підвищенні науково-практичного рівня знань та досвіду).

На наш погляд, в Україні об’єктивно не існує тієї недовіри до судової системи про яку розповідають представники влади, а ще гірше “реформатори-іноземці”, які взагалі нічого не знають про становлення судової системи в Україні та її нагальні проблеми.

Суди в Україні можуть та вміють працювати, питань до компетенції суддів практично не виникає, натомість судам наразі для повноцінного виконання своїх функцій не вистачає:

реальної незалежності, яка б полягала в повному не втручанні будь-яких правоохоронних та центральних органів виконавчої влади в діяльність суддів, забезпечення притягнення до відповідальності за втручання в правосуддя, перенесення дискусії щодо судової реформи в суто фахове середовище;

належного матеріально-технічне, яке не створювало б зайвих перешкод для учасників провадження (наприклад витрати на поштові пересилання);

запровадження дійсно виваженого та працюючого електронного суду, а не “судочинства в смартфоні”, тобто надати можливість реального надіслання та отримання документів електронними засобами, однак таким чином аби це не ставило в нерівне становище інших учасників справи;

наведення ладу з боку держави в соціально-економічній сфері.

Щодо зовнішнього управління та впливу на судову систему

Якщо в усіх інших державних та господарських сферах зовнішнє управління якось сприймається, то судова система в даному випадку не може мовчки спостерігати. Зараз стало модним казати, що ефективна та прозора судова система – це головний показник інвестиційної привабливості. Натомість, українська судова система з огляду на закріплення в Конституції статусу України як соціальної, правової держави завжди робила акцент на дотриманні прав своїх громадян та підприємств. Тому, судам важко, будучи соціально орієнтованими установами, які постійно працюють з людьми, думати лише про інвестиційний клімат.

Дивно, але складається таке враження нібито лише судова система відповідальна за інвестиційну діяльність, при цьому всі інші галузі господарства немов би не при чому. Однак, лише тоді, коли в судову систему припинять втручатись та наведуть лад в економіці, суди почнуть прискорювати та примножувати потік інвестицій, натомість вони не в силі замість реального сектору економіки та виконавчої влади створити комплекс всіх необхідних умов для такої привабливості.

Тому, замість того аби постійно звинувачувати в медіа та соціальних мережах діяльність українських судів держава в особі її керівництва зобов’язана створити судам необхідні умови праці, припинити знищення судової системи, відтік кадрів з судів, ефективніше вирішувати соціально-економічні проблеми і не втручатись в незалежну діяльність судів та суддів.